Антиурядові демонстрації, що охопили всю Україну, мають шанс стати подією року у Європі. Це той випадок, коли неймовірна жага свободи та справедливості стає рушійною силою для знедоленої нації.

"Кривава ялинка"


Ілюстрація Леоніда Сторожука

Усе почалося із, на перший погляд, абсолютно безглуздого вчинку. У ніч на 30 листопада на Майдані Незалежності залишалося лише кілька сотень студентів-мітингувальників. Це були “останні з могікан” вгасаючого протесту проти призупинення президентом Віктором Януковичем підписання Асоціації із ЄС, що мала стати першим кроком вступу України до союзу. І раптом – атака бійців “Беркуту”, українського спецпідрозділу особливого призначення. Офіційна причина – мітингувальники заважали запланованому встановленню величезної новорічної ялинки у центрі Майдану Незалежності. “Беркут” без розбору лупцював кийками молодих хлопців та дівчат. Близько сорока студентам після цього знадобилася медична допомога.

“Після такого не вийти на вулиці було просто неможливо”, – говорить редактор Катерина Кобернік у публікації на Slon.ru. “Київ не звик до подібного ставлення. Це в Росії людей кидають за грати за мирні протести, а в Білорусії тебе можуть запхати в машину та відвезти бозна-куди лише за те, що ти наважився плескати у долоні. Проте Київ – це територія свободи”.

“Кривава ялинка” швидко стала “героїнею” інтернет-мемів. Та ніхто із керівної верхівки не хотів брати на себе відповідальність за розгон Майдану. За словами Прем’єр-міністра Миколи Азарова, ані він, ані Янукович не знали про заплановану атаку. А тим часом для деяких колишніх прихильників президента ця подія стала слушним моментом, аби дистанціюватися від гаранта. Сергій Льовочкін, голова Адміністрації Президента, написав заяву на звільнення. “Після жорстокого розгону Майдану влада відчує блокаду й несприйняття на всіх рівнях”, – написала у Facebook дружина Льовочкіна, художниця Зінаїда Ліхачова.

"Це – революція"

Не останні люди у Парії регіонів Давід Жванія та Інна Богословська вийшли з фракції на знак протесту проти побиття мітингувальників, приєднавшись таким чином до Льовочкіна, а також заможного бізнесмена Дмитра Фірташа. Телевізійні канали, що є власністю українських олігархів, колись прихильних до Януковича, тепер добросовісно описували події тієї ночі в усій їхній потворності. Стало зрозуміло - українська еліта готова була відвернутися від президента.

Табір ж Януковича спромігся лише на недолугу відповідь. “Це провина тих, хто заважав встанолювати ялинку та заливати каток”, – заявив член Партії регіонів Михайло Чечетов.

1 грудня на Майдан вийшло близько мільйона громадян, проте тепер це було не лише відстоювання інтеграції. Мета мітингувальників набула нового вектору – повалення правлячого режиму. Звідусіль лунало гасло “Банду геть!”. “У нас тепер чітка ціль”, – звернувся зі сцени до демонстрантів колишній Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. “Це більше не страйк чи збіговисько. Це – революція”.

Щонайменше 10 послів країн ЄС відвідали Євромайдан. І хоч вони не могли відкрито висловлювати свою підтримку, було зрозуміло - їхні симпатії на стороні українців. “Відповідальні за застосування сили мають бути покарані”, – заявив польський політик Ярослав Качиньський.

Чи потрібен лідер?

Силовики залишили свої пости, щойно побачили батотисячний натовп, що наближався до головного майдану країни. Кілька людей видерлися на незавершену новорічну ялинку та почепили прапори України та ЄС. Було захоплено КМДА, а наприкінці дня відчайдухи, що нагадували футбольних фанів, атакували Адміністрацію Президента на вулиці Банковій, колоритно пересуваючись бульдозером та відлякуючи міліцію шматками бруківки. Аби очистити вулицю від мітингувальників правоохоронці використали сльозогінний газ та кийки, і у результаті більш як 150 людей звернулися по медичну допомогу. Київ, ця “територія свободи”, лише за кілька днів побачив більше політичного насилля, ніж за останні 12 років разом узяті.

Та цьому повстанню бракувало одного – лідера, який надав би усій цій бурхливій енергії певного вектору. На Помаранчевій Революції у 2004-му були “зрозумілі персонажі, потенційні бенефіціари, посередники тощо”, – писав у своєму Facebook медіа менеджер Леонід Цодіков. - Сьогодні ж енергії генерується значно більше, та для неї немає відповідних користувачів”.

Три лідери опозиції – Аресеній Яценюк з ліберальної “Батьківщини”, Віталій Кличко з проєвропейського популістського УДАРу та Олег Тгянибок із ультраправої “Свободи” – намагалися очолити народний спротив, постійно виголошуючи промови перед революціонерами. Проте цього разу вони були лише “додатком” до рушійної народної сили. Усього кілька західноукраїнстких міст відгукнулися саме на їхній заклик до повстання – Київ ж продовжував своє буденне життя, попри безперервні мітинги, що відбувалися у центрі столиці.

Чим усе завершиться?

2 грудня КМДА все ще перебувала під контролем мітингувальників і перетворилася на “Штаб Революції”. Керовані прагненням скинути правлячий режим Януковича, із інших міст безперервно прибували нові й нові революціонери. Вони пов’язували на себе прапори та ходили із наліпками на одязі “Я тут не за гроші” і “Я нікуди не піду, поки не буде відставки Януковича”. Проте утома багатоденного мітингу почала даватись взнаки – люди спали на підлозі де доведеться та харчувалися їжею, що її постачала чимала когорта київських прихильників Майдану.

За три дні мовчання Янукович нарешті “дався чути” у інтерв’ю кільком телеканалам-дітищам українських олігархів. “Необхідно знайти усіх провокаторів, – сказав Янукович. – Навіщо було це робити – захоплювати Київську адміністрацію, прикриватися дітьми?”.

Янукович сподівався “перечекати” цей новий сплеск супротиву, сподіваючитсь, що ситуація вщухне так само, як перед кривавим нападом “Беркуту” на студентів. Та це очікування було досить хитким: Янукович розумів, що навіть його союзники не схвалять застосування сили, і міг лише сподіватися, що жорстокість більше не повториться.

Ніхто у Києві достеменно не знає, що буде далі і чим усе закінчиться. Янукович може домовитися із опозицією, надавши їм місця у Кабміні, та пообіцяти, як завжди, золоті гори, як от підписання угоди про асоціацію з ЄС. Або ж він просто перейже у “режим очікування” сподіваючись, що олігархи, міліція та військові від нього не відвернуться. Ризикований варіант, враховуючи, що українські грошовиті добродії можуть знайти інший об’єкт для реалізації своїх інтересів за спиною Януковича.

Росія у напрузі

У Москві Володиимр Путін спостерігає за подіями на Майдані із певним острахом. Нестримна міць українських протестів може надати нових сил російський опозиції, яку Путіну з успіхом владося придушити минулого року. “Події в Україні нагадують радше погром, ніж революцію, – висловився Путін. – Опозиція намагається скинути законну владу. Це добре підготована акція”.

Та Путін помиляється. Події в Україні – це спонтанний вилив обурення прогнилим, корумпованим та недолугим режимом, дуже подібним на той, що панує зараз у Росії. Та у той час як високі ціни на нафту забезпечуютть російських лідерів достатнім капіталом, аби тримати опозицію на ланцюгу – Україна у цьому плані практично банкрот. Якщо ж застійна зараз економіка Росії похитнеться – там також цілком ймовірний український сценарій.

Українці розуміють, що значна модернізація на усіх рівнях, необхідна для вступу до ЄС, Україні радше “не по кишені”. Та чого вони дійсно прагнуть, так це свободи та влади, якій можуть довіряти. Якщо ж не отримають цього зараз, ця жага не зникне і жеврітиме, готова вибухнути за найменшого приводу.

Переклад: Анастасія Брюквіна,
Телеканал новин 24