Піти на фільм «Хижаки» мене змусила лише потужна сила ностальгії. Від самої стрічки я нічого хорошого не чекав - мені була потрібна насамперед зустріч із тими страхітливими істотами, які, за словами актора Едріана Броуді, населяють підсвідомість усіх, чиє дитинство припало на вісімдесяті. Як виявилося – дуже добре, що якихось особливих очікувань не було. В кінотеатрі мене зустріли зовсім інші створіння – мабуть режисер таки переплутав планету.

Після сеансу я в черговий раз задумався – чому все-таки одні фільми для масового глядача хороші, а інші – погані? Здавалося б, в Голівуді діють стандартні правила спільні для всієї тутешньої кінопродукції. А от, все-таки, чомусь раз на раз не випадає.


Якби я був впливовим кінокритиком, я б запропонував новий термін – «тєма». Пригадую, це поняття ще зі школи. Юні кіномани тоді свої вердикти виносили коротко і чітко – у фільмі, або є «тєма» (і тоді це хороший фільм), або її немає (і тоді це поганий фільм). І все. Інших варіантів не було.

Гадаю, «тєма» це таки дуже корисний термін. Адже, він прямо окреслює те, чого, власне, від фільму і очікуєш. Спецефекти, зоряний склад акторів, іменитий режисер, гігантський бюджет – це все фігня. Це все фон, вихідна база, яку можна використати по-різному. Є ще термін «культовість». Але усвідомлення фільму як «культового» приходить вже потім. А в момент першого перегляду якогось кльового фільмєца ти просто відчуваєш «тєму». Деколи хороша кінострічка не дотягує до звання «культового». Але щось у ній все-таки є – якась «тємка».


Що таке перший оригінальний фільм «Хижак?» Чим він зачіпав глибинні струни душі юних кіноманів? Не знаю, як західні глядачі, але на наших теренах, гадаю спрацьовував контраст із фільмами про партизан. Хороші фільми, але як би це сказати – піднадоїли вже трохи. А тут раптом з допомогою гугнявого перекладача-озвучувальника ти потрапляєш у цілком новий світ – тут теж бігають люди з автоматами, але їхній ворог це не просто придуркуваті фріци - це втілення того жаху і темної потуги, який пробуджувався в твоїй підсвідомості кожного разу при перегляді фільмів про партизан, але ніколи явно не вилазив на поверхню – і ось раптом, він постає перед твоїми очима в первинній подобі, хоч і невидимій. От в чому, зокрема, як мені здається, і полягає «тєма» «Хижака».



Грубі томи, можу списати і про «тєму» іншої культової стрічки тих часів – «Чужі». Тут вже йшлося вже не про лісову війну. Тут усе глибинне зло підбиралося набагато ближче. Хто з нас в дитинстві не нишпорив всілякими підвалами, закинутими будинками, будівельними майданчиками, горищами? Кому не знайоме це відчуття клаустрофобії та присутності якогось невідомого монстра десь поряд – за поворотом темного коридора чи в трубі, що гуде біля твоєї щоки?


А от і новіший приклад – «Гаррі Поттер» - точніше самий перший фільм «поттеріани». Мабуть, серце кожного актуального і колишнього школяра чи студента не могло не затремтіти від такої «тєми» - прощай рутина сірих передмість і нових районів! Школа чи університет теж можуть бути кльовими, людськими, цікавими, вбивчо-захоплюючими!



З цих прикладів видно – «тєма» - це тоді, коли у фільмі йдеться про щось, що, з одного боку, тобі по справжньому близьке, а з іншого, переносить тебе у якусь іншу, паралельну перспективу. Додає нові грані до базових речей, що сидять у твоїй свідомості та підсвідомості. Щось, що розважає, чіпляє, поглиблює. Показати прості, знайомі речі в задзеркальній, потусторонній чи гіперболізованій формі – благородне і посильне завдання для голівудської потуги. Для цього режисер повинен просто відчути в собі глядача, який просто прагне подивитися на свій світ зачарованими очима. І все. А спецефекти – це так – це форма.