У 2009 р. проведення фестивалю перенесли на невизначений термін. Цьогоріч ситуація не змінилася. Організатори кажуть, що у виконавців не вистачає нового якісного матеріалу, інші звертають увагу на політичний підтекст фесту, ще хтось підсумовує, що масова поп-музика в Україні просто перевтілилася у віртуальний телеформат і виступати на великій сцені вже ніхто не вміє. Так чи інакше, а якась знаковість у цьому присутня.

Чесно кажучи «Ігор» не шкода. Навіть якщо вони вже ніколи знову не з’являться в степах України. Ніколи не розумів цього феномену – не то спадок радянського культу народних артистів, не то невдала спроба масштабного шоу-бізнесу по-американськи. Хоча слід визнати, це свого роду певна епоха. І здається вона вже минула.

Роззирнімося навколо. Народні поп-зірки справді, або зникають (стомлені похилим віком), або принципово переселяються в телевізор (аби легше спілкуватися з аудиторією). Мало-помалу вся українська поп-сцена переходить у формат «проекту». Це така собі віртуальна одиниця шоу-енергії. В проекті може бути і один учасник, і декілька – неважливо. В цьому феномені зійшлися докупи всі тенденції останніх десятиліть – концептуальність, іміджевість, наголос на фішці. На Заході теж зараз рулять проекти. Тільки в них завдання-максимум – збирати стадіони, а в нас – працювати на корпоративах. Занепад «Таврійських ігор» чітко показує цю особливість української індустрії розваг – усі хочуть докладати мінімум зусиль, і заробляти при цьому побільше. Виступ на корпоративчику тут пасує ідеально – виступати перед п’яним, заздалегідь веселим натовпом – це не площі і стадіони розкачувати. А заробіток – на корпоративному рівні – тим більше якщо проект розкручений. Все-таки цікаво, чому для західних виконавців є мотивація працювати із масштабними аудиторіями, а в наших вже немає?

Ні, справді? Чому кілька разів на рік не гримлять на стадіонах у крупних містах України виступи загальновизнаних вітчизняних зірок? Чому вони чекають поки раз на два роки їх не запросять на якусь сезонну халтурку - «під вибори»? В останньому запитанні, мабуть, і міститься відповідь. Замість мотивації у випадку наших трудяг шоу-бізнесу, можливо, слід говорити про звичку. Тобто, немає мотивації працювати і збирати стадіони, оскільки є звичка – заробляти на політичних «заказухах». Тут все як на корпоративах – прийшов відіграв – отримав гроші незалежно від результату. В принципі, дорікати рідним співакам і співачкам навіть немає за що – просто в нас місцева специфіка так – економічно-суспільна база, так би мовити. Тому, «Таврійські ігри» повинні були б зникнути вже давно – як суто радянського походження релікт віри у силу державної організації поп-культури. Думаю, можна сміливо стверджувати – аж до 2010 р. «Ігри» дожили лише з політичних, а не шоу-бізнесових причин. Політичні причини – це в сенсі, або прямого політичного замовлення, або як наслідок стратегічного планування зі сторони якихось політиків.

Взагалі, виходить, що «Ігри» - це свого роду парадокс, приклад існування чогось неможливого – такий собі пострадянський Франкенштейн. Вроді, мертвий – а ще функціонує, ходить, віщає. Адже, соціальна ситуація і, зокрема, постійне втручання політики в сферу розваг, з одного боку, м’яко кажучи, не сприяють розвитку нашого шоу-бізнесу в сторону «стадіонного» професіоналізму, а, з іншого – саме завдяки цій самій політиці і проіснувало стільки часу наймасштабніше українське свято пісні та краси – парад бронебійних поп-зірок, для яких поняття «успіх» асоціюється насамперед з виразом «народний артист».

Втім, слід зазначити, що феномен багатотисячних фестивалів в Україні й далі існує, причому успішно. Тільки фестивальний формат тепер працює не з поп-музикою, а з нішевими жанрами – рок, фольк-рок, електроніка. Такі концерти в сільській місцевості збирають пристойні натовпи відвідувачів з усієї країни. Хоча, виконавців, які там виступають, назвати супер-популярними поп-зірками важко. Свою роль тут, мабуть, відіграє присутність активного, «живого», як правило, молодого слухача, який справді прагне «живої» зустрічі зі своїм улюбленим виконавцем, тому не чекає, поки він приїде до нього у рідне місто, а бере рюкзак і сам вирушає в дорогу. Деколи, і самі нішеві музиканти з неабияким ентузіазмом пакують валізи для гастролей – як-от «ТіК» зі своїм Народним туром.

Отже, «жива» фестивальна музика в України ще поки існує. Правда, вона перевтілилася у більш «дикий» і далекий від «поп-істеблішменту» формат. І якщо, в Україні таки відбудеться шоу-бізнесовий reset – перезапуск малодієвої поки машини музичних розваг, то почнеться він мабуть саме звідси – з самодіяльного фольк-року, який не боїться вирушати в дорогу і з’їжджати з асфальту на грунт. Адже, тільки так можна стати справді «народним артистом».

Хоча, на серці таки неспокійно – все-таки економічно-суспільна база в нас самі знаєте яка. Якщо не музикантам, то організаторам «сільських фестивалів», доводиться, мабуть, часто боротися зі спокусою «корпоративного» принципу – привіз виконавців, скликав публіку і зібрав гроші – незалежно від результату… І чергові вибори не за горами…