Кандидат політичних наук, доцент, директор Центру комунікацій КНУ імені Тараса Шевченка Олена Добржанська пояснила сайту "24", чому українцям потрібно вчитися поважати себе, розкрила подробиці інформаційних спецоперацій ворога проти нашої держави та пояснила, як їм протидіяти.

В умовах гібридної війни, яка зачіпає і інформаційний простір, наскільки можливе існування інформаційної незалежності держави?

Давайте трошки розмежуємо. Ми не можемо створити закриту інформаційну систему. Це – абсурд, Україна не Північна Корея, таке – неприпустимо. Ми інтегруємося, об’єднуємося зі світом, вибудовуємо європейський вектор і своє розуміння сучасної України. Я би використовувала термін "інформаційного суверенітету" на рівні із політичним, економічним тощо. Це той суверенітет, який має захистити Україну. Ідеться про позбавлення від зовнішнього впливу.

Будь-якого впливу чи негативного?

Якщо вже так, то від руйнівного впливу. У нашої країни є свої національні інтереси і їх потрібно забезпечувати. Інформаційна складова довго недооцінювалась, внаслідок чого Україна з 2014 року втратила території, які за площею дорівнюють деяким європейським державам. Це безпрецедентні наслідки, як економічні, так і соціальні.

Розуміння інформаційного суверенітету має дві чіткі складові. Перша – пов’язана із технологіями. ІТ-сфера, розробка власного програмного забезпечення, виробництво комп'ютерів, електронної продукції та інше. Ми маємо ресурси для розвитку цих галузей, та майже нічого не створюємо. Якщо власного продукту не буде, і країна продовжуватиме працювати переважно на чужій техніці, оснащеній чужим програмним забезпеченням, будемо залишатись незахищеними.

Кібератака вірусу Petya завдала мільярди збитків Україні і продемонструвала її вразливість до таких загроз. На сьогодні поняття "ворог" – абсолютно визначене і зрозуміле. Ворог давно й плідно працює, і за таких умов про цю складову інформаційного суверенітету не можна забувати. Але це питання розвитку економіки, і завдання держави знайти можливості підтримки цієї галузі та мотивацію відповідних фахівців працювати в Україні, аби вони не втікали закордон.

Читайте також спецпроект сайту "24": 33 поради з кібербезпеки, що захистять ваші пристрої, інформацію, гроші і нерви

Друга складова?

Друга складова стосується безпосередньо інформаційно-психологічної безпеки. Тут ми вже говоримо про інформаційний суверенітет з точки зору людини як носія певної ідентичності та цінностей. Якщо людина має стійку ідентичність до якоїсь групи, вона інакше сприймає інформацію. Набута національна ідентичність стає, фактично, антивірусом проти зазіхань на державну незалежність.

Для оцінки інформації важливим, а іноді вирішальним, залишається питання довіри до її джерела. Тут у нас дуже потужна проблема. На сьогодні в Україні немає джерела інформації, якому б довіряли громадяни.

Жодного?

Жодного. Це – найбільш важлива проблема. Іноді важливіше навіть не те, що говорять, а хто говорить. Якщо ми довіряємо джерелу, то віримо повідомленню, сприймаємо його і реагуємо відповідним чином. Якщо джерело не викликає довіри, то реакція на теж саме повідомлення може бути протилежною.

Подивіться, як Російська Федерація, починаючи із 2000-го року, крок за кроком вибудовувала довіру населення до трьох базових джерел: уряд, ЗМІ і Московський патріархат. Три потужних джерела, які працюють в унісон і яким довіряють. Це елементи налагодженої системи, що вибудовували цю довіру, допомагаючи один одному.

Для прикладу, маленька складова цієї системи інформаційно-комунікаційного марафону – телевізійні серіали російського виробництва. В 1990-х їх героями були такі собі "Робін Гуди", пізніше вони займались "відбілюванням" влади, формуванням образу порядних міліціантів, прокурорів, лікарів, сільських вчителів… Найцікавіше, що схожа програма спостерігалась свого часу у США, однак існує чітка відмінність. В основі гарного вчинку телевізійного російського держслужбовця стоїть не закон, а його власне розуміння справедливості й загадкова російська душа. Тому він з легкістю порушує закон, але для глядача залишається гарним хлопцем і взірцем для наслідування. Ті, хто пробачають беззаконня улюбленим героям, пробачать його і владі. За законом – Крим територія України, а за відчуттям – "КримНаш".

Але ж це все призвело до того, що відбулося певне розшарування реальності на ту, яка є, і на ту, яка показана у ЗМІ. І ці дві реальності не перетинаються…

Але вони настільки довіряють оцим джерелам, що абсолютно не витрачаються на критичне ставлення до інформації. Їх все влаштовує. Оце момент того, що вибудувана модель є, з одного боку, викривленою й асиметричною, а з іншого – зрозумілою для споживача, вона не потребує зусиль і тому є дуже дієвою. На пострадянському просторі вона не перший раз застосовується. Фактично, РФ взяла інструменти, які використовувались у СРСР, але за допомогою сучасних технологій вони стали більш потужними, бо можливості значно зросли.

Давайте згадаємо Радянський союз. Люди, фактично, жили у вигаданій реальності: оцінка власного побуту, його порівняння з "Диким Заходом", сприйняття міжнародних подій. Все ґрунтувалось на пропаганді. Спиратися на власний досвід мали змогу одиниці, більшість з яких була частиною партійної номенклатури. Люди, не маючи можливостей виїзду за кордон і позбавлені особистого спілкування з "капіталістами", вважали, що СРСР є найкращим, що у ньому живуть найліпше, вірили, що навколо вороги. Вірили, що живуть погано не через те, що ця система занепадає, а через те, що зовнішній ворог зазіхає на їхнє щасливе життя і, поки що, вони змушені так жити. І держава, і керівництво – вони все роблять правильно, народу просто треба трохи почекати, доки ворог буде подоланий.

Щойно ворог зникне – все різко стане добре?

Так, тому що ворог – поганий, а всі свої – хороші. Оце поняття своїх-чужих було чітко визначене, і людям воно було зрозуміле. Ворог ніколи б не зникнув, а якщо би зникнув – його потрібно було б вигадати, інакше як виправдовуватися? Створення і демонізація ворога – улюблена забава СРСР та його сучасних нащадків.

По суті, це інструмент будь-якого тоталітарного режиму.

Так. Чим зручний тоталітарний режим – там простіший механізм прийняття і виконання рішень. Рішення не потрібно обговорювати, пояснювати чи узгоджувати. Воно виконується чітко за вертикаллю влади.

Якщо ми говоримо про західні, європейські структури, там намагаються побудувати принцип одного голосу, але не за тоталітарною моделлю. Щоб працювати сьогодні у Google, потрібно підписати кіпу паперів, серед яких є зобов’язання не вести політичні висловлювання на власних сторінках у соціальних мережах, не відгукуватися позитивно про конкурентні компанії... Тобто, є свої певні правила. Але тут йдеться про прагнення стати членом престижної групи. Люди настільки хочуть залучитися до цієї групи, що готові певним чином себе обмежити заради відчуття цієї позитивної ідентичності. У нас проблема в іншому.

У чому?

У період Майдану його учасники відчули повагу до себе. Повагу до тих, хто був дотичний до спільної справи, повагу до тих, хто дійшов до кінця, до тих, хто захищав певні цінності. Сформувалася дуже потужна горизонтальна мережева структура довіри – до волонтерів, один до одного. На сьогодні це все починає потихеньку стиратися.

В першу чергу, через те, що наші східні сусіди плідно працюють над дискредитацією української історії та запобігають створенню сучасних національних символів. Під приціл потрапляють волонтерські рухи, герої Майдану, науковці, митці, зневірюються здобутки, а акцент робиться виключно на негативі. Кількість негативної інформації переважає. Щойно з’являється яскрава особистість – одразу з’являться купа негативу щодо цієї конкретної людини, не важливо хто це: політик чи молодий науковець. Тут кожний випадок потрібно розглядати індивідуально, та загальна тенденція спостерігається.

Що стосується ЗМІ – багато хто безвідповідально ставиться до роботи, через це поширюється неперевірена інформація. Наведу приклад, який стосується університету Шевченка. Навесні сталася трагічна ситуація – помер співробітник господарської служби. Людина прямо у дворі йшла з тачечкою, впала – сталася природна смерть. Поки приїжджали швидка, правоохоронці, проводилися слідчі дії, хтось із студентів сфотографував з вікна накрите тіло. У той же день з’явилась інформація, що студент скоїв самогубство в університеті. Ця новина почала поширюватися. Тобто, тяга до негативу настільки сильна, що навіть отакі речі дуже активно підхоплюються ЗМІ. Це одна із наших базових проблем. Українці, як і будь-яка нація, повинні мати до себе повагу. Журналістам як її невід’ємній частині, варто не забувати про загальнолюдські моральні критерії, мати якісь гальма, самоцензуру. Повага, як основа цілісності і ідентичності, стає лакмусом у правильному розумінні "своїх" і сприйнятті "чужих". В Україні цього не існує, нажаль.

Чому?

По-перше, у будь-якому випадку, роль еліти дуже важлива у формуванні ідентичності. Має бути певний лідер, має бути еліта, яка усвідомлює потреби суспільства. У нас немає еліт із мандатом довіри, відтак – немає довіри до влади. Із цим ситуація дуже складна і на краще вона не змінюється. Час іде, втрачається те, що було набуте у 2013-2014 роках. З’являється нова інформація, дискредитуються певні особистості, люди бачать втрати і жертви. Втрачають повагу, а що найстрашніше – віру…

Питання суверенітету, в першу чергу, це відповідальність еліти. Політична відповідальність, розуміння національних інтересів і бажання вибудовувати позитивну ідентичність свого народу. Необхідно мати державне мислення, чітку стратегічну ціль та досягати її. От російська влада точно знає чого хоче. Та і не тільки влада, знаєте, є такий вислів, що "російський ліберал закінчується там, де починається українське питання". Для Росії Україна – це принципове питання.

Чому?

Історія Київської Русі почалася з кінця ІХ століття, а Московії за 300 років пізніше. Слава в минулому – ласий шматок. До речі, зверніть увагу на цікавий факт: ще за рік-два до Майдану назва "Київська Русь" у російському сегменті Вікіпедії була перейменована на "Древнерусское государство". Це до питання про те, чому це важливо для Росії.

Парадокс, та без України немає "руського мира", ми обов’язкова частина їх розуміння історичної ідентичності: спільна слава у минулому – спільне зусилля у сучасному – спільна мета у майбутньому. Без України цей ланцюг розривається. Тим паче, що "скріпою" є Московський патріархат. Якщо ми проголошуємо звідки пішло хрещення – розсіюється міф про Москву як центр об’єднання.

"Скрепы скрипят"?

Так. Тому Україну не можна відпускати, Росія за власної волі ніколи цього не зробить. Нам буде дуже складно. Ми, може, і видерлись, але ми ще не втекли. Нам потрібно відстояти власну ідентичність, і це буде дуже непросто і боляче. Будуть вкладатися гроші у інформаційні кампанії, будуть проводитися інформаційні операції у всіх сферах, ворог буде вдаватися до підкупу, дискредитації і фізичного знищення.

Тут ми знову повертаємося до питання гібридної війни?

Так. У нас насправді війна. Війна яку можна класифікувати як гібридну.

Питання щодо реакції аудиторії на різні теми. Немає виваженої середньої реакції на будь-яку інформацію. Вона сприймається або як зрада, або як перемога. Останнім часом більше тягне до зради. Чому?

Якщо ми говоримо про коментарі під певними статтями, то потрібно зважати на те, що є люди, які просто люблять щось писати. Плюс працює дуже потужна система тролей. Ті ж "тролі Шарія" – дуже велика кампанія, де все робиться добре сплановано, системно і активно. Так з чого завгодно можна створити негативне явище.

Згадайте, що відбувалося навколо теми безвізу, наприклад. Навіть у цій позитивній події потрібно було показати негатив. Це така потреба у суспільстві.

Потреба у негативі?

Насправді, люди дуже хочуть позитиву. У суспільстві його потребують, але активніше реагують на негатив.

Але сумлінно приховують це бажання?

Людям хочеться позитиву, позитивних героїв. Але дійсно є багато прикладів, коли навіть позитивні історії потім скочуються у негатив.

Не думаю, що це – питання ментальності. Повторююсь, проти України ведеться потужна інформаційна кампанія. Проти України як держави, проти формування її позитивного іміджу працюють підготовлені фахівці, які завжди готові вчасно дати негативний коментар, а далі включаються технології і утворюється брудний сніговий ком.

Зауважте, термін "українська національна ідентичність" ніколи не використовувався у жодних нормативних документах. Перший документ, де використалося поняття "національна ідентичність" – це Доктрина інформаційної безпеки. Але навіть там ці слова не поряд стоять (за текстом "національної культури та ідентичності"). Настільки іде супротив проти самого цього поняття. Ніби всі на словах говорять про Україну, незалежність, цілісність і консолідацію. Але сформований міф українського націоналіста, як негативного героя, який активно підтримується з боку Російської Федерації, досі працює. Це стосується Європи, в першу чергу.

Але він активно підтримується і в межах України.

Знову ж таки, це – питання дискурсу. Слово є незмінним, ставлення до нього змінюється. У 2012 році слово "бандерівець" сприймалось як категорично негативне для більшості населення Центральної України, не кажу вже про східні регіони. Після 2013-2014 років ставлення до слова "бандерівець" змінилось. Сприйняття поняття "націоналіст" змінилось. Станом на сьогодні вербальне розуміння цього поняття правильно не вибудовано. Продовжується дискредитація, відбуваються події, які підтримують імідж націоналіста, як людини не дуже розумної, нетолерантної і агресивної. Це – проблема.

Хоча західний підхід до націоналізму – це концепції цілісної держави. Західна модель національної ідентичності – це політичні, а не етнічні конструкти.

Але на загал, здається, у нас не дуже прийнято вважати націоналіста позитивним героєм.

Тут перша проблема в тому, що український націоналіст завжди був загрозою спочатку Російській імперії, потім – Радянському Союзу.

От дивіться. Образ Чорновола – не варвар, розумна, освічена, інтелігентна людина, яка сприймалась позитивно. Суспільство на той час не було готове правильно сприйняти ідею незалежності, а він її розумів… От він загинув…

… і наступника не знайшлось…

Чому є підозри, що його загибель – не випадковість? Тому що такий образ українського націоналіста був непотрібен. Він міняв шаблони і змінював стандарти. Сьогодні потрібно, щоб з'явився такий герой. Але серед публічних лідерів немає такого рівня націоналіста, як людини, яка відчуває відповідальність за свою націю.

Є розбіжності щодо сприйняття поняття нації… Західна теорія націоналізму складається із того, що є держава, є громадянство і всі громадяни – представники однієї нації. Нації, як політичного конструкту. Далі вони вже розділяються на етнічні складові. От як американці: я – американець і я цим пишаюсь. Далі вже я можу бути китайцем, мексиканцем, поляком, ким завгодно. Отакий є політичний конструкт, це є прийнятно і позитивно сприймається у всьому світі. Щойно заходить мова про український націоналізм – відразу акценти переносяться на страшні речі – зло, агресію, нетолерантність, знищення представників інших національностей... Одразу виходить така страшилка. Уявлення ж не може будуватися на порожньому місці. Інформація про позитивні речі не доходить до громадськості. Ми отримуємо переважно негативні приклади і виглядає це все отак, нажаль.

Позитивний образ має з чогось вибудовуватися, а для того, щоб це відбувалось потрібно заповнювати інформаційний простір. З кого сучасна молода людина 13-14 років, яка ще тільки формується, може побудувати образ українського націоналіста, живучи у Києві?

Практично ні з кого.

Ні з кого. Виходить, ми маємо дві речі. Перше – власний досвід, наші горизонтальні зв’язки, які залишають нас у системі довіри та поваги до людей, яких ми особисто знаємо і з якими стикаємось. Якщо ми варимось у цьому оточенні – формується одне сприйняття цієї спільноти. З іншого боку, маємо ЗМІ, серіали, фільми, де український націоналіст не є позитивним героєм, чи його образ взагалі відсутній. Український контент почав з’являтися лише зараз. І знов – серіали переважно всі російськомовні, навіть якщо вони в Україні знімаються. Навіть не завжди відрізниш – це наш контент чи не наш.

Окрему роль у цьому відіграє освіта, сучасна програма української літератури перенасичена депресивними текстами, де досі нав’язується образ Шевченка як страждальця. Існують альтернативні джерела і цікаві проекти, та цю інформацію потрібно шукати, а заїжджені штампи лежать на поверхні.

Якщо ми переходимо до питання інформаційного суверенітету, розкажіть по пунктах, як його можна досягти?

По-перше, має бути політична воля політичної еліти. І розуміння нашої політичної еліти, до чого ми сьогодні ідемо. Зараз у нас знову класична ситуація "два українці – три гетьмани". Міждержавні комунікації ускладнені, одне міністерство обливає брудом інше, в одному міністерстві два підрозділи не можуть між собою розібратися.

Політична еліта повинна зрозуміти, що якщо вона не сформує до себе довіру, як до джерела, якщо ми не почнемо довіряти владі (не кажу сліпо – критичне мислення потрібне, як би не хотілось позитиву), нічого не буде. Тобто, влада має продумати певні кроки і очиститися від персоналій, які продовжують працювати за старими схемами. Зло повинно бути покараним, це теж умова довіри до влади.

По-друге, є ЗМІ. Тут стоїть питання відповідальності за поширювану інформацію. Так, у багатьох ЗМІ редакційна політика виконує роль цензури. Фактично, відповідальність за матеріал сьогодні несе не стільки сам журналіст, скільки редакція, яка може змінити подану інформацію. Остаточна відповідальність з журналіста перекладається на редакцію, яка видає свій продукт. Переважна більшість ЗМІ мають за своїх власників політичних діячів і це теж певна проблема, у нас мало незалежних ЗМІ.

А як вирішувати проблеми зі ЗМІ?

Питання відповідальності самих журналістів. Питання самоцензури стає актуальним як ніколи.

Потрібно підвищувати рівень відповідальності і рівень підготовки журналістів?

Так.

А рівень освіченості аудиторії?

В принципі, у нас аудиторія є доволі освіченою. Те, чим ми на сто відсотків можемо пишатися за статистикою: за індексом освіченості Україна є однією із провідних країн світу. У нас доволі розумна аудиторія. Вона читаюча, вона критична, вона різна. Люди готові сприймати позитивні новини і реагувати відповідним чином. Тому скаржитися на аудиторію, на мою думку, не варто. Не така вона у нас слабка.

Я взагалі за те, аби формувати позитив і повагу до себе. Якщо ви будете для аудиторії з повагою писати, вона буде відповідним чином на вас реагувати.

Що робити тим, хто не є дотичним до політики, але хоче допомогти щось змінити на краще?

Діяти, в першу чергу. Насправді людина, яка щось робить у нашому суспільстві, дуже через це страждає. Тому що її критикують всі ті, хто нічого не робить. Як на мене, оце – найстрашніша позиція. Великих страждань зазнали ті, хто закинув свій бізнес у цей складний період і пішли у владу, намагаючись щось реформувати. Тому що процес іде складно і дуже повільно, система пручається. Навіть якщо людина приходить дуже фахова і з величезним досвідом, змінити цю державну машину важко. Плюс це все – під шквальною критикою. У таких людей за рік-два починається вигорання. Тому потрібно не боятися діяти і підтримувати тих, хто діє. Тотальне критиканство не має руйнувати те хороше, що відбувається сьогодні.

Ще одне питання – віра в майбутнє. Майбутнє – це те, на що ми розраховуємо і на що очікуємо. І те, що ми робимо сьогодні залежить від того, що ми очікуємо у майбутньому. Насправді, зараз я бачу багато речей, які рухають нас уперед. Хоча здається, що те майбутнє, якого хочеться, далеко від нас, і рухаємося ми до нього дуже повільно. Плюс, ми постійно переживаємо зовнішній інформаційний тиск, через який здається, що ми від майбутнього віддаляємося все більше. Але думаю, що зворотного ходу Україна вже не матиме. Система змінилась не лише кількісно, а і якісно. Процес змін триває, він важкий, але вже незворотній.

Яким є завдання ЗМІ на оцьому етапі формування українського інформаційного суверенітету?

Виховувати у українців повагу до себе, як до українців і впевненість у собі. Підтримувати позитивну ідентичність для українців, що ми позитивна група. Не можна висвітлювати свою націю виключно у негативному світлі.

Перевіряти інформацію. Відповідально ставитися до того, що поширюєш. Такої кількості фейків із таким активним поширенням, як є сьогодні, не було ніколи. Хоча це ще пов’язано із розвитком технологій. Говорити правду. Це, мабуть, найбільше банальна штука, але вона є найбільш складна. Поважати людей. Оце – ключові речі.