Ніхто не помічає, і не звертає увагу на інших. Ти можеш хоч померти в транспорті, або на вулиці – ніхто того не помітить! Ти станеш просто черговим пейзажем буденності якогось міста, фоном поспішаючої людської метушні, ти розтанеш перед їхнім поглядом урбаністично сірим, як асфальт, буднім днем.
Байдужість людей найжорсткіше, що може існувати у світі! Іноді себе ненавидиш за те, що кожного ранку йдучи на роботу від метро, я з великою надією проходжу повз лікарню. Проходжу повз міську лікарню, і буквально молюся, щоб більше не побачити там ритуальної процесії! Але з п’яти робочих днів на тиждень три з них я проходжу повз, як через катування. Проходячи мимо лікарні бачу черговий автобус, чи бус, з написом «ритуальні послуги»…
Я не розумію звідки в мене з’являється це неприємне відчуття та біль в грудях, чому мене так це переймає, і чому я це помічаю? Але найсумніше – це те, що інші йдуть повз і навіть не зауважать, що життя їхнє, настільки близько межує зі смертю… може ця смерть їх прямо і не стосується, але так поряд вона!
Кожного разу, задумуєшся - яке ж це життя є іронічне та символічне. Ти йдеш на роботу, щоб заробити на життя, збоку студенти вчаться щоб вміти заробляти на життя, а зовсім поряд проводжають чиєсь життя…проте живучим на це, скоріш всього, й наплювати!