Паралімпійці. Дмитро Щебетюк

Паралімпійська збірна України показала феноменальний результат на Іграх-2016 у Ріо. Сайт "24" розпочинає проект "Паралімпійці. Феномен духу", у якому ми покажемо вам найцікавіших представників нашої збірної та розкажемо про їхній шлях до п'єдесталу.
Дмитро Щебетюк, через серйозну травму хребта, опинився в інвалідному візку у 21 рік. Зараз йому 26, і за цей час він встиг стати чемпіоном України із плавання, увійти до резерву параолімпійської збірної зі стрільби із лука та стати одним зі співзасновників громадської ініціативи Доступно.UA, яка вивчає та аналізує доступність різноманітних закладів для людей з інвалідністю. Кілька років він готувався до участі у Паралімпіаді в Ріо, але до складу збірної все ж не потрапив. Натомість став співведучим паралімпійської студії на Першому національному.
Про травму
Про травму
До травми я вчився в університеті. Займався науковою діяльністю. Писав статті. Планував іти в аспірантуру. Грав у гурті. Музика була і моєю мрією, і моєю ціллю. Любив природу. Після травми змінився спосіб мого пересування – тепер я користуюся візком. І я перестав грати у гурті, тому що тривалий час реабілітувався, і після довгої перерви важкувато до цього повертатися. Хоча досі продовжую музикою займатися для себе. Закінчив університет, але не пішов в аспірантуру. Одружився. Розлучився. Почав займатись спортом. Більше, мабуть, не змінилось нічого. Ну от зараз ще вилізла така ніби громадська діяльність.
Як отримав травму? Це був лютий 2011 року. Ми з дівчиною пішли гуляти. Я ставив штатив із фотоапаратом, мав збігти вниз до неї. Штатив почав падати. Я його спіймав, але сам послизнувся, з'їхав вниз, головою вдарився об дерево. Пошкодив хребет, сильно пошкодив спинний мозок. Одразу зрозумів, що не відчуваю ноги, але спочатку думав, що то через те, що я надто сильно головою вдарився, мав сильний струс мозку. Потім була операція, потім ще одна операція, потім реабілітація.
В Україні для людини на візку – кожен день це виклик. Тому що потрібно вийти з дому, подолати бордюри, перейти дорогу. Зараз для мене це вже звично – але перший час реально був виклик – чи зможу я потрапити туди, куди мені треба. У мене завжди спрацьовує штука "слабо/не слабо". Іноді це навіть заважає. Щось може бути навіть трохи небезпечним, це можна якось обійти, але вже спіймав себе на думці "А слабо?" і розумієш, що все – треба робити.
Долати зовнішні бар'єри після травми спочатку допомагали близькі люди. Зараз вже можу сказати, що спершу зовнішні бар'єри – важчі. Перші дні взагалі лежав і думав: "Окей, надвір спущусь, а як потім назад з коляскою підніматись?". У мене тоді ще важка коляска була і це було дуже напряжно, навіть із допомогою. Постійно сумнівався – виходити, не виходити. Але тоді у мене була ціль якось реабілітуватись, встати на ноги, почати ходити і я не задумувався сильно, що там відбувається довкола. Все відбувалось поступово. Мені спершу треба було вийти на вулицю. Потім – доїхати до басейну. Потім — ще щось. Так поступово можливості розростались, з часом я починав робити більше. Але конкретних перешкод для того, щоб не зробити заплановане через те, що я на колясці – такого ніколи не було.
Про спорт
Про спорт
Перші півтора роки я займався суто реабілітацією. Постійно був у всяких центрах, санаторіях... А потім подумав, що реабілітація реабілітацією, але час вже починати займатися власним життям. Так я почав працювати, займатись плаванням. У плавання пішов тому, що це в певній мірі і відновлення, і спорт. Ще десь за два роки, вперше після травми, спробував постріляти з лука, мені це дуже сподобалося і почав займатися стрільбою з лука.
У плаванні я майстер спорту, багатократний призер України, чемпіон України. По стрільбі з луку я вхожу до резерву параолімпійської збірної. Ну і на відкритому турнірі із боулінгу в Азербайджані зайняв третє місце. Але це було випадково. Подруга мене запросила поїхати на змагання, я подумав що чом би не поїхати на шару? До того в боулінг грав лише один раз, ще до травми. До змагань ще один раз поїхав, спробував, аби розуміти, як це все на колясці відбувається. І поїхав. Боротьба, до речі, була дуже жорстока — ледь вийшов у десятку з кваліфікаційного раунду.
Хто поїде на Паралімпіаду визначають за результатами. У плаванні, наприклад, потрібно пройти міжнародну класифікацію. Я на неї не поїхав через поганий результат. У мене був восьмий у світі результат із плавання, але на міжнародну класифікацію їхали всього троє людей, які мали призові місця. У мене на чемпіонаті України були свої помилки, переходи від тренера до тренера. Плюс, була купа питань організаційних, на які я розсіяв свою енергію і замість того, аби займатись чисто роботою на результат у плаванні – дуже багато хвилювався через те, чи я взагалі зможу потрапити кудись. Ну,і проплив не дуже добре. Сумніви породжують поразки.
Зараз я вже не жалкую, що не поїхав. Звісно, я йшов до Паралімпіади більше трьох років. Був розчарований, але вже пережив. Все, що не робиться – воно на краще. У мене такий настрій, що хочеться це все добити. Ціль, до якої я іду, поїхати на наступну Паралімпіаду і взяти золото у Токіо. Буде видно, як виступатиму на міжнародних змаганнях. Подивлюся на свій результат. Наразі я на це налаштований, але побачимо.
Про Паралімпіаду
Про Паралімпіаду
Ведучим паралімпійської студії став після того, як Світлана Тріфонова – семиразова паралімпійська призерка – мені подзвонила і запитала, чи було би мені цікаво коментувати змагання. Мені було цікаво.
Брати участь у змаганнях набагато важче, ніж їх коментувати. Коментувати – це просто. У великій студії тобі у вухо підказує редактор, якщо ти чого не знаєш. Навіть якщо ти помилився під час ефіру – це окей, головне тримати настрій. Помилка не виллється у щось погане, якщо ти після неї гарно продовжиш і поведеш програму належним чином.
У спорті набагато більша відповідальність, ніж у студії. Якщо ти зробив помилку на змаганнях – капєц, все пропало. Якщо ти пливеш 50 метрів брас – можеш проплисти лише один раз. Потім ти зрозумієш, які були помилки, що можна було зробити інакше, але ти більше його не перепливеш і не скажеш: "Бачите! Я ж можу!". Тому для мене студія і коментування – взагалі не порівнювані речі зі спортом.
Наша паралімпійська збірна цього разу дуже круто виступила. Найбільш фантастичний виступ був у нашої збірної з плавання. Коли всі троє наших українців вийшли на п'єдестал – це було грандіозне видовище. Так само із фехтуванням – Антон Дацько, Андрій Демчук, Бреус… І наші легкоатлети зібралися і взяли медалі. Чому такий успіх? Мабуть, психологічно добре були до цього підготовлені. Проводилась хороша робота, в тому числі – і тренерів.
Про громадську діяльність
Про громадську діяльність
Доступно.ua – це результат мого життя. Цей проект виник не цілеспрямовано. Якось ми з подругою зустрілися, вирішили десь посидіти. Вона запропонувала заклад, а потім сказала:"Стоп! Але там три сходинки на вході!". Я подумав: ну що то за проблема? І взагалі, чому я маю обмежувати себе через якісь бар'єри у просторі? Я сказав: "Звісно, пішли". Там ми покликали офіціанта, попросили книгу відгуків вперше і написали перший відгук. Отак все почалось. Потім з'явилася ідея писати звіти для людей, які користуються візками, робити відеоблоги і розповідати іншим, яким чином можна долати перешкоди і пересуватися містом.
Заклади спеціально не вибираємо. Все відбувається по ходу діла. Якщо ми з друзями хочемо десь посидіти, то не йдемо у той заклад, який вже знаємо, а вибираємо щось нове. У звітах у першу чергу звертаємо увагу на вхід – зручний чи не зручний. Потім дивимось на зручність пересування всередині, як там все влаштовано, чи є якісь додаткові перешкоди. Оцінюємо вбиральню – чи можна туди потрапити, яка є ширина дверей. Звертаємо увагу на привітність працівників, бо іноді трапляється дуже дивне сприйняття людей на візках. Ну, і лишаємо загальні враження про заклад – чи круто там, чи багато сходів треба долати.
Пишемо у книзі відгуків закладу, що треба змінити. Пишемо обов'язково у позитивній формі, розказуємо, що нам сподобалося і даємо конкретний список перешкод, пояснюємо, чому треба їх прибрати. Єдине що – книга відгуків не завжди дієва штука. Як сказав колись нам адміністратор в одному пабі: "Ви краще мені напряму розкажіть. Бо книгу читаю лише я та санепідемстанція". Найбільш дієво, коли одразу вдається виходити на власників.
Ми влаштували у соцмережах Доступно-челендж, яким хочемо стимулювати людей хоча б зайвий раз вийти з дому. Зробити виклик собі і прогулятись. Зробити більше, ніж вчора. Обрати місце, заклад, або щось таке, що мріяв зробити, але боявся, бо думав, як відреагують люди, і зробити це. А потім – поділитися з іншими. Можна зняти відео, можна зробити селфі і написати, яким чином це все відбувалося, щоби люди могли зрозуміти, з якими перешкодами довелось зіштовхнутись і як їх подолали. Бо коли сидиш вдома – важко зрозуміти, що ти можеш зробити, а що ні. Найбільші бар'єри – вони психологічні. Страх перед тим, що ти не зможеш зробити щось, що робив до травми, або те, що роблять інші люди.
Про сприйняття
Про сприйняття
Екстрим люблю. Тому що саме в екстремальних ситуаціях ти повністю концентруєшся на моменті, тебе вже ніщо не може відволікти. Доводиться бути зосередженим. Ліві думки тебе не хвилюють, і ніщо не важливо окрім того, що ти є тут і зараз. Плюс – це виклик самому собі. І це додає впевненості. У нас самостійне пересування містом – то теж певний екстремальний вид спорту, бо іноді це може бути небезпечно.
Максимум задоволення отримую від життя. Від прогулянок. Від стрільби з лука. Від плавання. Від тренувань. Від музики. Чим займаюся – від того задоволення і отримую. Але найбільше задоволення отримую все ж від музики. На творчість мене, як правило закоханість, спонукає. Був період, коли я міг буквально поєднатися з музикою, бути всередині музики, бути з нею – і ось це найкрутіше. Потрібно постійно пам'ятати, що ти живеш тут і зараз, пам'ятати, що ти робиш, контролювати свої емоції. Контролювати момент. Можна їхати у громадському транспорті і клацати щось в телефоні, а можна – дивитися навколо і помічати, що відбувається у світі. Як на мене, останнє – прикольніше.
Locally grown grape is cheap and very juicy
Потрібно забути про те, що якихось можливостей вже нема. Шукати ті можливості, які є. Бути цікавим. Є люди, які ходять самостійно і не мають якихось обмежень, але вважають себе непривабливими. Це все відчувається. Люди навколо це бачать. Як ти відносишся до світу, так і він буде відноситися до тебе, і він буде саме таким, яким ти його бачиш. Мені в дитинстві дуже подобалася книжка "Крошка єнот". Ця книжка хоч і дитяча, але дуже підходить для дорослих. Тому треба забувати про травми і обмеження та жити далі. Найкраще – чимось захоплюватися, щось робити, ставити собі нові цілі. Тоді думок про те чи ти привабливий, чи ні – навіть не з'являється.
Чим більше спілкуєшся із людьми – тим більше долаєш перешкод, тим менше у тебе думок про те, чи ти такий, чи не такий. Зазвичай люди, які не сприймають такі речі – з ними щось не те. Бо нормальні люди цілком нормально на це все реагують. Потрібно відчувати себе привабливим. Бо якщо починаєш себе накручувати – змінюється реакція людей на тебе, ти це відчуваєш і ще більше віриш у те, щодо чого ти себе накрутив. Це замкнене коло, яке розірвати можеш тільки ти сам. Ці штуки, які заважають тобі повноцінно жити – перешкоди і бар'єри – вони всі в голові.
Автори проекту:
Розповісти друзям
Усі права захищені. © 2005—2016, ПрАТ "Телерадіокомпанія "Люкс", Сайт "Телеканалу новин 24".