Примітно, що "ватництво" – поняття міжнаціональне, притаманне не так українцям чи росіянам загалом, як людям конкретного типу мислення, для яких світ надзвичайно простий, поділений на чорне і біле.
Через складну, невимовну ситуацію на Сході, постійне нав’язування абстрактних духовних "скрєп" і "русского міра", спроби підігнати всі сусідні території під свою балалайку, агресивну пропаганду, політичний тиск, економічний шантаж, пряме воєнне втручання протягом століть у територіальну цілісність і просто паскудну міжнародну поведінку, у Росії склався цілком заслужений та справедливий, нею ж таки культивований образ, перебити який видається вже неможливим.
Адже націю, як і будь-яке людське утворення, складають окремі індивіди, і найгірше, що може бути в і так складній ситуації – це намагатись спростити все настільки, що навіть існування альтернативних голосів у Росії, для яких має значення якщо не Україна, то в цілому питання свободи – ще один в крок архаїку та провінційність.
Вчора. Петро Чаадаєв (1794 – 1856)
"Російський ліберал – безглузда мошка, яка товчеться в сонячному промінні; сонце це – сонце заходу"
Петро Чаадаєв
Чаадаєв ще замолоду вирізнявся своїми манерами, стилем, інтелектом та поглядами. Біля нього люди мінялися: хто в кращу, хто в гіршу сторони, але його харизма впливала на всіх присутніх. Він став знаменитим ще до публікації знаменитих "Філософських листів", написаних протягом 1828-1830 років – magnum opus, через який його й почали називати божевільним.
На скромну думку Чаадаєва, Росія суттєво відстала від Європи в плані певної цивілізаційної еволюції. Наче не хотіла підтримувати загальний ліберальний проект, до якого тим чи іншим шляхом рухається цивілізація. Такого не могли б так просто пробачити ані тоді, ані тепер. Ще перед "Листами" Чаадаєв був членом масонської ложі, а згодом – гуртка декабристів, за що й мав проблеми із законом.
Декабристи
Але це не завадило йому скептично сприймати декабристів, вважаючи, що їхні дії відкинули розвиток держави назад. "Про нас можна сказати, що ми складаємо як би виняток серед народів. Ми належимо до тих з них, які мовби не входять складовою частиною в людство, а існують лише для того, щоб подати великий урок світу". Негативний приклад, мовляв, як не треба робити.
Але Чаадаєв не був божевільним. Не був він і пророком на зразок Ніцше, щоб у своїх творах на старості років задаватися риторичними питаннями в стилі "Чому я такий геніальний?", або намагатись компенсувати власну слабкість потужністю ідеї та творчості.
Але нотки божевілля та релігійного фанатизму в ньому простежувались, що, в цілому, типово для людини, яка звикла мислити такими масштабами, аналізувати історію протяжно, а не виривати з контексту певні штучні "скрєпи", на яких все й "базується".
Окрім того, Чаадаєв банально не сприймав тодішньої Росії й всіляко критикував її – цього достатньо для визнання людини божевільною: йому заборонили виходити на вулицю та навіть писати, згадуючи ситуацію із Шевченком.
Адже надмірна релігійність для державництва ніщо у порівнянні з продуманою опозиційністю. Що ідеально ілюструє своїм прикладом РПЦ, коли квазірелігійний фанатизм відгомонить абсурдом та безглуздістю, а не відданістю чи духовним просвітленням.
Олександр Герцен (1812 – 1870)
"Всю Росію охопив сифіліс патріотизму!"
О. Герцен
Герцен теж якісно вирізняється на тлі всіх інших лібералів-демократів. Це цілком унікальна ситуація російського мислителя, який критикував російський імперіалізм у всьому його об'ємі, не роблячи потурань на країну чи дві, мовляв, свобода свободою, а території територіями. Тобто: дозволити кожному народові втілити свою незалежність та утворити державу. Думка, якою й досі важко оперувати окремим лібералам Росії.
Для Герцена свобода і правда були чимось більшим, аніж просто словами. Не дивно, що Герцен став вигнанцем, персоною non grata. Особливо примітним було його ставлення до України.
На думку Герцена, українцям якраз і треба було надати свободу та автономію, тобто визнати за самостійне національне утворення, відмовившись від постійної загарбницько-імперської манії. "Право завоювання? Останній завойовник буде володіти захопленим, поки інша сила не зжене його. Завоювання – факт, а не право".
Безпрецедентним було його ставлення і до козацтва. Козаків навіть зараз в Україні здебільшого сприймають крізь призму святості й беззаперечного прикладу для наслідування або пихи, хоча почути об'єктивну характеристику козацького устрою як такого – вкрай важко.
Читайте також: Незабаром на екранах з'явиться нестандартна екранізація творів Тараса Шевченка
"Україна була козацькою республікою, заснованою на демократичних і соціяльних принципах... Запорозька Січ була дивним явищем плебеїв-витязів, лицарів-селян".
Коли ж на Герцена напали, мовляв, як так, "розв'язати руки" українцям, він лише іронічно посміхнувся – а чому б і ні? "Може, й справді добре було б розпастися, щоб розв'язати насильницький вузол".
Після подібних слів Герцен одразу завоював пошану й в Україні: свою прихильність виражали Костомаров, Грушевський, а Шевченко навіть намалював портрет Герцена у своєму щоденнику. Що тут сказати? Прекрасна ілюстрація простої істини: як маніпулятивно іноді буває всіх "там" ставити в один ряд, не шукаючи однодумців.
"Усвідомлення безсилля ідеї, відсутність обов'язкової сили істини над дійсним світом розчаровує нас. Нового роду маніхейство заволодіває нами, ми готові вірити в розумне (тобто навмисне) зло, як вірили в розумне добро, – це остання десятина, яку ми платимо ідеалізму"
О. Герцен
Осип Мандельштам
Одним з перших відомих поетів, хто насмілився публічно висловити свою політичну позицію проти Сталіна, знаючи, які наслідки це за собою може потягнути, адже ситуція 1933 року була доволі зрозумілою, був Осип Мандельштам. За що він майже одразу й поплатився: саркастична, непідконтрольна епітафія не лишилася вождем непрочитаною.
Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
А слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются усища,
И сияют его голенища.
А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет,
Как подкову, кует за указом указ:
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него – то малина
И широкая грудь осетина.
Мандельштам чудом вижив, відбувшись засланням у Воронежі – поету дозволили самому вибрати місце ізоляції. Вочевидь, тут Сталін вирішив зберегти митця, чомусь, не наваживши так просто його знищити. Його дружина, Надія Мандельштам, яка згодом написала одні з найцікавіших та найцінніших в плані документалісти спогади про ці часи, відправилась з ним – як справжня декабристка.
Існує багато припущень, які, щоправда, непідтверджені документально, якщо не про знайомство Мандельштама з київськими неокласиками, то про прямий вплив поета на "п'ятірне гроно", про що пише сам лідер гуртка Микола Зеров, рецензуючи та аналізуючи тексти своїх колег. Сам Мандельштам відвідував вистави легендарного харківського театру "Березіль" Леся Курбаса, пишучи на них рецензії та відгуки. Та й з Надією Мандельштам, яка стала його найкращим другом та супутницею на все життя, він познайомився в Києві.
Такому "спасінню" слід завдячувати різним факторам. З одного боку, за Мандельштама, наскільки це було можливо, заступились ще тоді живі, лояльні та не дуже, митці. Наприклад, Борис Пастернак, який, загалом, не вирізнявся особливим дисидентством, так акуратно й говорив Сталіну, мовляв, не можна ув'язнювати людину ні за хороші вірші, ні за погані.
І той самий Пастернак, після того, як Мандельштам вперше прочитав йому цей вірш, заявив, що "те, що ви мені прочитали, жодним чином не стосується ні літератури, ні поезії. Це не літературний факт, але акт самогубства, який я не схвалюю і в якому не хочу брати участі. Ви мені нічого не читали, я нічого не чув, і прошу вас не читати їх нікому іншому".
З іншого боку, Сталіну лестило, що поет, все ж таки, виділив його серед "тонкошеих вождей", тобто доволі чітко сформулював постать і статус Сталіна серед усіх інших.
Можливо, на якомусь інтуїтивному рівні й Сталін, також "невизнаний" поет, відчував, що Мандельштам митець (митець, а не просто майстер) не того рівня, щоб його так просто "закатати в асфальт", як інших.
Мандельштам чесно "намагався" написати, буквально, оду Джугашвілі в 1937 році, таку жахливу й неприродно вимучену з себе у спробах прийняти режим та реалії.
Проте, це не врятувало поета, адже 1938 року, після короткочасного періоду відносної свободи, Мандельштама ув'язнюють знову, і, цього разу, відправляють етапом на Далекий Схід, де митець і вмирає від неможливих умов та слабкого здоров'я. Точне місце поховання поета досі невідоме.
Хоча поет такого рівня й творчої еволюції не зміг би собі брехати так, які інші, щоб таки остаточно підлаштуватися під режим, щоб підлаштуватися й вижити: виснажений орагінзм наче й намагався вберегти себе, але поетове "відчуття правоти" було надто потужним, щоб так просто все забути й впрягтися в систему.
Мандельштам, попри те, що ще за життя визнавався як один з найглибших російських поетів XX століття, так чи інакше завжди перебував у певному аутсайдерстві. Адже, окрім беззаперечного таланту, Осип вирізнявся також і характером, що і вилилось у зловісну епіграму після стількох років поетичного мовчання.
Цікавим фактом, що ріднить Мандельштама з Кафкою, є зближення обох зі своїм єврейським корінням, впливів якого обоє певний час уникали. Але з часом, можливо, через обставини терору та європейських сутінок, і Кафка, і Мандельштам знайшли у своїй традиції певний захист на противагу тотальній абсурдності людства й соціуму довкола себе.
Варлам Шаламов
Інший митець, який, до речі, як гадають літературознавці, описав останні дні Мандельштама в оповіданні "Шеррі Бренді", був дисидент та письменник Варлам Шаламов, який створив один з найвідоміших корпусів літературних творів про життя та смерть в концентраційних таборах. По аналогії, можна також згадати і табірну прозу Тадеуша Боровиковського "А у нас, в Аушвіці...", або спогади Самена Підгайного про Соловки.
Соловки
Варлама Шаламова ув'язнювали тричі – і кожного разу за антирадянську діяльність. І не так троцькізм, як загальне несприйняття Шаламовим вульгарної совітської реальності, спонукало письменника до дисидентства, який і до всіх цих мук не надто сильно вірив у людство і вважав, що добре було б його переробити та реорганізувати. Зрештою, це, мабуть, також певні відголоски ніцшеанської ідеї про те, що людина – це річ, яку потрібно перейти, подолати, покращити цей проект: цю ідею, без особливих змін, перебрав і Горький.
Тому Шаламов обрав, грубо кажучи, надлюдську чи позалюдську позицію, намагаючись витримати лінію мислення та поведінки, яку не кожен зміг би й придумати. Суттєвою особливістю Шаламова були також різноманітні психічні розлади, які прямо й впливали на його письмо. Понад те, можна сказати, що деякі його тексти – це свідома, наскільки це було можливо, й детальна фіксація тих станів: записки на полях безумства та покинутості.
Хоча Шаламов офіційно наче й "відрікся" від своїх творів, які становили таку "загрозу державі", позиція та поведінка цієї людини у всі роки відавала певним холодом та відстороненістю. Зрештою, не так багато варіантів у людини для поведінки та світогляду, яка перейшла стільки років ув'язнення радянською системою.
Сьогодні. Володимир Сорокін
Читати Сорокіна буває справді складно: для непідготовленого читача його романи можуть нагадувати незрозумілі по своїй суті та формі перформанси, переповнені ненормативною лексикою, сексом, абсурдом, стилістичними іграми й огидними у своїй грубості сценами. Але на то він і постмодернізм, щоб провокувати дискусію та викликати потужну, миттєву реакцію у читача. Зрештою, не тільки "фекаліями" знаменитий цей автор.
Окрім всього іншого, варто виділити два тексти Сорокіна: "День опричника" та "Цукровий Кремль", в яких автор сатирично змальовує майбутнє Росії, якщо вона не змінить курс свого внутрішнього "Адмірала Кузнєцова". В принципі, нічого кардинально нового автор не описує, швидше, підносить до абсолюту весь той сюрреалізм, про який щодня в новинах пишуть.
Альтернативна "жива" карта Європи та Росії
Відтак, до 2028 року в Росії збудували-таки Велику стіну, яка відокремлює країну від іншого світу, громадяни зі слізьми на очах палять на Червоній площі закордонні паспорти, а президент, як водиться, проголосив себе імператором.
Продовженням логічного ряду є роман "Телурія", в якому змальовується не менш трагічне майбутнє не лише Росії, але і Європи: Старий світ захопили й спалили ісламісти, а Росія розпалась на дрібні державні утворення. Навіть маленький СРСР на місці – Сталінська радянська соціалістична республіка, яка успішно промишляє паломництвом до останків Віссаріоновича.
Сорокіна, перш за все, на загал, знають як "скандального письменника", непередбачуваного у своїх творчих пошуках. Надто "різкі" жести автора провокували його ненависників палити та спускати його книжки в унітаз, мовляв, немає чого писати збочення та порнографію.
Але подібна цензура, зазвичай, навпаки свідчить якщо не про якість, то про точність удару. Це ж чим так треба було зачепити прокремлівський рух, просто пишучи постмодерні абсурдистські романи?
"Коли мені подзвонили й розповіли про цей перформанс – перед Великим театром під арію Ленського рвуть мої книги й кидають їх у величезний унітаз, – я зрозумів, що потрапив в сюжет одного з власних оповідань, і ставився до цього відповідно – іронічно. Але коли цілюди прийшли до мене додому під виглядом робочих і показали замовлення: навісити на вікна тюремні грати – це мене протверезило. А десь через тиждень на мене було відкрито кримінальну справу. Мило, правда?"
Аліна Вітухновська
Для Вітухновської, за її власним зізнанням в одному з інтерв'ю, політика завжди була на першому місці, а "література тут була більше помилкою". Тим не менше, Вітухновську визнають як за сильного літератора, так і за специфічного, "неконтрольованого" політика.
Постать Вітухновської помітно виділяється на тлі більшості політичних "лідерів" як Росії, так і України, адже рідко коли митець, пішовши у політику, спромігся змінити якщо не світ, то хоча б свою країну на краще, згадуючи специфічну логіку Винниченка й Центральної Ради в цілому.
Вітухновська заявила, що збирається стати президентом на виборах 2018 року. А з 1994 року почався затяжний процес над письменницею, яку звинувачували у зберіганні наркотиків, і тільки втручання ПЕН-клубу допомогло Вітухновській уникнути більшого покарання, аніж 1,5 років ув'язнення.
У власти есть одна идеология, одна цель, а все остальное – прикрытие. Власть интересует власть и деньги. Это так просто, что даже стыдно об этом говорить. Другое дело, что у власти нет своего креатива, поэтому они пользуются каким-нибудь Дугиным – не потому, что это великие люди, а потому что сами не могут и не хотят ничего придумать. Все держится на соплях, и пусть держится. А когда все держится на соплях и нет никакой угрозы, всегда будет нужда в тех, кто может написать кровью эту конструкцию, кто может создать ей идеологию, кто может дать ей эстетику,
– з інтерв'ю на "Радіо Свобода"
Але факти біографії – іноді просто факти біографії, згадуючи Фройда. Злободенні пости письменниці у Facebook вирізняються чітким розумінням, що сьогоденна ситуація й вічний "кримнаш" з воскреслим з мертвих православним Леніним – шлях в нікуди.
Особливо початок цього посту містичним чином викликає асоціацію з класичною п'єсою Подерв'янського "До хуя масла", де замість жирного молочного продукту – святкові, ритуальні "кулічі" на Пасху.
Дмитро Биков
"Ми не можемо не помітити того, що в Росії розправи з власним народом циклічно повторюються, жодна інша країна такого б не винесла, а ми можемо себе з цим привітати".
Биков відомий перш за все як літературознавець, журналіст та письменник, а не опозиціонер. Але навіть така, досить спокійна та поміркована, позиція відбилась на репутації більше, аніж би письменник весь час проводив на барикадах. Биков давно став справжнім літературним авторитетом Росії, невтомно пишучи статті, книжки, проводячи лекції та ведучи радіоефіри.
Хоча Бикову часто закидають ностальгію за СРСР чи навіть той-таки "соціалізм-комунізм", але тут слід розібратися детальніше. Адже той самий комунізм в Росії дуже трішечки був тим комунізмом, яким він був ідейно від початку створення. В цьому, сумно жартують деякі, і є найбільша проблема комунізму: він просто найбільше розгорівся в тій країні, яка дискредитувала його найбільше.
Навряд чи можна з чистою душею сказати, що всі заповіді Карла Маркса в Росії трактували правильно, а ноги ж революції ростуть саме з трактатів бородатого (як анекдот) німця. Принаймні на словах, адже одна з найбільших проблем будь-якої революції: експлуатація вищої ідеї всіляким шлаком задля досягнення своїх цілей.
"Ленін так і не встиг зрозуміти, що закони, відкриті Марксом, тут не діють, бо навіть фізичні закони діють на території Росії вельми вибірково; що багатоукладність російської економіки – не тимчасове, а вічне явище, що Росія шпариниста, і тому тоталітаризм в ній неможливий; що російський народ охоче йде слідом за будь-яким вождем, аби не думати самому, і звалює на цього вождя всі свої проблеми, варто тільки останньому ослабнути або померти".
Адже річ не в тім, що якийсь напрямок чи ідея – анархізм, комунізм, соціалізм, неолібералізм чи демократія – погано діють чи "неправильно" продумані. Річ банально в людському факторі: в тім, що так чи інакше конкретну ідею сприймають і, свідомо чи ні, викривлюють послідовники, для яких ціль – не виконання всіх постанов революції чи чергового -ізму, а банально вдоволення власних амбіцій-бажань-потягів, прикриваючись гучними словами на кшталт "революція", "свобода", "нація" і так далі.
"Російська реальність огидна, зробити революцію дуже хочеться і не так уже й важко, але це рішуче ні до чого не приведе, крім моря крові і декількох десятиліть інтелектуального мегасрача. Займатися треба не переворотами, а розвитком самоврядування, горизонтальних мереж і освіти. І в цьому сенсі Маркс нам не помічник, а ось у Джобса, здається, почало виходити".
Тому й Бикова так часто плутають з якоюсь "ватою", не слухаючи, що він каже. А каже він речі прості: немає сенсу й неможливо будувати державу на загарбанні та псевдонаціоналізмі.
Хоча, звісно ж, Биков не Герцен, і з його позиціями можна сперечатись. Але це й відрізняє людей подібного штибу від "усіх інших": з ними можна дискутувати у сфері будь-яких питань, а не слухати про "захист рускоязичних" і тощо.
Биков часто проводить паралелі з історією, що дає ширший, умоглядний погляд на речі та ситуації. Мовляв, російський Срібний вік просто незакінчений, обірваний, як і весь проект Радянського Союзу. Зрештою, те саме можна й сказати про український модернізм, який так різко та криваво придушили в 1930 роках.
Петро Павленський
"Зашиваючи собі рот на тлі Казанського собору, я хотів показати становище сучасного художника в Росії: заборона на гласність. Мені неприємна заляканість суспільства, масова параноя, прояви якої я бачу всюди"
Про Павленського не чув тільки лінивий. Одіозний російський митець бував і в Україні, де, що досить дивно, бачився із Надією Савченко.
Проте навряд чи він на той момент знав чи усвідомлював, з ким насправді має справу, якщо й українці в масі своїй спершу теж не розуміли, що за людину вони намагаються звести на п'єдестал героїзму. Але краще пізно, ніж ніколи.
Павленський є ідеальним втіленням образу справжнього художника: неохайний зовнішній вигляд, космічний погляд очей, життя в іншій дійсності та втілення будь-яких проектів, чого б вони не коштували. Всі гучні акції Павленського видають в нього навіть не так художника в звичному сенсі цього слова, як акціоніста, чиї перфоманси несуть певну ідею за, здавалося б спершу, абсурдною чи просто безглуздою дією.
Акціонізм – мистецтво дій, образів та метафор: пряме артикульоване висловлювання змінилося метафізичною прямотою та безжалісністю у ставленні як до об'єктів, так і до суб'єктів метафор.
Одна з найгучніших акцій Павленського – підпал дверей будівлі ФСБ і судовий процес потому. Знаючи історію ФСБ, лишається тільки дивуватись, що художника, визнавши винним, все ж випустили на волю. Але зобов'язали виплатити штраф розміром майже у 500 тисяч рублів.
Павленський, вийшовши після 7 місяців утримання, одразу ж заявив, що ніякого штрафу платити не збирається, мовляв, це ж не акція в борг. Та й правова система Росії не звикла мати справу з подібними персонажами.
Адже підпал дверей – це ж навіть не просто "екстремізм" чи акція протесту; підпал декларується саме як акт мистецтва, а це точно не та тема, в якій ФСБ мають маневри для різносторонніх інтерпретацій. Якщо всі учасники процесу й зрозуміли посил художника, то навряд прийняли його. Але й працювати з подібними ситуаціями також ще не навчились.
Жести Павленського – приклад живого, дещо "кривавого" в плані частоти пульсу мистецтва. Через різні засоби та маніпуляції будується реальніша структура всесвіту, аніж та, до якої всі звикли.
Тому й зашитий рот перестає бути просто шоковим, в плані своєї грубої фізичності, вчинком, а перетворюється на страхітливу у своїй промовистості реальність.
Нитки в губах не просто метафора, а реальний стан суспільства, соціуму, якому, щоб бодай слово сказати, доводиться до крові розривати уста й рвати зв'язуючі щелепу нитки. А от так звана свобода слова, плюралізм і демократія в Росії – радше метафора: зла, цинічна і реальна.
P.S. Андеграунд
"Ищут, ищут, не могут найти,
В темноте, на ощупь, ломают себе шеи.
У России нет своего пути.
И не будет национальной идеи".
Одним з популярних жанрів сучасної російської музики є абстрактний хіп-хоп: перехід класичного репу до експериментальних форм поєднання й творення тексту й музики. Серед представників цього жанру, який часто апелює до соціальних проблем, також багато виконавців, які, які мінімум, прямо артикулюють ті проблеми та ілюзії, якими живе Росія.
Цікавим прикладом як критики "кримнашу" через абстракт, так і колаборації російських і українського музикантів можна назвати пісню з промовистою назвою "Крим".
менеджери газового вимені з червоних вікон регочуть у пароксизмі патріотичного екстазу наша країна постає з колін кричать вони
іржавозолочені скоби православ'я вгризлися в нужденне тіло Росії і навіть чорні заокеанські мавпи тремтять від безсилої люті
а кримнаш кримнаш кримнаш
як патріот своєї безкрайньої нафтової бензоколонки помру за яхту Абрамовича і рідне челсі
зелений піксельний камуфляж в'ївся в шкіру
а байдужі прекрасні гори відлунням минулих війн та реліктовою радіацією зустрінуть погано володіючих російською мовою чеченців та дагів
кожен заслуговує того чого вартий і з демаркацією кордонів кримське сонце зблякло до російської тьмяної зимньої свічки
но фашизм сала не пройдет!
Зовсім нещодавно відбувся реліз альбому гурту "Он Юн" під назвою "Лето". Фактично, весь альбом просякнутий російськими реаліями, тому його, мабуть, важко й незрозуміло було б слухати людям, незнайомим з контекстом.
Але один трек надто чітко й прямолінійно діагностує хвороби північного сусіда: надуманість національної ідеї, поступове змішання Сходу й Заходу, пошук неіснуючих ворогів, апеляція до "диктатури" Штатів і все в такому ж дусі.
Я жду пробуждения, чтобы этот сон показался курьезом
По новой формуле я либо ЗэКа, либо Павлик Морозов
Я не буду точен в формулировках, впрочем не скажу лучше:
Через законы в России выражается вся ее сущность
Да и новом пакете законов четко прописано это
Но нельзя же умалишенным давать играться с пакетами!
По отношению к слугам народа это просто форма ублюдства -
Играет один долбоеб, но может вся страна задохнуться
Национальная идея здесь просто выражена невербально
Через утренний перезвон к молитве на икону Сталина
Словно квантовая телепортация, прыжок в прошлое был быстрым
И пропаганда, как художник Павленский производит новые смыслы
Из каждой вебкамеры, из чата в вконтакте смотрит товарищ сержант
Больше трех не собираться и тем более не соображать
Недовольных закрыть – тюрьма всех их поставит на место
Есть резиновый аргумент на любые формы протеста
Гаснут искры экстримизма в открытых библиотеках
Культ камуфляжа и вежливого вооруженного человека
Его адепты – конфедераты и кричат “А как же Донбас”
Но они забыли, что русская весна – это когда повсюду грязь
С телекранов ее льется столько, что впору устраивать дерби
Гимн нам подходит, теперь дело только за флагом и гербом
Россия ходит во сне по разбитым дорогам, где в пору ломать хребет
В поисках национальной идеи там, где ее давно нет.