Моторошний культ вуду давно перетворився на візитівку Гаїті. Викликання духів, чаклунство з ритуальними жертвами, танці в трансі ... Це те, що вражає під час знайомства з "Чорною перлиною" Карибського моря і дуже контрастує з її розкішними пляжами. У ХХ столітті колишня французька колонія прославилася династією диктаторів Дювальє.

Коли доктор Франсуа Дювальє вперше йшов на президентські вибори – газети з нього кепкували. Мовляв на що розраховує цей "гидкий карлик – недостойний влади". Побувши трохи міністром охорони здоров’я, він таки оселився у президентській резиденції. А потім, дуже швидко змусив усіх на Гаїті говорити про себе лише у шанобливій формі "Папа-Док".

Прізвисько "татусь" він обрав для себе сам. Головна обіцянка перед виборами – "бути батьком для усіх гаїтян – особливо для найбідніших". Серйозність намірів підкреслювало просування ідей негритюду. Дювальє зробив ставку на протиріччя білий-чорний. Темношкірим потомкам рабів "папа-док" обіцяв велику компенсацію за всі біди і страждання в історії. Поваги невисокому лікарю додавав його зв’язок із шаманами вуду, які мали великий авторитет серед гаїтян.

Читайте також: Радован Караджич – психолог, аферист, "боснійський м'ясник"

Народ мене вибрав і я повторюсь, в мене не було грошей, все було проти мене, армія, держслужюовці, фінансисти, еліта, всі сили які управляли країною, все було проти мене, але селяни, народ, 4/5 нації, вибрали мене президентом незважаючи на перешкоди. Ніби казка, але вона легко пояснюється, серце нації в її народі,
– сказав довічний президент Гаїті Франсуа Дювальє.

За симпатичною посмішкою ховався кмітливий і злопам’ятний тиран. Розуміючи нестабільну ситуацію на острові і впливи військових, які були основною силою усіх переворотів – Дювальє створив нову опору. Парамілітарні загони своїх прихильників – Добровольчу Міліцію Національної Безпеки. Агенти "папа-дока" допомогли розхитати ситуацію для оголошення дострокових виборів у 1957-му році. У Порто Пренсі почалися теракти. Які припинилися лише після того як Дювальє в’їхав у президентський палац.

Але медовий місяць із населенням тривав дуже мало. Менше ніж через рік в країні заборонили всі, крім правлячої, партії, розпустили профспілки і студентські організації. Багатьох священиків, професорів і політиків, які починали критикували Дювальє – вигнали з країни. Засоби масової інформації почали ліпити культ батька нації.

Добровольці Міліції Нацбезпеки, закотивши рукава, розпочали реальне переслідування опозиції. "Чорну перлину Карибів" накрила хвиля небувалого терору. Гірше показових судів і депортацій були таємні зникнення і вбивства. Більшість із них відбувалася під покровом ночі. За це Добровольчу Міліцію Нацбезпеки охрестили "тонтон-макути". У фольклорі вуду – Тонтон – це злий дядько, який по ночах викрадає нечемних дітей і виносить їх у мішках – макутах – до себе в печеру, щоб з’їсти.

Спочатку президентська гвардія не мала своєї форми і нагадувала радянських дружинників. Хто що мав те і одягав. Добровольців залучали не лише до патрулювання вулиць, а й до громадських робіт.

Згодом, якщо на вулиці Порто-Пренс вам на очі потрапляв стиляга зі зброєю – зазвичай це був хтось із президентської гвардії. На тлі звичайних гаїтян, вони нагадували строкатих папуг чи ландскнехтів із пізнього середньовіччя. Яскраві сорочки, сонцезахисні окуляри і карабін чи пістолет.

Тонтон-макутів набирали з різних людей, та найбільше серед них було вихідців з нетрів, напівкримінальних елементів. На чолі цих загонів найчастіше стояли ватажки банд і чаклуни Вуду. Такий імідж ще більше лякав забобонних гаїтянців і давав ще більше влади.

Добровольча Міліція Нацбезпеки стала головним інструментом диктаторського режиму. "Загроза Дювальє – загроза Гаїті" – говорив сам "папа-док". Вони вселяли жах через показові страти.

Читайте також: Мао Цзедун – засновник китайського комунізму

Одної підозри могло вистачити, щоб кинути людину за грати. І вже там від милості тюремників залежало в якому злочині вас будуть обвинувачувати. Славу найгіршої в’язниці, Гаїтянського Освенціму мала тюрма Діманш з якої майже нереально було вибратися живим.

Людей забирали вночі, надіялись що їх відпустять згодом. Але потім ми дізнавалися що їх стратили. Деяких розстрілювали на подвір’ї, дехто помирав від хвороб – їх потім викидали назовні... Потім ми чули гавкіт собак, які роздирали трупи. В мене спогади тільки про смерть,
– сказав переживший в’язницю Діманш Марк Ромулус.

Начальницею Форт Діманш була Розалі Боске більш відома як Мадам Макс Адольф. На початку вона служила рядовим в одному із загонів тонтон-макутів. Добре зарекомендувала себе під час нападу на Франсуа Дювальє.

І коли він отримав повноту влади, то віддячився Розалі, зробивши її своєю правою рукою. Головна тюрма столиці – де більшість в’язнів були політичними – також стала зоною її відповідальності.

Через жорстокість ця жінка мала репутацію дияволиці. Вона не цуралася особисто катувати в’язнів і вигадувала тортури сексистського характеру.

Культ Дювальє проявлявся не лише у пафосних титулах – типу рятівник Гаїті. Папа-Док називав себе втіленням духу, який допомагає відродитися померлим. Барон Самеді посідає одне перших місць у вудуїстичному пантеоні - тому президент з такою репутацією ще більше вселяв повагу в гаїтян. Коли американська адміністрація Джона Кеннеді почала критикувати Дювальє за розкрадання американських інвестицій і гуманітарної допомоги Папа Док провів обряд і поколов голками воскову фігурку Кеннеді. Коли американський президент незабаром загинув від кулі снайпера Дювальє лише посміхнувся і нагадав про свої ритуали.

Тонтон-макути називали себе втіленням духів, які покликані служити своєму володарю Дювальє. Таке прикриття укріпляло почуття безкарності силовиків.

У "президентський фонд", що існував крім державної скарбниці, щорічно відраховувалося близько 3 мільйонів доларів. Озброєні автоматами добровольці стягували до 300 доларів щомісяця з кожного підприємства в якості "добровільних пожертвувань" в "фонд економічного звільнення Гаїті". Він був створений для особистих потреб Дювальє. Сімейство президента володіло багатьма маєтками. Частину з них селяни обробляли безплатно. Вклади Дювальє у швейцарських банках виросли до кількох сотень мільйонів доларів.

Читайте також: Жан-Бедель Бокасса – "темношкірий Наполеон", канібал і 13-й Апостол

За 14 років при владі Франсуа Дювальє загинули і зникли безвісти 20 тисяч гаїтян. Майже 300 тисяч стали біженцями. Коли папа Док зрозумів що прийшов його час збиратися на той світ він провів референдум в результаті якого прогнозовано наступником став його син Жан-Клод Дювальє. Прогнозовано його прозвали в честь татка – Бебі Доком. Президентське дитя звикло до розваг і управляти країною взялося без особливого ентузіазму. Щоб здобути трохи більше симпатій зубожілого населення він оголосив амністію політ-в’язням. Віддалив від себе мадам Макс Адольф і вислав іншого наближеного батьківського соратника – Лункера Камброна. Він також був пов’язаний із командуванням макут і паралельно мав нелегальний бізнес. Перепродував у американські клініки "червоне золото" – донорську кров. За це його прозвали "карибським вампіром". Тонтон-макути – вже добре озброєні і одягнуті у синю форму спокійно прийняли чистки влаштовані новим президентом. Більше того допомогли йому 15 років бути першою людиною країни.

Окрасою Гаїті газети назвали дружину Бебі Дока – гарненьку модель Мішель Беннет. На їх весіллі вулицями Порто-Пренсу лився ром. Свято обійшлося в 2,5 млн доларів – космічну суму для Гаїті. Це ще пригадають Дювальє Молодшому під час перевороту, який стався 1986. Тим більше Жан-Клод вже не мав козирів, щоб загравати із незаможними гаїтянами. Було враження, що повітря пронизане ненавистю до 30-літнього панування Дювальєризму. Жертвами режиму за приблизними підрахунками стали більше 30-ти тисяч гаїтян. Тепер вони вимагали справедливості!

В США його відмовилися приймати. Тоді запасний аеродром зробили в Парижі – там родина мала кілька квартир, мініпалац на Рив’єрі. Спочатку він просив політичного притулку – але Франція відмовила йому. Спроби повернутися на Гаїті провалювалися одна за одною. Потім диктатора без царства кинула дружина і відсудила майже все що вони разом вивезли під час втечі. З всесильного лідера країни Жан-Клод Дювальє перетворився на пересічного невдаху, який сам не міг оплатити зйомну двокімнатну квартиру.

У 2011 після 25 років вигнання Бебі-Док повернувся додому. За цей час умовну стабільність його диктатури частина населення згадувала з ностальгією. Але цього було недостатньо, щоб повернутися у президентське крісло. Його поїзд пішов безповоротно. Наступні три роки він провів доїдаючи залишки колишньої розкоші. Восени 2014 екс-довічний президент помер після гострого інфаркту. Разом з ним остаточно закінчилася епоха династії темношкірих гаїтянських месій Дювальє Папи і Бебі Доків.