Архів
Курси валют
youtube @24
Loading...
google @24
RSS СТРІЧКА
Загальний RSS

Топ новини

Відео новини

16 найбільших міфів російської пропаганди про Україну

Про що бреше російська пропаганда
Про що бреше російська пропаганда / Galka.if.ua

В XXI столітті, як відверто пояснив начальник російського Генштабу Валерій Герасимов, кордони між війною та миром зникли.

Війни більш не проголошуються, вони ведуться "за незвичними зразками". Політичних цілей не досягти більше однією лише конвенційною військовою силою, їх тепер, окрім усього іншого, досягають "широкомасштабним застосуванням дезінформації" – заявив високий московський військовий чин.

Війна в Україні – яку на Заході все ще цнотливо називають "українською кризою" – являє собою яскравий приклад цьому твердженню. За допомоги пропагандистських міфів Москва масовано формує суспільну думку проти сусідньої країни. Ця брехня закріпилася й на Заході – не в останню чергу завдяки впливовій мережі путінських лобістів, в тому числі – й німецьких. Багато довірливих людей вірять цій дезінформації про Україну.

Читайте також: Росія маніпулює свідомістю людей, або "Як працює путінська пропаганда"

Ось перелік із 16 найважливіших пропагандистських міфів про найбільшу за площею після Росії країну Європи, яка має майже стільки жителів, скільки Іспанія – і факти про неї.

Міф 1: Крим завжди був російським

Крим було анексовано Російською імперією в 1783 році маніфестом від 8 квітня, після завоювання його Катериною Великою. З 1443 року там існувало ханство кримських татарів, з 1475 року воно було васальною державою Османської імперії.

Центральний уряд Росії за часів імператриці Катерини цілеспрямовано заселяв Крим росіянами, багато кримських татарів змушені були тікати на територію сучасної Туреччини; за радянських часів політику русифікації було посилено. До того ж у 1944 році Сталін депортував, за різними оцінками, від 180 до 230 тисяч кримських татарів до Центральної Азії (переважно до сучасного Узбекистану), в нелюдських умовах, в товарних вагонах. Під час депортації загинуло близько 100 тисяч людей.

З 1921 року Крим був автономною республікою – частиною Російської Радянської Федеративної Республіки (РСФСР), з якої з'явилась сучасна Російська Федерація; цього статусу Крим втратив у червні 1945 року. Після 1946 року Крим 8 років мав статус області РСФСР, аж поки в 1954 році Генеральний секретар КПРС Хрущов не передав відповідальність за нього тодішній Українській Радянський Республіці (УРСР) всередині Радянського Союзу.

Критично налаштовані російські історики зауважують, що Крим, таким чином, належав нинішній Російській Федерації не більш ніж 34 роки, а Україні – цілих 60 років (до того ж – 650 років до Візантії, 342 роки до Кримського ханства та 202 роки – до Монголії).

За царських часів справжню належність Криму не можна було однозначно визначити, як українську або російську, бо того часу Україна не мала власної політичної самостійності.

Після розвалу Радянського Союзу 54,19% кримських виборців проголосували на референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України – тобто, проти того, аби залишитися в СРСР або з Москвою.


У далекому 1991 році жителі півострова проголосували за український Крим

Міф 2: росіянам у Криму в 2014 році загрожував геноцид

Russia Today та російський "Перший канал" повідомляли на початку 2014 року про гостру загрозу для жителів Криму з боку ультранаціоналістів та озброєних екстремістів з Києва. Російське телебачення – головне джерело інформації в Криму – лякало сюжетами, що ці сили вже просочилися на кримську територію. Раз по разу йшлося про геноцид росіян. Водночас в 2014 формувалося враження, що через заплановані зміни до закону про мову російська буде в Криму заборонена – а сам цей закон так і не вступив у дію.

Жителі Криму жодної секунди не перебували під загрозою стати жертвами злочинних насильницьких дій з боку центрального уряду в Києві або революційних парамілітарних суспільних об'єднань,
– пише юрист Отто Люхтерханд з університету Гамбурга.

Натомість, після протиправної російської окупації, комісія з прав людини ООН засудила "дискримінаційні напади, заходи та практику російської окупаційної влади щодо жителів Криму". Особливим утискам було піддано кримських татар та інші меншості. Їх власний телеканал та їх парламент, "Меджліс" були скасовані, їх представники були піддані переслідуванням або викинуті за кордон.


Переслідування й утиски кримських татар з боку РФ продовжуються й досі

Міф 3: Росія так само поводилася в Криму, як Захід – в Косово

В Косово була наявна загроза геноциду. "Різниця така: того часу все було очевидним та незаперечним. Слободан Мілошевич встиг довести свою готовність вбити тисячі людей. Ми бачили масове вбивство в Сребрениці. В Криму не було взагалі нічого подібного" – розповідав вже в березні 2014 року екс-заступник міністра закордонних справ Німеччини Людгер Фольмер радіо Deutschlandfunk. За його словами, ситуація, яка склалася в Косово, виявила "дірку" в міжнародному праві, яка з'явилася внаслідок дій Сталіна під час переговорів про Хартію ООН.

Дії Росії в Криму, з матеріально-правової точки зору, не мають взагалі нічого спільного. Косовський та кримський випадки відрізняються докорінно,
– пише професор Отто Люхтерханд.

Міф 4: російські війська перебували в Криму легально

Справді, між Москвою та Києвом мала місце угода про розміщення російських військ в Криму. Але легальним було їх перебування лише, допоки вони дотримувались цієї угоди та сплачували зумовлену оренду. Прямим порушенням угоди та, особливо – заборони на насильницькі дії, зафіксованої в Хартії ООН, були дії цих військ у лютому 2014 року – наприклад, захоплення важливих об'єктів комунікації та інфраструктури, блокування українських портів та військових закладів. Визначення агресії, ухвалене ООН в 1974 році, пояснює, що агресія має місце ще й тоді, коли війська держави, які перебувають на території іншої держави з дозволу останньої, діють всупереч вказаним в угоді про перебування правилам.

Той факт, що дії російських військ не лише значуще порушували угоду з Україною, а й "становили військове вторгнення та захоплення півострову Крим", стверджує правознавець Штефан Тальмон в статті для газети Zeit, де називає ці дії "озброєним нападом".

В 2015 році Володимир Путін у фільмі "Крим. Шлях до Батьківщини" гордо заявив, що наказав своєму міністерству оборони "під виглядом зміцнення охорони наших військових об'єктів у Криму надіслати туди спецпідрозділи ГРУ, а також морський та повітряний десант" з метою блокування та роззброєння українських військових в Криму. Таким чином, Путін власноручно підтвердив те, що багато його прихильників на Заході заперечують ще й досі – а саме, що йдеться про напад на Крим і порушення міжнародного права.

Міф 5: Хрущов "з п'яних очей" подарував Крим Україні

Всупереч розповсюдженій думці, Генеральний секретар Нікіта Хрущов не був українцем. Він народився в 1894 році в селі Калиновка Курської губернії, в сім'ї російських селян, які в 1908 році переїхали до українського Донецьку. Свою кар'єру він зробив згодом в партапараті в Україні та в Москві.

Теза про те, що він просто подарував Крим Україні, сприймається критично налаштованими істориками та політологами, серед яких – його син Сергій, як легенда. Реальна причина передачі, скоріше, полягає в тому, що півострів немає жодного сухопутного зв'язку з Росією та може бути забезпечений лише через сухопутні шляхи Україною – особливо це стосується забезпечення електрикою та водою. Крим був значною мірою залежний від цього постачання та від грошей з України (або з Української РСР). Через те, що всього цього сьогодні нема, він дістав великих проблем із забезпеченням – тому Москва змушена будувати тепер міст до Криму – міст, будівництво якого Москва досі вважала недоцільним.


У 2015 році Росія почала вихвалятися ще не збудованим мостом до Криму

Передача територій всередині Радянського Союзу була нормальним явищем, з розвалом СРСР вона була законним чином зафіксована. Якби цього не сталося – весь міждержавний порядок та розподіл кордонів був би зламаний і це призвело б до численних конфліктів – як попереджали російські історики, зокрема – Андрій Зубов. Як приклад, він наводить Карело-Фінську ССР, яка була в 1956 році приєднана до РСФСР. Без цього приєднання вона б стала в 1991 році самостійною державою, як Україна чи балтійські держави.

Міф 6: Крим легально приєднався до Росії через референдум

Рішення провести референдум було ухвалене після початку військової акції, коли регіональний парламент Криму був захоплений російськими спецпідрозділами, а антиросійські депутати втратили до нього доступ. Народні обранці повідомляли, що парламент взагалі не мав кворуму, а кількість присутніх депутатів зфальшовали.

Окрім того, референдум суперечив Конституції України. Він відбувся на тлі масивної присутності іноземних військ. Трансляція українських каналів через кабель та антену була припинена, натомість демонстрували російські програми, які застерігали від терактів та "етнічних чисток" з боку радикалів із Західної України. Бюлетені пропонували виборцям лише вибір між приєднанням до Росії та поверненням до Конституції 1992 року – тобто, збереження поточного статусу взагалі не було присутнім. Конвертів для бюлетенів не було передбачено, урни для голосування були прозорими – тож про таємне голосування (як це прописано в законі) не було й мови.


У бюлетенях на референдумі 2014 року був вказаний лише єдиний варіант – повернення Криму до Росії

Окрім того, мали місце численні вказівки на фальшування: за попередніми результатами, в Севастополі проголосували 474 тисячі 137 осіб – водночас населення міста становить лише десь 385 тисяч, якщо рахувати з дітьми. Офіційні результати становили 96,77% при тому, що офіційно участь в голосуванні взяли 83,11%. Тобто, за "приєднання" проголосували буцімто 80% виборців – при тому, що кількість росіян на півострові складає близько 58%. Кримські татари, які бойкотували референдум, та українці, виходить, мали проголосувати "за" принаймні 60 відсотками. Арифметично – можливо, але уявити собі це важко. Менше ніж за місяць до російської окупації опитування демонстрували, що за Росію готові голосувати лише близько 41%. ООН проголосила референдум недійсним.

Міф 7: українська влада попросила в Росії допомоги

В березні 2014 року російський посол в ООН Віталій Чуркін, який нещодавно помер, показав під час позачергового екстренного засідання листа, який був начебто написаний українським Президентом Віктором Януковичем, який втік на Росію. Чуркін здійняв цього листа в повітря та проголосив, що Янукович звернувся в ньому до Росії з проханням надати військового удару проти його країни та просив Путіна потурбуватися про правопорядок в Україні, яка може потонути в хаосі та анархії. Україна, мовляв, потерпає від насильства, спричиненого Заходом, "людей піддають переслідуванням з політичних та мовних підстав", Путін повинен за допомоги російських військ "відновити законність, мир, порядок та стабільність", аби захистити громадян України.

16 березня 2017 року прес-секретар Путіна Дмітрій Пєсков пояснив, що такого листа ніколи не було. Раніше український Генпрокурор Юрій Луценко оприлюднив листа свого російського колеги, в якому існування подібного папірця також заперечувалося. Сам Янукович та російське міністерство закордонних справ пояснили, що йшлося не про листа, а про "роз'яснення". Як би там не було – навіть, якби таке "роз'яснення" існувало, воно було зроблене в березні 2014 – тобто, вже після російської інтервенції до Криму.

Читайте також: Україна забула про Крим, або як змінилося життя на півострові після анексії

Міф 8: Росія дотримується угод

Своїм нападом на Україну Москва не лише порушила міжнародне право, а й цілу низку інших угод. Наприклад – угоду ОБСЄ, в якій зобов'язалася дотримуватись кордонів у Європі та шукати мирних рішень конфліктів. В угоді про дружбу та співробітництво з Україною, укладеною в 1997 році, Москва зобов'язується дотримуватись недоторканості українських кордонів. У Будапештському меморандумі 1994 року Росія взагалі разом із США та Великою Британією виступає гарантом цілісності України та непорушності її кордонів – в обмін на відмову України від атомного арсеналу на користь Росії.

Порушення цих угод, швидше за все, призведе до того, що країни, які опинилися чи опиняться в схожій ситуації, більш не стануть відмовлятися від власних ядерних арсеналів. Якби молода українська держава тоді зберегла свій ядерний потенціал – російський напад навряд чи міг би відбутися.

Західні санкції, про які так багато дискутують сьогодні, були мінімумом того, що Вашингтон та Лондон завинили Україні. Згідно з Будапештським меморандумом, альтернативою є забезпечення України зброєю або військова інтервенція.

Міф 9: Україна взагалі – частина Росії

Україна, так само, як і Росія, веде свою історію з Київської Русі, яка почалась, як можна зрозуміти з назви, з Києва. Навала та пораблення з боку монгольскої Золотої Орди призвели до розвалу колишньої Київської Русі.

В той час, як нинішня Москва майже 250 років перебувала під сильним монгольським впливом, значні частини України звільнились значно раніш або взагалі не потрапили під монгольську владу. Критичні російські історики вважають вплив монголів визначним для частини старої Київської Русі, яку ми сьогодні позначаємо, як "Росію" – із зовсім іншими владними структурами і, особливо – з іншою легітимізацією влади: через насильство замість правил та угод. В багатьох частинах України, навпаки, простежується західний, значною мірою – заснований на католицизмі вплив, особливо – вплив Великого князівства Литовсько-Польського. Окрім того, в них розповсюдилося Магдебурзьке право, в той час, як в Росії кріпацтво було скасоване лише в 1861 році.

Українські козаки самі обирали своїх очільників – а Путін поклопотався про те, аби губернатори республік та областей знову призначалися Президентом, а не обиралися, як за часів Єльцина.

На відміну від багатьох інших європейських націй, коли в XIX та XX століттях з'являлися національні держави, Україні не пощастило – тому вона довгий час залишалася частиною Російської Імперії та Радянського Союзу.

Міф 10: Україна – роздроблена країна

Західна Україна до Другої Світової війни ніколи не належала Москві чи Санкт-Петербургові. Як частина Австро-Угорщини, вона була орієнтована на Захід. Східні регіони – такі, як Донецьк, Харків та Дніпро – навпаки, мали близькі зв'язки з сусідньою Росією. Більшість розмовляє там російською або українсько-російським "суржиком". Але попри всі відмінності між західними та східними українцями – вони навряд чи більші, ніж між баварцями та фрізами. Було б дурницею заперечувати, що вони є єдиною нацією.

Частково регіональні розбіжності були роздмухані навмисне, заради політичної мети – скажімо, під час виборів, волею Президента Януковича, який давно вважався близьким до Москви. Цікаво, що саме путінська агресія призвела до массивного об'єднання всіх частин України та до значного посилення збудування української нації.

Читайте також: Кремль недооцінив силу національного духу українців, – Atlantic Council

На референдумі 1 грудня 1991 року переважна більшість виборців також і Cхідної України проголосувала за незалежність – тобто, проти того, аби залишитись в СРСР, з Москвою. Те ж саме відбулося й в частково анексованих нині Москвою регіонах (Донецьк – 76,73%, Луганськ – 80,65%). За межами Криму згода на українську незалежність в жодній області не складала цифри, нижчої за 75%.

Міф 11: на Сході України точиться громадянська війна, там воюють "проросійські сепаратисти"

Володимир Путін під час своєї щорічної "прес-конференції" в Кремлі в грудні 2015 року сам визнав, що російські війська воюють на Сході України; докази цього факту й без того були вельми численними – починаючи зі знімків російських військових аж до повернення їх трупів через державний кордон назад на Батьківщину.

Те, що так звані "сепаратисти" купили в магазинах або знайшли на військових складах всю ту кількість сучасної зброї, якою вони володіють – що стверджує російська пропаганда – брехня. Найважливішими "дійовими особами" на початку конфлікту були російські громадяни, частково навіть – колишні співробітники "ортодоксального олігарха" Костянтина Малофєєва, який, за повідомленням опозиційної московської "Нової газети", розробив "сценарій" цього конфлікту.

Спосіб ведення цієї війни – наприклад, оточення регулярної української армії в Дебальцевому – а також оборудка та озброєння нібито "повстанців" без сумніву вказують на планування та виконання збройного конфлікту з боку Росії. Якби Москва закрила кордон – війна дуже скоро скінчилася б, позаяк у так званих "сепаратистів" закінчилися б зброя, постачання та люди. Не кажучи вже про гроші, які протиправним чином надходять з інстанцій, контрольованих Кремлем. Інфраструктура, постачання та управління захопленими регіонами були й є орієнтованими на Росію або ж інтегровані в тамтешні системи.


Доки Росія спонсоруватиме своїх найманців на Донбасі, доти там триватиме неоголошена війна

Міф 12: зміну влади в Україні спровокував Захід

Після того, як восени 2013 український Президент Янукович "заморозив" підписання угоди про асоціацію з ЄС, в Києві з 21 листопада почались спонтанні протести. Після багатомісячних демонстрацій, попри холодну зиму на так званому "Євромайдані", 18 лютого 2014 року почалась ескалація: розпущений нині спецпідрозділ поліції "Беркут" раптом атакував демонстрантів (після того, як Янукович довгі місяці не віддавав такого наказу) та відкрив вогонь по демонстрантах, внаслідок чого загинули 80 людей.

Читайте також: День гідності і свободи: спецпроект

Було ухвалене посередництво європейських представників та підписано угоду з Януковичем, також у присутності представника Російської Федерації, Володимира Лукіна. Протести підтримувала безліч напрочуд різноманітних груп та течій. Фахівці вважають, що це був класичний "рух коріння" – тобто, знизу вгору, а не навпаки.

Той факт, що США також впливали на розвиток подій в Україні – щоправда, непорівняно менш активно та з меншими грошовими витратами, ніж Москва, з боку американців ніколи й не приховувалося. Вашингтон підтримав організації, які становили опозицію режиму, грошима та knowhow, чинив тиск на владу, аби та не подавила протести насильством, підтримував революціонерів, наскільки це було можливо.


Сполучені Штати допомагали українським революціонерам часів Євромайдану

В першу чергу, людей вигнало на вулицю обурення корумпованою владою та економічною ситуацією. Але Путін та його люди вважали демонстрантів не громадянами іншої країни, а жителями власної "зони впливу". Вони навіть не намагалися приховати власне втручання; вони, окрім усього іншого, вимагали від Президента Януковича застосувати силу проти протестів – так вчинив радник Путіна Сергій Глазьєв. Деякі західні ЗМІ публікували непідтверджену інформацію про те, що напередодні Помаранчевої революції 2004 року через різні канали з Америки до України поступили 65 мільйонів доларів США – на підтримку повсталих. Московська пропаганда перетворила цю (непідтверджену) інформацію на доказ того, що США фінансували та організували Помаранчеву революцію.

Якщо ті 65 мільйонів й справді були отримані – це була лише мізерна сума в порівнянні з тими грошима, які поступили з Москви: лише в якості "виборчого подарунка" для курсу Януковича, надана йому знижка на ціну енергоносіїв становила близько 800 мільйонів доларів.

Міф 13: Майдан – це путч

Насправді, демократично обраний Президент Янукович повністю втратив довіру населення через корупцію та самоуправство; після того, як він застосував нічим не виправдану силу проти хоч і активних, але тоді ще мирних демонстрантів, багато його колишніх послідовників змінили союзників. Янукович виявився ізольованим і змушений був зважати на те, що за зловживання владою, а також за вбитих на Майдані йому доведеться відповідати. Пізніше українська таємна служба доповідала, що командування "Беркутом" взяв один із радників Путіна, після чого той відкрив вогонь по демонстрантах.

21 лютого було знято охорону з президентської резиденції в Києві, а 22-го демостранти захопили її та його приватну резиденцію. Янукович втік до Росії. Українська Конституція не передбачає жодної регуляції на той випадок, якщо Президент біжить з країни та не виконує більше своїх обов'язків. Демократично обраний парламент, який до того більшістю депутатів підтримував Януковича, але згодом проголосив втікача-Президента відстороненим, назвав діючого голову парламенту перехідним Президентом та призначив президентські вибори, які відбулись якнайшвидше.

Критики аргументують, що подібна процедура не повністю відповідає Конституції. Це так – щоправда, в Конституції й не було конкретних вказівок для подібного випадку. Процедура, яка була ухвалена переважною більшістю демократично легітимізованого парламенту, водночас відповідала духові Конституції – особливо, нові вибори.

Тому звинувачення в "путчі" – безглузде.

Путч, за словником – це "здійснений невеликою групою (військових) переворот (або спроба перевороту) задля захоплення державної влади". Не сталося ні заколоту (за словником – "насильницького повалення чинних державних функціонерів"), ані перевороту ("насильницької грунтовної зміни існуючого політичного та суспільного порядку через революційне усунення наявної форми правління").

Дурницею є також використане Путіним персональне визначення нового уряду в Києві у якості "хунти" – це визначення використовується також і в російській мові в значенні "військової хунти", тобто групи військових, які прийшли до влади через військовий путч та правлять через терор.

Міф 14: Україна є фашистською

Московські ЗМІ ще й досьогодні змальовують все таким чином, ніби купка правих та фашиствуючих анархістів із Західної України зчинила озброєний путч. Водночас керовані мас-медіа використовують картинки, які вводять в оману – про нібито концтабори для росіян у Східній Україні, аж до антисемітських ексцесів проти одного рабина в Криму (які мали місце, але насправді – після захоплення Криму Росією).

Після російського нападу 2013 року українська армія була безнадійно слабкою, бо за правління Януковича вона була на Сході цілеспрямовано ослабленою, й у скруті український уряд закликав до захисту країни також і праві бойові загони.

Повстання проти керівництва НДР в червні 1953 року, "Празька весна" чи повстання в Угорщині – для Москви всі повстання проти власного насильницього режиму завжди були "спробами фашистського перевороту". Так само, як Берлінський мур був у московському пропагандистському жаргоні "антифашистською захисною стіною". Ця традиція, називати кожен опір Москві "фашистським", на Заході не для всіх зрозуміла.


Путін вважає "фашистами" всіх, хто повстає проти його "режиму"

Наскільки безглуздим є це звинувачення на адресу України, демонструє результат президентських виборів 2014 року: обидва українські кандидати з правопопулістського табору разом набрали трохи більше двох відсотків – не порівняти, скажімо, з результатами Ле Пен у Франції або з результатами AfD на земельних виборах в Німеччині.

Історик Тімоті Снайдер підсумовує розбіжності російської пропаганди на прикладі України.

З одного боку чути, що ніякої української держави нема, з іншого – що українська держава є вкрай репресивною. Чути, що нема ніякої української нації, але – що українці всі є націоналістами. Що нема ніякої української мови, але що росіяни примушуються розмовляти українською мовою. Чути, що Росія веде цю війну, аби врятувати світ від фашизму, й чути, що фашизм – не така вже й погана річ,
– констатує Снайдер.

Міф 15: в Україні страшно

Незважаючи на те, що, з одного боку, на Сході України точиться війна – хоч більшість ЗМІ надають перевагу термінові "криза" – там і справді майже щодня гинуть люди: територія військових дій у порівнянні з усією територією країни, навіть у порівнянні з усією Східною Україною є невеликою. А за кілька кілометрів позаду демаркаційної лінії, на якій все ще майже щоденно відбуваються перестрілки та гинуть люди, можна відчути лише непрямі наслідки війни – наприклад, через майже мільйон внутрішніх біженців. Якщо туристи чи бізнесмени сьогодні частково переймаються своєю безпекою під час відвідин або безпекою своїх інвестицій в Україну – такі побоювання необгрунтовані, поки вони не планують наближатися до лінії фронту.

Читайте також: Росія зачищає все українське, – експерт

Навпаки: в той час, як в Росії, за словами нинішнього прем'єр-міністра Дмитра Медведєва, панує "правовий нігілізм" і підприємці не можуть покладатися на правову безпеку, в Україні існують підгрунття правової держави, які можуть й повинні бути розбудована за допомогою реформ.

Міф 16: Україна не належить до Європи

Своїми масштабними вимогами інтеграції до Заходу, під час яких більше мільйона людей вийшли на вулиці, українці довели, що вони готові, незважаючи на загрозу своєму життю, захищати західні цінності – що наразі не можна сказати про всіх європейців, для яких ці цінності взагалі-то мають бути беззаперечними.


Євромайдан показав, що українці сповідують європейські цінності

Західна Україна завжди була частиною західної Європи, з історично коротким періодом після Другої Світової війни (1945 – 1991), коли вона належала Радянському Союзові, але, незважаючи на масивні спроби радянської влади, ніколи повністю не була ментально інтегрована.

Центральна Україна також має довгу європейську традицію. На Сході України ця спільна історія була коротшою – але реакція на російську агресію недвозначно демонструє, що й там більшість відчуває себе причетними до західних ідей. Так само, як і вся Україна, де під час крайніх вільних виборів проєвропейські партії здобули більшість.

Автор: Борис Райтшустер. Джерело: Huftington Post. Переклад: Борис Немировський

Джерело: 24 канал
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Коментарі
СЛУХАЙ ON AIR
РАДІО МАКСИМУМ Радіо Максимум
ЧИТАЧІ РЕКОМЕНДУЮТЬ
Більше новин
Новини інших ЗМІ
При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
Залиште відгук