Великих тактиків і великих нокаутерів, сміливих, видовищних, прагматичних. Когось боялись, когось поважали, когось просто любили усім серцем. Так, його любили, обожнювали, не за титули чи ефектну манеру ведення бою, за велике серце, серце “лева”.
Коли Артуро Гатті виходив на ринг, здавалось, цей канадець італійського походження із таким поняттям як страх взагалі незнайомий, а його тіло просто позбавлене нервових закінчень. Він любив бити і любив отримувати у відповідь, падав навколішки, переводив подих, підіймався і йшов у черговий обмін, смертельний обмін ударами.
9 поразок на профі-рингу - не найкращий результат для зірки, але на статистику Гатті було наплювати. Від нього чекали чергового видовища і він давав його людям, як справжній гладіатор. Коли залишив любительський спорт, Гатті отримав прізвисько “грім”, та експерти сходились на одному - він “фенікс”, птах, що відроджується із попелу, воскресає.
Так було і 18 травня 2002 року. Перша серія знаменитої трилогії - Артуро Гатті-Міккі Вород, легендарний 9-й раунд. Сп’янілі від крові та десятків пропущених ударів, хитаючись і опираючись один на одного, два “хижака”, вороги, які незабаром стануть справжніми вірними друзями. 110 ударів на двох і перехоплений подих у коментатора - великого Джорджа Формена, який назвав цю кроваву 3-хвилинку раундом століття.
А потім був ще один бій, і ще один… Та ті перемоги для Гатті не були такими солодкими, як перша поразка.
Шляхи боксерів знову пересіклись, за 4 роки, на заході кар’єри Гатті довірить себе тренерському таланту “ірландця”, але піде зі спорту переможеним. “Я повернусь, - скаже Гатті у роздягальні, отримавши стусанів від Альфонсо Гомеса, - але вже як глядач”.
Через 2 роки він уже пішов туди, звідки не повертаються. 11 липня 2009 Артуро Гатті не стало, лише у 37 років. Самогубство. Великий боксер повішався в готельному номері на одному із бразильський курортів - така страшна новина облетіла увесь світ. Як? Чому?
Звісно, ж у таку слабкість хороброго Гатті не вірив ніхто, майже ніхто. Будуть теорії, версії, розслідування і велетенська тінь підозри, яка впаде на дружину боксера Аманду Родрігес.
Невже він, великий боєць здався, уперше, у найважливішому протистоянні - у бою із життям? Звісно ж - ні. "Єдине місце, де він був готовим віддати своє життя - це боксерський ринг" і шкода, що лише там він був справжнім феніксом, птахом, що відроджується із попелу, воскресає.