Зовсім небагато організаційної частини
Небагато було і самого часу, який потрібно було поділити між сімома країнами — 14+2 дні. І хоч мені було зрозуміло, де можна зупинитись на довше, а де побувати лише проїздом, аж до початку подорожі (і навіть під час) доводилось домальовувати і відмальовувати дні до запланованих міст. І це залежало від різних обставин.
Обов’язковими з них були, напевне, три — долати довгі дистанції автостопом, зупинятись на ніч у каучсерферів і зустрічати, де це можливо, старих друзів.
Думкою про автостоп Париж—Львів я жив кілька місяців. До задуму слід було звикнути настільки, щоб не залишилось жодних шансів передумати. Бо тоді це було б так само, як і вийти на трасу ловити машину, але після години очікування махнути на все рукою. Ну і зовсім офіційним все стало після купівлі квитка на літак з Польщі до Франції. Автобус до польського Катовіце, літак і автобус з аеропорту Бове до Парижа підсумувались у символічні 100 євро.
Попітніти довелось тоді, коли почав шукати нічліг і нових друзів у Парижі. Для цього існує чудовий інтернет-ресурс. Але! Понад два десятки запитів до паризьких каучсерферів з проханням «переночувати» там мене і мою подругу (з якою ми разом мали подолати якусь частину маршруту) закінчились нічим. І якщо з якимись наступними містами все вдалось вирішити ще вдома, то в Париж я так і полетів — без уявлення, де там мене застане ніч. З подругою з Москви домовились зустрітись біля Ейфелевої вежі. А далі вже щось придумати.
Paris
По часу розумію, що автобус з аеропорту мав би вже привезти в Париж. Таки видніється на горизонті. Може, кожен по-своєму і старається приховати розгублені пошуки очима самі-здогадайтесь-чого, але вже наступної секунди пасажирів автобуса видають не зацікавлені виглядання крізь вікна, а фотокамери.
Тепер усі спокійні і збуджені — Ейфелева вежа таки височить над Парижем. З такої ситуації хоч і кумедно, але за собою я теж помічаю появу такої нетерплячості — швидше, швидше, вже в сам Париж! З автобуса, зрештою, нас дуже непогано висадили — за кілька хвилин ходи уже і Тріумфальна арка.
Насправді її розташування говорить мені про щось тільки зараз чи почало говорити на другий день у місті. Не маючи карти, я лише запам’ятав, в якому напрямку показувалась над будинками вежа — туди і стараюсь прямувати. Це стає зовсім нескладно, коли по дорозі трапляються ще якісь групки туристів. Щодо вибору пункту призначення оригінальністю тут і не пахло. Коли зрозумів, що вже майже на місці і часу до зустрічі ще вдосталь, трохи сповільнив темп. У Парижі — сонячно і радісно, в унісон з моїми відчуттями.
Правду кажучи, гіршого місця для зустрічі важко було б і придумати. Від різнобічого руху окремих натовпів можна забути навіть власне ім’я. Але якщо такого туристичного дня під Ейфелевою вежею без телефона і лише за попередньою домовленістю вдається знайти того, кого шукаєш, то в цьому світі справді немає нічого неможливого. З Катею, яка з Москви і з якою ми через каучсерфінг познайомились у Львові, розшукали клаптик спокійного місця. Тут уже немає підозрілих жіночок, які шеренгою ходять за туристами і випрошують гроші для дітей, здається, з Африки. Ну, щасти їм і нам усім також.
Посидівши-помріявши якусь годинку, повертаємось до того, що у нас є — тобто немає. У найближчому Макдональдсі розділились за пошуками і на каучсерфінгу, і хостелів. Не встигла ситуація стати якоюсь драматично-критичною, як нас таки погодився прийняти темношкірий парижанин Якуба. У нього вже були свої плани на вечір, тому нам залишилось хіба що бродити кілька годин по нічному місту. Фіналом прогулянки став підсвічений вуличним ліхтарем перепочинок. Написати це буде банально, але так вже є — північ в Парижі.
З нас трьох найраніше прокинувся наш господар Якуба. Він уже встиг вибігти на вулицю і принести на сніданок свіжих круасанів і багетів. Це при тому, що вночі йому довго довелось чекати, поки ми розбирались у лініях метро та намагались зрозуміти мову жестів французів, які старались-старались, але на англійську перейти так і не змогли, щоб пояснити нам дорогу вже зі станції метро.
Можливо, справа тут ще й в стереотипах, але випадків мовних бар’єрів за весь час у Парижі було достатньо. Такі вже самодостатні французи, що не відчувають потреби у вивченні англійської.
До смачнючих круасанів на сніданок почули ми ще й гарні новини — у неділю в паризьких музеях вхід вільний. Через це і ажіотаж довкола них зростає настільки, що оцінити його масштаби можна лише стоячи в черзі. Щоправда, отримали ми і дуже корисну пораду - заходити в Лувр не з офійного входу через усім відому скляну піраміду, а з підземного торгового центру на виході з метро.
І це справді зекономило трохи часу і сил, які було на що витрачати. Всередині було мистецтво і лунали усі можливі світові мови. Дуже часто чув українську. І я не повірив би, що цей шум від відвідувачів розвіюється в Луврі навіть з приходом ночі.
Коротко про найбільш відвідуваний у світі музей я сказав би наступне — це місце зустрічі прекрасного і огидного. Неприємною стороною у цьому випадку є те, що споглядання мистецтва перетворюється у пробіжку, під час якої ледве встигаєш озиратись по боках. І в цьому багатомільйонному (якщо брати річний вимір) марафоні навіть нікого не звинуватиш, бо він триває завжди, а ти вливаєшся в колону лише на деякий час.
Покинути «марафон» можна після того, як побачиш «Мону Лізу» Леонардо да Вінчі. Цей закуток Лувру назвав би так — кімната світової слави. За склом — просто собі портрет, але ще за три коридори починається тиснява охочих його побачити. Катя сказала про це по-іншому — «концерт Мони Лізи».
Недалеко від Лувру на іншому березі Сени — музей Орсе з живописом другої половини ХІХ — початку ХХ століття. З художників, чиї картини тут виставляються, відомими мені були лише Клод Моне і Вінсент Ван-Гог. Але це у нас така домовленість з Катею — спочатку цей музей, а потім Монмартр, бо туди вже запропонував поїхати я.
Цей музей — колишній вокзал, який припинив діяльність ще до 1940 року. Пишу це, бо ідея видалась мені дуже цікавою. Порозглядавши картини, вирішив просто кілька хвилин посидіти. За два метри від мене тільки що сфотографувались дівчата, ще школярки, з Японії або Південної Кореї напевне. І дуже літній чоловік зліва на лавці почав англійською вголос роздумувати: «Хм, і скільки ж їм років, тринадцять, чотирнадцять? Я ж у їхньому віці нічого не бачив...».
Одним словом — ми розговорились. Літній чоловік виявився німцем, який нічого не бачив у віці цих юних туристок з Японії або Південної Кореї, але потім це надолужив і за життя об’їздив ледь не всю планету. Працював він у космічній галузі, сам із Дрездена, і я вже розповідаю йому паралельно про план своєї поїздки і про те, що днів через десять проїжджатиму Дрезден.
Дідусь уважно вислухав і зізнався, що його поїздка набагато скромніша, адже у такому віці вже хочеться спокою і взагалі — йому скоро помирати. Так і сказав, з усмішкою на обличчі. Перед прощанням він ще кинув, що Монмартр — це не таке вже й обов’язкове місце для відвідування у Парижі.
Але ми вже прямуємо туди. Тут вулички уже крутіші, все-таки пагорб. На них так само багато мотоциклів, як і будь-де у Парижі.
Не побувати на Монмартрі — я б собі такого не пробачив. Бо якщо Ейфелева вежа — це висота штучна, то тут її 130 метрів природньої. І це ж найвища точка міста, у північній його частині. Уже після виходу з метро, коли залишилось пройтись пішки, купили трохи їжі, щоб на пагорбі влаштувати собі пікнік. А тут, біля базиліки Сакре-Кер — уже спражнє тобі туристичне паломництво. На окупованих сходах знайшли і собі місце. Хліба і видовищ!? Хліб у нас є, а сьогоднішнє видовище — це цілий Париж. Базиліка — за спиною.
Тут очам відкривається щось прекрасне, заради чого варто було підніматись на цей пагорб. Для себе я вже вирішив, що Париж — це такий собі окремий повноцінний всесвіт. Ейфелевої вежі з цієї точки навіть не видно, вона трохи далі за поворотом. Це йде мова про масштаби міста.
Але його можна сприймати ще й на зовсім іншому рівні, дізнаючись, хто ходив по цих вуличках, хто жив у будинках на них, які знімали тут фільми та розгортались історичні події. Можливо, десятки мільйонів туристів щороку і роблять Париж попсовим туристичним напрямком, але для мене це тепер не аргумент. Париж — ось мій аргумент. Всеохоплюючий, з плюсами і мінусами, але точно переконливий.
Напис Brussel на картоні —
голландською так правильно
Третій день у Парижі на 50% має бути поділений з Бельгією. До Брюсселя — 300 км, які сьогодні потрібно підкорити автостопом. Тут в пригоді стає ще один інтернет-ресурс, називається hitchwiki — люди відзначають на карті успішні місця для «полювання» за машинами і діляться своїм досвідом.
Вибрали, з якого місця стартувати, добрались на метро, ніби знайшли за мостом непогане місце, де самим зручно стояти і автівкам можна зупинятись. Для цієї подорожі це дебютний день автостопу, вже годину стоїмо на трасі і навіть короткочасний дощ не змив усмішок з наших облич, які ще сьогодні хочуть поусміхатись у Брюсселі.
За кілька метрів перед нами зупинилась машина — і це поліція. Вирішую, що треба самим підійти, якщо вже така справа, і ми йдемо. Наступної миті стається ось що — ми вирівнюємось з поліцейською машиною і ще не встигаємо слова сказати, як на узбіччя з різким звуком і хмарою диму злітає вантажівка. Один з поліцейських побіг дізнаватись, що сталось. Поговоривши з водієм, кудись зателефонував — можливо, за підмогою.
Тепер наша черга. Я розповів, хто ми, звідки і що тут робимо. Показали документи, з якими, звісно, все гаразд. Але далі нам тут стояти не можна.
«Це для вас небезпечно», — пояснив поліцейський, дуже привітний і мені вже зовсім не лячно, хоч трохи було. Далі він запропонував підвезти нас до місця, де нам буде краще. Здається, вибору в цьому випадку в нас немає.
Кілька хвилин ми ще стоїмо, поки поліцейські по телефону вирішують питання аварійної вантажівки. Той самий пан продовжує спілкуватись з нами — напевно, в нього краща англійська. Трохи більше про себе розказати, чим ми займаємось? Ми — це студентка з Москви і журналіст зі Львова, який потім щось напише про свою подорож і, зокрема, про її старт у Парижі.
«І ти напишеш, як вас підібрали класні французькі поліцейські?», — щиро і усміхнено дивується наш правоохоронець, через що справді викликає довіру і симпатію.
Ось і приїхали на місце, де нам «буде краще ловити машину». Це напівпуста заправка. Перед заправкою стояти не можна, за нею теж — бо це все автобан. Доведеться чекати на заправці. Наші друзі пообіцяли знову навідатись, якщо не послухаємось.
Бельгійці, які роздають щастя
На заправці ми прочекали ще одну годину. Разом з попередньою годиною це вже трохи небезпечний відрізок часу. З’являється роздратування, розчарування і усмішку змиває з обличчя навіть без дощу. Діалоги починаються зі слів «А треба було...», «А от якби ми...».
На щастя, нас зупинила машина, яка біля нас зупинилась. Вже старша жіночка і хлопець нашого віку на передньому сидінні, їдуть недалеко, але обіцяють набагато дієвіше місце для автостопу. Хлопець допоміг нам закинути в машину рюкзаки, вмостились і вирушили. З розмовами кількадесят кілометрів дороги промайнули миттєво. Знову на трасі ми опинились після пункту оплати за дорогу. З новим піднесенням, бо місце справді видалось непоганим.
Красуватись тут довго не довелось. Нам зупинилась автівка, яка їхала у Бельгію. Але не в столицю, а за 70 кілометрів до неї. Пара бельгійців у віці до 50 років поверталась з відпочинку у Франції у своє рідне бельгійське містечко, назви якого я так і не запам’ятав. З нас чотирьох англійською найкраще говорили я і водій, тому в нас вийшла така чоловіча розмова :)
Катя на трохи заснула, а дівчина водія (саме так він і казав — дівчина, а не дружина) лише час від часу перекидалась з ним кількома словами французькою і решту часу просто слухала наші балачки про країни, мови і людей. Мені здалось, що вони вдвох були досить таки здивовані — чи то задумом такої подорожі, чи то тим, що ми з таких неблизьких країв. Можливо, ми ще й здались їм зовсім дітлахами, які самі не розуміють, що роблять.
Бельгійка, як мені здалось, трохи з жалем подивилась на Катю, яка вже деякий час безтурботно собі дрімала. Знову коротка розмова французькою, і наш бельгієць мені звітує: вони з подругою вирішили завезти нас до Брюсселя, бо вже починає сідати сонце і вони хвилюються, що нам може ніхто не зупинитись. З чемності я спробував відмовитись, але вони запевнили, що це зовсім для них не проблема.
Розповів я також, що у Брюсселі ми маємо зупинитись у каучсерфера, в мене навіть була виписана на папері адреса. І ми полетіли вперед. І це вже зовсім неймовірно, але нас привезли не кудись там на околицю Брюсселя чи в центр міста — а до потрібних дверей. За два кроки від машини я подзвонив в домофон. Наші рятівники привітались зі ще одним рятівником — нашим господарем Крісом — і вже тоді ми попрощались.
Того вечора у соцмережі я написав — «бельгійці, які роздають щастя». Бо не знав, як по-іншому можна про це написати.
Кріс, з яким я переписувався ще з України, трохи переймався, що ми зупинимось у Брюсселі лише на одну ніч. Але в мене щодо столиці Євросоюзу не було жодних планів. Чи вагомішою причиною було навіть те, що я поспішав на захід Бельгії у Ґент — якраз на зустріч зі своїм старим другом Йоханом, з яким ми разом рік тому вчили шведську у Швеції.
Ми могли побачитись лише того конкретного дня — далі Йохан летів підкорювати Альпи. У Кріса, між іншим, атмосфера була прекрасна. В нього одночасно було четверо гостей — крім нас, ще по одному каучсерферу зі США і Франції.
Для початку ми роззнайомились, а тоді пішли гуляти містом. Брудним, вітряним, незатишним Брюсселем.
На вулицях — повно повних пакетів зі сміттям. У кращому випадку їх виносять і ставлять, у гіршому — просто викидають з дверей різних закладів.
Зрозуміло, що потім їх звідси приберуть, але такий гармидер — негативне враження номер один. Після того, як ми повечеряли, у Брюсселі здійнявся просто-таки ураганний вітер — з піском і тим сміттям, яке існувало поза сміттєвими пакетами. Це жалюгідно, певна річ, оцінювати місто за таким пунктом, але то було негативне враження номер два.
І далі по дорозі в центр — якось незграбно втиснений між будинками парк атракціонів з істеричними криками і яскравими кольорами. Ми навіть вирішили, що кількахвилинний ураган взявся звідси. І це негативне враження номер три.
В самому ж центрі Брюсселя — доволі затишно. На центральній площі, до прикладу, багато молоді — хтось сидів, хтось лежав, або й валявся по бруківці. І це було гарно.
Gent. Голландськомовна Фландрія
Наступного дня переміщаємось з Брюсселя на захід — у справжню Фландрію. У Ґенті, столиці Східної Фландрії, на нас якраз і чекає мій товариш Йохан. Оскільки витрачати час для того, щоб проїхати автостопом 50 кілометрів, трохи невиправдано, за 8 євро беремо собі квитки на поїзд.
Залізниця в Бельгії практична і популярна, а через мініатюрність самої країни добратись швидко тут можна будь-куди. Ґент — друге за величиною бельгійське місто, але тут вже немає ні масштабів, ні недоліків Брюсселя. Все середньовічно і зі смаком.
Коли хтось показує тобі місто, в тебе зовсім немає потреби самому щось запам’ятовувати. Своє орієнтування на місцевості вимикаю на півдня — весь час у Ґенті. Якщо у Брюсселі нас попереджали про крадіжки на вулиці, то тут про таке не знають. Так запевняє Йохан.
А ще розказує про надзвичайно дружелюбних водіїв, що ми і самі бачимо. Вони завжди пропускають пішоходів, але тоді потрібно кивнути або махнути рукою на знак подяки. Коли ж уже ти пропускаєш авто — то так само дякують тобі.
Мені подобається така Бельгія. І бельгійська архітектура — бо саме так я уявляв собі цей клаптик Західної Європи.
Скільки б енергії тобі не додавали нові враження, все одно потрібно харчуватись. Сьогодні, як справжі бельгійці, їмо їхню традиційну картоплю-фрі. Після Макдональдсів я трохи переоцінив свої можливості і замовив найбільшу порцію, а вона така, що нею можна і трьох людей нагодувати.
Що не поміщається у коробочку, те тобі просто висипають на піднос. Ніби й банально — просто собі картопля — але якщо бельгійцям так підходить, то нам сьогодні теж.
Brugge. В якому за ніч на дно не заляжеш
До Брюґґе ми задумали добратись під вечір. Це ще 50 кілометрів на захід, знову без автостопу, бо для цього Йохан позичив машину у своєї мами. У сам центр на автівці тут не потрапиш, але пішки доводиться йти небагато.
Пробило якусь вечірню годину — і у місті починається дуже милий слуху передзвін. Він приводить нас на центральну площу, старий ринок з вежею, яка тут називається беффруа. Це також доба Середньовіччя, як і багато чого у місті. І зовсім несподівано на усій площі є безкоштовний Інтернет.
Дослідивши уже декілька вуличок, можу сказати, що будинки тут не просто старі, а вишукано стародавні. Їх можна було б порозбирати на музейні експонати, але ж тут у них просто живуть собі люди.
Оскільки Брюґґе — це ще одне місто, яке не оминула доля називатись Венецією Півночі, одразу очікував побачити тут чергування вулиць і каналів. Але на перший погляд води тут не так багато. І з півсотні мостів, які є у місті, ми поки що побачили декілька.
Ночувати ми маємо в передмісті, але оскільки на карті ця відстань не здається відлякуючою, знову погоджуємось, що наш транспорт — це наші ноги.
Такі от ворота — це вихід зі старого Брюґґе. У схожі ворота ми заходили, коли сюди приїхали. І перед воротами тут — розвідний міст, хоч про це ми дізнались уже наступного дня, коли він горою піднявся перед нашими носами, аби пропусти якесь довжелезне вантажне судно.
Покинувши старе місто, майже цього не відчуваєш — будинки тут хоч і не такі вже старі, але за своєю акуратністю їх нагадують. І жодних багатоповерхових монстрів.
Але ж не могло все у Брюґґе бути аж так гладко. Скоро ми це зрозуміли. На потрібній вулиці через її дивну форму ми не могли знайти потрібний нам номер будинку. Без Інтернету і з телефоном без грошей сіли на лавку подумати. І наступної миті на наших очах авто збило мотоцикліста. Ввечері і на пустій вулиці.
Через звук зіткнення на місце аварії збіглись люди, які були поблизу. Багато хто вийшов з дому, щоб, можливо, зателефонувати по допомогу. І саме такий дядько - у халаті і домашньому взутті - нарешті пояснив нам, як знайти потрібний будинок. Постраждалого мотоцикліста забрала швидка.
З наступного ранку небо зарядилось на безперервний дощ. І щоб не просидіти півдня у кафе (бо ми рішуче вирішили, що хочемо побачити Брюґґе), просто купили дощовики. І вони справді врятували, хоч і при такій погоді вже неможливо було фіксувати нічого на камеру. У Брюґґе добре, але ми хочемо туди, де буде ще краще. Ввечері, якщо все вдасться, уже будемо насолоджуватись Амстердамом.
Про це я розповім вже наступного разу.
Фото Володимира Сенатовського