За попередніми підрахунками, лідер політичного руху (не партії!) "En Marche!" ("Вперед!") Еммануель Макрон здобув перемогу в першому турі президентських виборів у Франції з результатом 23,9%. Його основна суперниця, "подруга Путіна" Марин Ле Пен, лідерка праворадикального "Національного фронту", зібрала 21,7%. Слід зазначити, що, з одного боку, це для неї – поліпшення її власного результату, бо на минулих виборах вона набрала в першому турі 17,9%, з іншого – велика неприємність, позаяк прогнози обіцяли їй тверді 25%. Але не так сталося, як гадалося.

Втім, іншим супротивникам пощастило ще менше: лідер консерваторів Франсуа Фійон зібрав 19,5%, а "лівий" Жан-Люк Меланшон – 19,2%. Про інших семерих кандидатів годі й говорити – жоден з них не набрав й десятка відсотків. Особливо прикрим цей факт є, певно, для кандидата від правлячої нині партії соціалістів, Бенуа Амона – за нього проголосували аж 6% французьких виборців: найгірший для Соціалістичної партії результат за всю історію її існування.

Читайте також: Я хочу стати президентом усіх патріотично налаштованих жителів Франції, – Макрон

Хто ви, мсьє Макрон?

Відверто кажучи, було якось жалісно дивитись на те, як соціаліст Бенуа Амон визнав свою поразку та закликав тих виборців, які проголосували за нього, віддати 7 травня, під час другого туру, свої голоси за Макрона. Справді – кого він взагалі тепер цікавить, з його жалюгідними шістьма відсотками?

Ці вибори нанесли глибоку рану партії, – жалібно промовляв він з трибуни, – це справжня катастрофа для нас.

Консерватор Франсуа Фійон теж був змушений визнати свою поразку й так само закликав "своїх" голосувати тепер за Макрона. Деяким фахівцям до останньої миті не хотілось визнавати, що "традиційні" великі партії у Франції просто втратили своє значення – втім, це можна сказати й про деякі інші європейські країни.

"Велика нація" (le Grande Nation) втратила впевненість. Еммануель Макрон, колишній банкір, потім – міністр в соціалістичному уряді Франції, зібрав з цього становища найбільші дивіденди. Його рух "En Marche!" не дає насправді жодного політичного дороговказу, але його молоде обличчя, принаймні, повертає французам надію на краще. Його взагалі неможливо віднести до якогось сталого "табору" – навіть його біографія не дає для цього жодних підстав. З одного боку, він є відомим банкіром – тобто, "правий", представник проклятого великого капіталу? З іншого – екс-міністром економіки в соціалістичному уряді, міністром, який "продавив" декілька важливих реформ, які посилили державний контроль за економікою – тобто, він "лівий"? Еммануель Макрон – піаніст, отже – творча інтелигенція? Еммануель Макрон – кік-боксер, отже – брутальний мачо?

Еммануель Макрон
Еммануель Макрон – кандидат на пост президента Франції

Хто ж він є насправді?

А насправді, найважливішим є не те, що він обіцяє зробити (а обіцяє він деякі вельми цікаві речі – наприклад, формувати уряд країни принаймні наполовину з людей, які ніколи не були політиками, яких він має намір брати просто "з вулиці"), а те, чого він обіцяє не допустити: наприклад, на відміну від Марын Ле Пен, він бажає залишити Францію в НАТО та в Євросоюзі, не пророцтвує скасування існуючих соціальних домовленостей, не закликає розвалювати що-небудь "до основанья, а затєм...". Об'єктивною істиною є те, що Франція занадто довго дозволяла собі не проводити жодних реформ, і тепер вони не просто на часі, вони вкрай необхідні. Але Макрон, на відміну від крайніх правих та крайніх лівих кандидатів, обіцяє реформувати країну еволюційним шляхом, а не революційним. І це дає французьким виборцям відчуття стабільності в наші вкрай нестабільні часи.

Про "великих" та "малих"

Причиною, яка призвела до нинішньої слабкості традиційних партій, є навіть не корупція старого політичного класу – смішно, але французи, як і українці, вибачають шахраїв при владі швидко та охоче – а неспроможність розібратися з поточними проблемами країни. Під час правління Франсуа Олланда загальний рівень безробіття, щоправда, не зріс, але залишився досить великим – 10%, до того ж – без жодного позитивного прогнозу. Водночас без роботи залишається майже чверть молодих французів, а економіка залишається під загрозою стагнації. Одні закликають до більшої лібералізації, інші – до державного контролю, але французи вже випробували обидва шляхи: перший – за президентства Саркозі, другий – за президентства Олланда, і жодним залишилися невдоволені.

Читайте також: Як зміниться Франція після виборів президента: думка експерта

А тут ще й проблема тероризму. Франція потерпає від нього більше, ніж будь-яка інша країна Євросоюзу. Мадам Ле Пен обіцяє, що за її президентства подібне буде просто неможливе – і це, звичайно, неправда. Тому що навіть, якщо вона повністю зачинить французькі кордони – терористів залишиться в країні доволі. Терористів, які народилися та живуть у Франції. Терроризм – це, насправді, не лише проблема біженців, яких Франція, до речі, прийняла в себе не так вже й багато (основні потоки осіли в Німеччині та Італії), радше – це спадщина колоніальних часів, тож боротися з ним методами, які пропонує Ле Пен, не те, щоб зовсім неможливо – просто не вельми ефективно.

Більш того: "Національний фронт", чия лідерка закликає "боротися з системою", насправді давно вже став частиною цієї самої системи, частиною того самого політичного ландшафту з "великих партій", проти якого віддають свої голоси французькі виборці. Депутати-"фронтовики" засідають в Національних зборах, в Європарламенті (сама Марін Ле Пен – європарламентар), мери-"фронтовики" очолюють міста...

Макрон же своєю безпартійністю зміг привернути до себе багатьох французів як з консервативного, так і з соціалістичного табору – "за гамбурзьким рахунком", результат першого туру вказує саме на те, що Марін Ле Пен підтримали лише її "власні" націоналісти й більш ніхто. Тому тепер, коли вона, подолавши деяке розчарування результатами першого туру, "перевзулася в повітрі" й проголосила свого тепер вже єдиного супротивника Еммануеля Макрона "представником системи", яку вона закликає здолати й побороти, їй можуть просто не повірити. Саме тому, що Макрон – безпартійний, а вона – лідерка великої та відомої французької партії.

Чиєю буде "спадщина"?

Втім, не слід вважати, що перемога Еммануеля Макрона – це вже справа гарантована. Саме зараз починаються, так би мовити, нові президентські перегони. Виборці консолідуються вже не навколо одинадцятьох, а лише навколо двох кандидатів – і саме від того, як розподіляться голоси тих, хто голосував за інших, й залежить, чия буде наприкінці перемога.

І тут у Ле Пен є певні шанси. Тому що за крайніх лівих та крайніх правих кандидатів (у тому числі – й за неї) загалом віддали свої голоси близько 49% французьких виборців. Кандидати "великих" партій, які зійшли з дистанції, вже "заповідали" свої голоси Макронові: Франсуа Фійон 20% та Бенуа Хамон – 6%. "Лівий" Меланшон пішов з виборів мовчки – принаймні, поки що. Тож теоретично виходить, що Макрон залишається далеко попереду Ле Пен, але вона зараз має докласти всіх можливих зусиль, аби перетягнути до себе як "лівих", так і "правих" з самих країв політичного спектру. І вже в своїй недільній промові вона продемонструвала, що саме це й збирається робити: закликала до "боротьби з глобалізацією" та до "народного повстання "маленьких людей" проти безродних еліт" – якби не жіночій голос, то, заплющивши очі, можна було б подумати, що це говорить Жан-Люк Меланшон.

Чиатйте також: Вибори у Франції: оголені активістки влаштували видовищну акцію біля дільниці Ле Пен (18+)

Щоправда, оцей "лівий марш" може не лише принести Ле Пен голоси лівих (у першу чергу – ультралівої молоді, для якої Макрон як був, так і лишається "попихачем капіталістів"), але й відштовхнути від неї крайніх правих, які не вельми полюбляють "червоні гасла". Стосовно ж консервативно налаштованих виборців, як лівих, так і правих – то вони навряд чи за неї проголосують. Бо вихід Франції з єврозони, з Євросоюзу та ще й з НАТО, які запланувала лідерка ультранаціоналістів – загалом означають бурхливі часи та величезний період нестабільності, а вони ненавидять нестабільність. Тож, виходить, перед Марін Ле Пен наразі постали куди як важчі виклики, ніж перед Еммануелем Макроном.

Та й взагалі: за всю післявоєнну історію Франції кандидат в президенти, який в першому турі посів друге місце, ніколи, за одним-єдиним виключенням, не ставав президентом. Це, звичайно, не гарантія для Макрона, але принаймні – привід не нервувати.