Архів
Курси валют
youtube @24
Loading...
google @24
RSS СТРІЧКА
Загальний RSS

Топ новини

Відео новини

Про що писав останній справжній комуніст України Борис Олійник

Борису Олійнику був 81 рік
Борису Олійнику був 81 рік / "Слово і діло"

В останній день квітня 2017 року Україна втратила поета, громадського діяча та колишнього нардепа від КПУ Бориса Олійника.

Почав публікуватися поет ще у 1948 році, а загалом за життя видав понад 40 збірок віршів та есе

Зауважимо, що митець був представником "тихої поезії", що яскраво відчутно в його творах (прагнення забезпечити слово духовністю ліричного героя).

Читайте також: Помер легендарний український поет

Відтак, пропонуємо Вам пригадати найвизначніші твори літератора, якого вважають останнім справжнім комуністом України.

Крик Чорнобиля

В цих лісах безборонно
гасають вовки, наче рейнджери.
Заблоковану зону
обходить здаля навіть дощ.
Лиш тутешні зозулі,
що звуться "лічильники Гейгера",
Не роки обіцяють,
а числа рокованих доз.

І шаманської ночі
безокого, чорного місяця,
Коли землю, як в саван,
загорне вологий туман,
На задалених цвинтарях
в небо обвуглене світяться
Сизо–цинковим одсвітом
горбики чорнобилян.

Так оглухло і тоскно.
І так одиноко–пустельно.
Тільки раптом із ночі
дитям заголосить сова.
Тільки Діва Пречиста
із профілем Ліни Костенко
У простудженій церкві
собою маля зігріва.

Тільки тіні шістьох,
спопелілих за всіх у четвертім,
Припадають до вікон,
волають устами біди:
– Та озвітеся ж, люди!
Якщо ви забули про мертвих,
То живим постраждальцям
подайте хоч кухоль води!

Бо ніщо не забудеться:
ані імення, ні дати.
Ми – не тіні. Ми – душі,
віднині вовік молоді.
І коли небеса возвістують
годину відплати,
Ми посвідчимо вашу байдужість
на Страшнім Суді!

Європі

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Живи собі, уходжено і сито.

Ми не питаєм з усміхом кривим,

Якою б ти була у цьому світі,

Аби ми плуг, і колесо, і жито

Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж не виказуєм, яку недолю

Тобі вістило знаками біди,

Аби козацький стан у Дикім полі

Не зупинив азійської орди.

Живи собі.

Ми зі своїм уставом

Не сунемось до тебе в монастир.

Але дозволь і нам за отчим правом

По–своєму облаштувати двір.

Так, ми в ґешефтах – і невмілі, й сірі.

Ви ж на торгах сягнули верховіть,

Та навіть вам шагреневої шкіри

В роковий час усе ж не докупить.

Земні діла сповна оплатить небо.

І в Судний День воздасться всім ущерть:

І тим, хто зрадив побратимство Ельби,

І тим, хто сербів рокував на смерть...

Життя мина...

Усі ми перебудем:

Хто – при бандурі, хто – при гамані.

А що вже по собі залишим людям,

Судити не тобі, і не мені.

Відкриті наші предківські чертоги

Усім,

хто має помисли незлі.

Прийдіте з миром!

Та, заради Бога,

Не вчіть нас жить на батьківській землі!

У кожного – свої герби й знамена,

Свій лад і чин в державі й при столі,

Ми всяк своєї долі ковалі:

Вам до душі вертка синиця в жмені,

А нам до серця –

в небі журавлі.

Такі ми є. А ви такі, як є.

Летів до тебе турманом через моря і дні..

Летів до тебе турманом через моря і дні,
Спадав із неба тугою, а ти сміялась: "Ні".
Я зіркою безсонною зацвів на кружині,
Світив у вікна соняхом, а ти своєї: "Ні".

Тоді прилинув лебедем і скрикнув на стерні.
Припав до тебе леготом, а ти сказала: "Ні".
То я заплакав річкою в гірському полині,
Вже й пересох із відчаю, а ти своєї: "Ні".

Тоді віддав я вітрові свій розпач і одчай
І прошептав зневірено на цілий світ: "Прощай!
Злечу у небо турманом востаннє на біду.
Впаду, мов камінь, тугою".
А ти зітхнула: "Жду".

В оборону хліба

Юначе мій, чиєїсь мами сину,
Зодягнений на джинсовий мотив, –
Я аж завмер, коли ти... півхлібини
"В дев'ятку" натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину...
Футбол, як бачиш, – не солодка гра!
Перепочинь. Та поговорим, сину,
Бо є про що. І – вже давно пора.

Я просто, не домішуючи меду,
Скажу:
коли ти замахнувсь ривком
Ударить хліб,
твоя весела кеда
Мені під серце влучила носком.

Ти вдарив так,
що потемніло в оці
І по державні крайні рубежі
У всіх, безхлібних в сорок шостім році,
Від жаху похололо у душі.

А у батьків, які на полі ратнім
Ділили хліб, мов долю, у бою,
Озвалися старі солдатські рани
І заболіли в смерті на краю.

І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м'яч, –
Так засногнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач...

Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто – чуда із чудес, –
Вона ж і народила в нас Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.

Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього трудящого коша.
Ми в нім шануємо не тільки діло,
У нім – народна світиться душа.

І я тобі сказати чесно мушу:
Ти можеш лущить м'яч, немов горох,
Але коли ти замахнувсь на душу –
Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!

Стою на землі

Мамо! Егей, чуєш мене
крізь морози,
прогнози,
заноси,
покоси
і перекоси?
Чуєш?

Може, ти спиш?
Бо вже пізня година.
Калина,
ялина
і Україна
сплять...

Та не всі...
В нас тут, у місті,
останні вісті
про все чисто
на білому світі
радіо чистить
густо.

Послухай:
плани,
на "грані",
ракетоплани,
новини екрана
й літаючі блюдця;

та ще про:
зони,
циклони,
тонни патронів,
число похоронних
з В’єтнаму;

та ще про:
хунту
і хутра,
всіляких ультра,
англійські фунти
(украли хуру)
і про девальвацію;

та ще про:
грози,
прогнози
електровози,
серйозний симпозіум,
"Проблеми корозії" –
бесіда академіка;

та ще про:
акції,
нації,
ескалацію,
дезінформацію,
інсценізацію
класичних творів;

та ще про:
сіно,
доїння,
спортивні новини,
маневри і зміни.
Остання хвилина –
прогноз погоди.

Північ. Але:
дзвонять трамваї,
пари блукають,
в театрах світає,
сон утікає,
і я пишу тобі.

Ти вже пробач,
що так спритно,
як спринтер,
петляю між літер,
порожні, як вітер,
слова незігріті
кладу на палітру,
бо все ніколи.

Він такий, мамо:
скажений,
шалений,
шосейний,
атоми й гени
ловлять генії, –
одне слово, двадцятий...

А ще про вірші.
Слухай, як вийшло:
"Білі вишні –
Як білі вірші".
Отак ми пишемо!
Здорово вийшло,
правда ж?"

Мати читала,
Головою хитала,
Навіть зітхала.
Взяла олівець
Та й прописала:
"Здрастуй, синку. Я ж тобі казала,
Дитино, аби добре вкутував шию,
Бо застудишся. А таки допарубкувався!
Мабуть, у тебе жар, бо половини
З твого письма не второпала.
А вишні, їй–бо ж правда білі.
Мабуть, рясно вродять, бо як молоком облиті.
Так ти, мо’, приїхав би? Га?"

Їду!
Вагони,
перони,
прогони
і
перегони.

Нарешті. Зачепилівка.
Вийшов на Бабенковій. І одразу:
– Синочку!!! –
Мати...
Баби...
(Діди повмирали).
Тітки...
Дядьки...
Родичі...
– Здрастуйте, мамо. Оце ж і я.
(Ти диви: заговорив нормально!)

Стою на своїй землі.

Афганцеві

Об чім ти замислився,
білий, мов лунь,
Обернений ликом печальним на Схід,
Де, впаяний круто в небесну латунь,
Ісламський півмісяць обстежує світ?

Ти юний.
У вусах видзвонює мідь.
Твій чуб ще недавно, мов сонях, яснів...
Об чім же,
обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився,
сивий, як сніг?

Підперши лівицею
думу тяжку,
Вдивляєшся тоскно за межі бескидь,
Де в тім загадковім афганськім піску
Правиця твоя одиноко лежить.

Ти – справжній вояк.
Ти – пругкий, мов стилет.
Ти шастав у горах нечутно,
як тінь.
Тебе не здолав би повік моджахед,
Аби розгадав ти
одну із таїн.

Ти вишкіл дістав у вогні і воді.
А він був, на диво, – невмілий стрілець.
Ти чергою сік його дні молоді,
А він воскресав
і виходив на герць.

Та гріх цей відпустить тобі моджахед,
Якщо ти нарешті осягнеш урок:
Чому твій надійний,
як смерть, кулемет,
В чужому краю –
лиш металу шматок?

Коли осягнеш, що уставом своїм
Не ходять в чужий монастир а чи дім,
Що колір зелений ісламських корогв
Не владні змінить ні вогонь, ані кров, –

Тоді лиш повірить тобі моджахед.
І ти, спогадавши вітців заповіт,
Побачиш,
як сходить над мирний хребет
Півмісяць і Хрест
в золотий небозвід.

...Ти юний.
У вусах видзвонює мідь,
І чуб ще недавно, мов сонях, яснів.
Об чім же,
обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився,
сивий, як сніг?

Біла мелодія

Глянув: лелечко, лілії!
Світ мій в білому–білому.
Я в сні?
Ні–таки, ні–таки ж!..
Ліг
сніг... Срібною ниткою
В'ється тиша між вільхами,
Пахне юною вільгістю,
Пахне чистою вільгістю,
Пахне... вічністю... даль.

Небо – вигнутим дзеркалом.
Зорі тонко подзенькують.
"Дзінь–дзінь", – дзвінко подзенькують,
Мов на люстрі кришталь.
Я один,
а тільки тіні бігають,
Сам–один у цій біблейській білості,
Тільки іній невагомо скапує,
Хтось плече моє торкає лапкою.
Хто ж це так голубить лапки лапкою?
Озираюсь –
тільки тінь.

Тільки тінь біла
біло
бігає.
Скік на гілку голубою білкою.
Скік на гілку.
Да скік із гілки...
Гілка в гілку.
І я один.

Тільки вітер вміло вимуровує
У заметах замок
зачарований.
Там живуть казкові феї в білому,
Вийшла, глянула на мене
з лоджії.

Я спинився, наче заворожений...
Десь розтала за туманами лоджія,
Тільки віхола та біла мелодія...
Тільки сніг та біла мелодія...
Біла–біла...
І я – один.

Чи то світ ошалів...

Чи то світ ошалів, –
най би шлях його трафив, –
Чи то люд перевівсь на овечий табун?!
Бо колись хоч везли у неволю із Кафи,
А тепер уже з Києва – прямо в Стамбул.

То колись торгашів з їхнім страмом і крамом
Вигнав з храму Ісус, щоб і дух не кишів!
А сьогодні владики віншують у храмах
Під розгублені дзвони нових торгашів.

Чи то пастирі наші знічев'я забули
Про Всевишнього Бога караючий перст?
...Так недовго, отці, опинитись в Стамбулі,
По дорозі згубивши кадило і хрест.

Читайте також: "Шістдесятник" Євген Євтушенко: все, що варто знати

Пісня про матір

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намимислили, мамо?
- А хто нас бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди
край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою -
злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі", -
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Джерело: 24 Канал
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Коментарі
СЛУХАЙ ON AIR
РАДІО МАКСИМУМ Радіо Максимум
ЧИТАЧІ РЕКОМЕНДУЮТЬ
Більше новин
Новини інших ЗМІ
При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
Залиште відгук