Архів
Курси валют
youtube @24
Loading...
google @24
RSS СТРІЧКА
Загальний RSS

Топ новини

Відео новини

Ростислав Мельник: "Волонтером сьогодні мусить стати кожен"

Майже рік на Донбасі триває АТО, а фактично - війна. І що не день, то сумні звістки про загиблих і поранених. Жахливе протистояння наростає. Причому з використанням сепаратистами новітніх озброєнь, які постачає Росія. У результаті обстрілів дуже велика кількість жертв.

   

  -   Хірурги звикли до крові і смерті, але такої кількості вбитих і поранених не очікував побачити ніхто, -  каже Тарас Кльофа, полковник, лікар-уролог вищої категорії, кандидат медичних наук, старший ординатор урологічного відділення клініки урології та гінекології  Військово-медичного клінічного центру Західного регіону.  У 2004 році з групою українців він повернувся з військової миротворчої місії в Іраку. Там молодий офіцер здобув великий життєвий та професійний досвід, але, потрапивши цього року в українську зону АТО, досвідчений військовий хірург зізнається, що навіть його шокувало побачене:

   - Те, що така трагедія трапилася на нашій землі, мозок відмовлявся сприймати…  

Після кількох місяців перебування на передовій фронту троє лікарів  разом з півсотнею військових  відновлювали сили в санаторному комплексі "Вернигора". Путівки на реабілітацію отримали як подарунок від представників  Благодійного  фонду Ростислава Мельника.  Одним із кількох напрямків діяльності цього фонду є турбота про героїв і  їх родини. Вони працюють, щоб допомогти подолати фізичний і психологічний дискомфорт, долучитися фінансово, надати можливість військовим відпочити в комфортних санаторних умовах курорту Трускавець тощо.

Тарас Кльофа аж згодом зателефонував друзям і зізнався:

  • Сиджу на траві під деревом у санаторії і лише зараз починаю розуміти, що живий…

 А далі часто переосмислював пережите в зоні АТО. Каже, що спочатку, коли бійці травмувалися під час виконання завдань, або отримували легкі поранення, це під силу було проаналізувати і вилікувати. Медики негайно надавали необхідну допомогу просто на місці, на "передовій", але згодом до них почали привозити по декілька людей з важкими травмами. "Кілька хвилин тому пив з ними каву, і раптом  бачиш їх уже не живими і  пошматованими…", - пригадує хірург.  Вражаюча жорстокість і безпорадність. Медики часом не встигали, не мали можливостей порятувати кожного і нерідко самі впадали у відчай. "Коли ми були під Луганськом, там почалося справжнє пекло. Було багато постраждалих від обстрілів і всі накопичені до того запаси медикаментів у нас розійшлися буквально за тиждень", - продовжує сумні спогади пан Тарас.

Колосальну допомогу у таких ситуаціях надають волонтери. Медикаменти і провіант потрібні завжди.  З цього приводу наш співрозмовник наголошує:

  • Мільйони в день витрачаються на утримання війська та  обслуговування техніки, але часто стаються непередбачувані ситуації: згорів склад запасів, або довелося, відступаючи, все покинути…

Проте, найбільше непокоїть відсутність оперативної і грамотної системи евакуації  поранених. Цю проблему лікарі вважають до кінця не вирішеною. Безперечно, надання допомоги на полі бою на першому етапі має величезне значення, але прерогатива має  надаватися евакуації пораненого в медичний заклад, де йому нададуть кваліфіковану допомогу. І суть її полягає не лише в проведенні першочергових медичних заходів, треба відразу планувати майбутню реабілітацію військових. Тим, хто повернувся з війни, потрібен спокій, можливість послухати тишу, не чути пострілів, щоб ніхто не турбував уночі.

   Руслан Вікторович Дубіцький пішов на фронт у зону АТО добровольцем. Проходив службу в спецпідрозділі "Вікінги". Отримав поранення в спину, отож опинився на лікарняному ліжку. І лише тоді почав розуміти, наскільки незахищеними сьогодні є такі герої,  як він. "Мене з госпіталю відпустили фактично з відкритими ранами. Дозволили їхати на 30 днів додому у відпустку", - згадує він. З того часу минуло вже кілька місяців, але Руслан і досі не оговтався від пережитого. З приємних спогадів після фронту хіба що згадки про перебування в Трускавці. Там  спілкувався з товаришами і з уважним персоналом закладу "Вернигора". Хлопці допомагали один одному здолати стрес розмовами про побратимів, жахи війни, бойові подвиги. "У мене на тілі ще були незагоєні рани, я не міг відвідувати масажні кабінети чи купатися в басейнах. Зате із задоволенням спостерігав, як мої фронтові товариші насолоджувалися усім спектром послуг санаторію",- відзначає Руслан, але скаржиться, що досі не може звикнути до тиші. Йому не завжди вдається виспатись. Тривожні відчуття з‘являються періодично, адже досі не одужав, психологічна рана ще відкрита і болить. Та найстрашнішим вважає те, що такі, як він, віддавши своє здоров‘я, тепер покинуті напризволяще. Ніхто не допомагає. Тіло вилікували, душа болить.

  • На щастя, багато наших хлопців повертаються  додому цілими і неушкодженими, але у кожного різний поріг сприйняття цих драматичних подій. Кожна людина, що пройшла через такі випробування, уже не буде такою, як раніше, - зауважує Тарас Кльофа.  

Дійсно, хтось "зламався" на фронті, а в когось це виявиться згодом. Реальність війни жорстока. В розвинутих суспільствах це добре розуміють і  серйозно займаються реабілітацією потерпілих у боях. Діагностикою та лікуванням так званого посттравматичного синдрому займаються фахівці у спеціалізованих інститутах. Це проблема на роки. Навіть якщо конфлікт  закінчився, то люди, які пройшли через це лихо, постійно потребуватимуть допомоги психологів, кожен індивідуально. Інакше каламутні,пусті і тривожні погляди в очах багатьох залишаться назавжди…

Спеціалісти радять багато говорити з військовими, навіть якщо вони зовні здаються врівноваженими і спокійними. Треба допомогти  їм позбутися негативних спогадів, відчуттів. Тут дуже важливою є емоційна складова реабілітації.

  • "Головне в розмові - намагатися  витягти з людини те, що в її  голові", - каже лікар. Відразу наводить приклад із власного  досвіду: "Один мій пацієнт, молодий хлопець, щодня вживає спиртне. Я викликав його в ординаторську і питаю: "для чого ти це робиш?". Він відповідає: "Ви не уявляєте, що я там бачив…". Я кажу: "Уявляю, я там також був і бачив, але я ж не п‘ю, а тебе лікую. У тебе сім‘я, діти, ти мусиш подолати цю проблему в собі і далі жити".

На жаль, перші результати від таких розмов короткотривалі, переконання може подіяти на два дні, а далі знову депресія. Вихід з кризового стану комусь вдається знайти раніше, а комусь і не під силу. Але обов’язково треба боротися за життя і  гармонію в кожній душі.

Лікар щиро висловлює вдячність представникам Благодійного фонду та  його засновнику Ростиславу Мельнику. Безперечно, добрі вчинки варті поваги, але не варто сподіватися лише на персональну допомогу кожному військовому від звичайних громадян. У державі мусить запрацювати програма з реабілітації та соціального забезпечення військових. Допомога волонтерів та благодійників вагома, однак це лише часткове вирішення проблем.

  • Люди, які втратили кінцівки, дістали інвалідність, не повинні збирати кошти через соцмережі і благодійні організації. Необхідно терміново провести облік таких людей. Треба думати, як державі їх забезпечити необхідним, профінансувати всі потреби. Це сором для країни, вважає Тарас Кльофа,  коли друзі збирають кошти, щоб поставити протез захиснику Вітчизни.

На фронті в Іраку, згадує він, із жодного  підрозділу не відправляли лікарів у конвой, чи на фронтові виїзди, просто не було сенсу це робити. На полі бою повинен працювати професійний парамедик із санітарами. Важливо надати першочергову допомогу, зупинити кровотечу, викликати гелікоптер, щоб якнайшвидше доправити пораненого до медичного закладу. Уже там з ним працюватимуть лікарі у відповідних умовах. Такий порятунок буде дієвим і ефективним. Українські військові медики про таку систему мріють, але насправді все відбувається по-іншому. Вцілілі солдати і медики, повернувшись додому з невизнаної війни, ще довго оббивають пороги державних установ, збираючи довідки для підтвердження, що справді були в АТО. Їх емоційний стан не перевіряє і не врівноважує ніхто. Необхідність це робити поки що розуміють, чомусь, лише окремі волонтери та благодійники. Так і живемо: кожен  один на один із своєю пам‘яттю і сумлінням.

"А де ж тоді держава, якщо все тримається на волонтерах?", - запитує доброволець Руслан Дубіцький. А скільки таких відданих чоловіків з контузіями, осколковими пораненнями та глибокими душевними ранами перебувають поруч із нами. Не залишитися байдужим до них, допомагати конкретними справами - це і є наше "дякую" захисникам, вважають працівники Благодійного фонду Ростислава Мельника. Доки на рівні держави налагодять  підтримку постраждалим в боях, благодійники плануватимуть наступні транші допомоги військовим, добровольцям та їх родинам. Творити добро має кожен і це ніколи не пізно зробити.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Коментарі
СЛУХАЙ ON AIR
РАДІО МАКСИМУМ Радіо Максимум
ЧИТАЧІ РЕКОМЕНДУЮТЬ
Більше новин
Новини інших ЗМІ
При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
Залиште відгук