Але цього разу все ж таки доведеться мені пару-трійку слів сказати. Бо, з одного боку – люди цікавляться навіщось моєю думкою з приводу отієї статті, що її пан Пінчук в Гамериці оприлюднив, нібито дід таке цабе, що його думка чогось варта. З іншого ж – кортить-таки сказати тому панові пару теплих слів подяки за отую кляту статтю...
Ну, так отож. Пан Пінчук відомий в Україні своїми зовнішньополітичними пристрастями – полюбляє він спілкуватися з зарубіжними партнерами. То їх до Ялти запросить (нині це тимчасово неможливо через тих загарбників паскудних, тож він на Київ переорієнтувався), то сам до них полетить – до Давосу, скажімо, або напрямки до тієї Гамерики. Тому так вже вийшло, що в українців він вважається фахівцем з іноземних справ, а в іноземців – фахівцем із справ українських. Чи то правда, чи ні – не знаю. Пам‘ятаю лише одного свого знайомого, кандидата фізико-математичних наук, про якого математики думали, що він, певно, є добрим фізиком, а фізики – що він добрячий математик. А насправді він ту кандидатську дисертацію купив, а сам завжди вважав, що двічі по два – то є зелені коники.
Нічого визначеного про фахові знання пана Пінчука сказати не можу, але оця його стаття американська – то є й насправді зелені коники. Бо вона вийшла не просто вкрай безглузда, а ще й вкрай шкідлива. Для всіх українців і, власне, для нього самого. І не тільки через гидотний зміст, який прямим текстом повідомляє, що найліпший шлях до миру – це ганебна капітуляція. Давайте "сприймемо реальність" – каже наш любий фахівець з політичних питань – віддамо хуйлу Крим, а він натомість встромить нам у сраку спаплюжені Донецьк з Луганськом таким чином, аби вони офіційно вважалися нашими (і нам би довелося з власної кишені сплачувати не лише відродження цього регіону після тотального "настамнєтського" грабунку, а ще й різноманітні забаганки його новітніх володарів, які вчора були останньою гидотою, а завтра мають надію стати "українською владою на місцях"), а фактично – були б кремлівською територією. Отакий нам пропонує пан Пінчук мир і, певно, насправді вважає себе неабияким миротворцем, а оцю "реальність" – справжньою реальністю без лапок.
Пане Пінчук, дозвольте старому дідові сказати вам, як сказав би дід розумному єврейському хлопчикові: кіш мір ін тохес з такою реальністю унд зай мір гизинд. Бо ця ваша реальність – взагалі не ваша. Вона путінська на сто відсотків. Це та програма-максимум, яку загарбники встановили собі в якості мети всієї цієї війни. Закріпити за собою Крим – і аби українці на його утримання данину сплачували, та віддати нам спаплюжені та пограбовані донецькі міста, аби вони нам російською цюцюрою в дупі стирчали і дихати не давали. Якщо вам, поважний пане, так подобається та російська цюцюра в дупі – то підставляйте свою, а нашими вам розпоряджатися зась. Ді ферштейст аф ідиш?
Щодо шкоди, якої пан Пінчук завдав сам собі тією недолугою статтєю, то тут можу сказати таке. Наша влада так само, як і багато інших поважних політиків та державних діячів світу, минулого року добряче сіла в калюжу, переконавши весь світ та самих себе в тому, що в Америці переможе пані Клінтон (тут мушу сказати, що дід сам в тій калюжі опинився – але, як вже зазначалося, дід в супер-аналітики не лізе). Переміг, як відомо, пан Трамп – і тепер всі оті політики та діячі намагаються вгадати, що ж він ото з своєю перемогою робитиме? Тисячі експертів пишуть прогнози, десятки тисяч журналістів розпатякують з такими пиками, нібито все про того Трампа знають... а наш рідний пан Пінчук вирішив виявитись спритнішим за всіх. Подумав, що вже так добре вгадав думки того Трампа (принаймні, щодо стосунків з Росією та Україною), що може забігти наперед та дзявкнути те, що новий американський президент просто-таки обов‘язково втілить у життя. А саме: здасть Україну хуйлу, а сам вмиє рученята і поділить всенький світ із недолугим кремлівським вилупком на кшталт: "Ось по осьосьо – моє, а по отото – твоє". А як вгадав – то треба запобігливо все це викласти прилюдно.
Пане Пінчук, ви б не квапилися отак поперед батька в пекло. Раніш за смерть все одно ніхто не помирає, тож здаватися передчасно було б все одно, що... ні, навіть не сісти в калюжу, а пірнути до неї з головою. Ви це зробили – одні кажуть, мовляв, за вказівкою з Кремля, інші – з власної дурості... але мені те не важливе. Ви пірнули в ту калюжу з головою і ліпше для вас, аби ви з неї поки що не виринали. Принаймні, в українському просторі. Бо на вас тут люди дуже злі. Посидьте трохи там, покумкайте, чи шо... Аж допоки ми тут за себе й за вас із загарбником воюватимемо. А потім, як все минеться – вилазьте. Або ми переможемо і на радощах про ваші витребеньки забудемо, або... або це не матиме для нас жодного значення. І тоді ви зможете попросити в хуйла собі належну нагороду. Як казав один з героїв безсмертної кінострічки Ельдара Рязанова "Гараж": "Вовремя предать – это не предать, это пред-ви-деть!".
Ну, то вже суцільні емоції. Прошу, любі мої, не звертайте уваги на діда: дід же ж сказав, що жодного разу не аналітик. Так само, як і пан Пінчук – жодного разу не фахівець. Нам з вами – своє робити, а йому – своє. Ми з ним якось в одному евклідовому просторі нині не стикаємося. У нас – все буде Україна, а у нього все буде... ну, якось вже буде.