Один по одному російськомовні блогери, журналісти, інші дописувачі виходять в ефір та чистою (я б навіть сказав вишуканою, бо слідкують за правильністю своїх дописів) українською мовою пояснюють, що вони є білінгви, що українською мовою вони або володіють з дитинства, або опанували її протягом цих трьох років саме через те, що вирішили самі для себе питання своєї ідентичності. Вона українська. Але кажуть декотрі з них все ж таки ми звикли думати російською, а коли починаємо розмовляти українською, у нас виходить значно гірше. Тож що буде ліпше питають вони український російськомовний патріот, який має змогу на 100 відсотків точно та розумно викласти свої думки російською мовою, чи змушено україномовний, який стане плутатися у відмінках та 80 відсотків свого розумового потенціалу витрачати на слідкування за тим, аби до його української не втрапили русизми?

Я гадаю, ви вже зрозуміли, чому я вважаю це прогресом. З двох підстав. Перша це тому, що ще пару-трійку років тому ці люди, до яких я маю неабияку повагу за те, що вони взялися за вивчення української, просто не стали б забивати собі голівоньку тай відповідали б звичною російською. Нині вони вже вважають за необхідне обгрунтовувати свої думки з цього приводу саме українською. Це означає, що значення української в Україні за три роки якісно збільшилося і російськомовні патріоти відчувають необхідність довести насамперед собі, а потім вже й своїм опонентам, що українська для них не чужа. Це можна лише вітати.

Друга ж підстава всі ці люди зробили над собою необхідне зусилля, покинули свою руськайизичную зону комфорту та почали вивчати та вживати українську. Я вірив, що так буде, але навіть не сподівався, що це відбуватиметься такими швидкими темпами. Відверто кажучи, я вважав і вважаю, що екстремістські вибрики на кшталт волання "українська або смерть", звинувачення російськомовних в колаборантстві зі запарєбрікавимі мишебраттями та принагідне жбурляння їм в обличчя грошового дріб'язку, скоріш, відвернуть цих людей від українства, аніж підштовхнуть. Проте, виходить, що Україна цим людям виявилась дорожчою за деяких україномовних екстремистів, яких нетерплячка підбурює до відвертих дурниць. І це також є вельми втішним, як на мене.

Проте, оця остання спроба відмахатися від подальщого вживання української замість російської є трохи дитячою, на мій смак. "Дивіться, я можу спілкуватися українською, я це довів, а тепер відчепіться, дайте спокій". Або: "Ми вже старі, треба дітей навчати, нехай вони зростають україномовними, а ми вже якось доживемо руськайизичними". Любі мої та хороші, це все одно, як отой Іпполіт Матвєєвіч Вороб'янінов з німецькою: "Гебен зі мір бітте... ну, це я знаю...".

Вивчити мову чи навіть знати її це тільки перший, бодай і великий, крок. Вилазьте, мої хороші, зі своєї зони комфорту, робіть наступний крок. Вживайте українську у вашому повсякденні. На вулиці, на роботі, ба навіть у сім'ї. Я знаю, що неприємно. Я знаю, що комусь соромно, бо на русизми тягне. Я знаю, що почуваєш себе, ніби тобі до язика чавунну гирю причепили і ти мусиш нею туди-сюди метеляти, втрачаючи легкість думок та раз по разу червоніючи за те, що змушений згадувати те чи інше слово... Я все це знаю і знаєте, чому? Бо сам все це пройшов.

Чотири роки тому моя українська тихо спала собі й прокидалася лише тоді, коли треба було розповісти галицького анекдота або похизуватися знанням солов'їної перед жалюгідними невігласами з расєйщіни, які й гадки не мали, що українська то є справжня мова, а не "малоросійськоє нарєчіє". Розбудив та змусив працювати її я цілком свідомо. Це є вираз моєї позиції. Я хочу, аби українська мова жила. І, якщо я цього справді бажаю я мушу щось для цього робити, мушу з російськомовного перетворюватися на україномовного, як би це попервах не було важко. Бо інакше я ледар і насправді не так вже того й бажаю.

От і ви, мої любі російськомовні українці, які тепер, через три роки, стали білінгвами будіть свою мову, змушуйте її працювати. Оцей період, коли і страшно, і соромно, і незручно він напрочуд швидко минає, по собі знаю. І колись настане момент, коли ви не станете вже переходити з друзями на посиденьках на російську, бо ж "всі розмовляють російською, чого я буду викобенюватися?" (каюся сам цим ще грішу... але скоро вже зовсім припиню), а навпаки ваші друзі почнуть переходити на українську. І діти ваші, розмовляючи поміж собою українською, не будуть змушені вже з помітним акцентом говорити вам по телефону: "Да, мама, я надєл шапку", а скажуть те ж саме українською, бо й спитає мама українською: "Синочку, ти шапчину вдягнув, як я казала?". І сни вам насняться хороші-прехороші, солодкі-пресолодкі... українською мовою. Як дід Панас завжди й зичив.

Читайте також: "Мне удобнее по-русски", або Що робити, аби рідна мова "не заіржавіла"