І далі, за класикою, йде друга половина запитання: "А що ж робити?" І тут знову таки очевидна відповідь: владу треба змінювати. Ми це робили багато разів. Але чи змінилася країна? Чи в Україні стали жити по-іншому. Не в якихось дрібницях. Кардинальні незворотні зміни. Чи вони відбулися? Відповідь дуже проста – ні.
А чому ж так відбулось? Чому постійні зміни влади не призвели до кардинальних змін в суспільстві і в країні? Відповідь – змін влади абсолютно недостатньо, бо українцям потрібно змінити себе. Влада – це лише наше відображення. Бо чиновник, який сидить в своєму кабінеті, ставиться таким чином до українців, яким він має надавати послуги. Поліцейський замість того, щоб захищати, пресує українців. Податківець, який приходе в компанію замість того, щоб перевірити сплату податків, пресує національного виробника і вимагає хабара. Всі поводять себе таким чином по відношенню до українців тільки тому, що народ це дозволяє.
Читайте также: Як "радикал" Лозовий опустився нижче дна
Отже, коли ми справді хочемо щось змінити, нам треба перестати шукати винних у владі і змінити ставлення до влади. Як ставиться роботодавець до найманих працівників. Бо це народ України наймає мера, бюрократа, чиновника, депутата, міністра і президента. І тут має бути дві складових.
Перша – це чітке поставлення завдання. А що саме ми від них чекаємо? І тут немає багато дискусій – ми хочемо країну, яка була б орієнтована на добробут кожної людини. Ми хочемо країну, яка буде базуватись на принципах свободи. Свободи волевиявлення і демократії. Свободи слова, журналістів і ЗМІ, бо ми маємо право знати, що відбувається в країні. Свободи творчої реалізації. Щоби країна була демократичною, авторитетною в світі. Де можна було б захистити своє право в суді. Де можна було б мати соціальний ліфт і можливості для будь-якої реалізації.
Є одна дуже популярна теза, яку експлуатують політики: "Слухайте, все ж одразу не зробиш, нам потрібні для цього роки і роки, а може, навіть і десятиріччя. Зміни відбуваються дуже повільно і поступово, на це потрібен час, зусилля, гроші і все таке інше". Я хочу категорично заперечити цьому: зміни або відбуваються швидко, або не відбуваються ніколи. Люди або відчувають зміни за лічені місяці, або за перший, другий, третій рік, або вони переконані в тому, що тут змін чекати марно.
Подібний повільний темп лише консервує відсталість, хабарництво, неефективність, непрозорість. І ніхто змінюватись не збирається, бо для них це не вигідно. В такий спосіб ми фактично не маємо іншого виходу, як чітко визначати, що ми змін вимагаємо вже зараз і негайно.
Читайте также: Судова реформа: Петро Олексійович поступово втрачає слух
Усі ці тези, увесь цей спіч – безпосередньо стосується Петра Олексійовича. Не лише, як Президента України, який має бути гарантом усіх цих швидких і кардинальних змін, про які я щойно говорив, а й як автора цих тез. Це практично дослівний виступ Петра Порошенка рівно три роки тому. Не президента Порошенка, президентом він стане через кілька місяців після цієї дуже чутної промови. Я підкреслю – промови не в рамках якогось політичного заходу. Це виступ на абсолютно неформальній конференції. Ми можемо вважати, що він говорить щиро, адже це не передвиборча кампанія, це розмова з доволі вузькою аудиторією.
В мене є лише одне питання: "Куди поділась людина, яка говорила усі ці безперечно правильні речі?" Петро Олексійович на наступному відкритті дитячого садочка для вечірніх новин місцевих телеканалів мигніть чотири рази лівим оком. Ми будемо знати, що вона ще жива.