Але суть дуже проста – МИ ВСІ ДУЖЕ ВТОМИЛИСЯ ЗА ЦІ 3 РОКИ. Точніше, навіть 5-7, якщо почати відрахунок з епохи Януковича.

Шалений вир подій забрав купу емоцій, часу, друзів, звичного побуту. Більшість сподівань так і не виправдалися. Суто емоційно ми навіть не відчули перемоги на Майдані через нон-стопний початок російської агресії. Ну а там далі відомо, що – "хтось рубається на східному кордоні, хтось підторговує христовим тілом", за влучними словами Сергія Жадана.

Читайте також: Відповідь на статтю Юлії Мостової: жити тут потрібно не тому, що треба, а тому, що хочеться

Величезні очікування (незрозуміло, звідки вони бралися, та все ж) швидких та кардинальних реформ провалилися. Система, очолювана "комсомольцями 80-х", взяла реванш. І хоча вона вже нездатна бути ефективною, та все одно вперто не здається. Не те, щоби всі наші спроби були марними, але будь-яка людська психіка має межі.

І ця межа досягнута. Впевнений, що всі активні та думаючі люди останнім часом задаються питанням – а на біса я маю витрачати своє життя на це болото, яке, здається, засмоктує все і всіх без шансів? Мені що, більше всіх треба? Чого я маю не жити нормально через тупих дебілів, які голосують за 200 грн, вірять ляшкам та юлькам, кажуть, що то не наша війна і воліють, щоб їх хата й справді була з краю? Що, нема варіантів поїхати і жити як людина? Та маса.

І ось тут, мабуть, ви чекаєте від мене пафосно-викривальних ескапад проти тих, хто їде в еміграцію? Їх не буде. Бо я й сам останній рік про це серйозно, не на рівні помріяти, став задумуватися.

І знаєте, що мене тримає тут? Знову не буде пафосних слів про патріотизм та високу місію. Ні, мене тримає єдино можлива для чоловіка вимога вивозити за свій базар. Я поклав 10 років свого життя на те, щоби відбулася Революція Гідності. Я дуже багато закликав й говорив. Я знаю, скільки людей розділяє мою віру в Україну. Тому допоки немає реальних результатів, я просто не маю права відступати. Бо не буду відчувати себе чоловіком. Думаю, в переважної більшості так само головним запобіжником є їх особисті розклади.

І це – прекрасно. Бо Україна – це не дешевий офіційний пафос, а ось такі особисті маленькі історії та мотивації. Допоки вони є – ми маємо шанс.

Автор: Богдан Буткевич

Читайте також: Як ефективно боротися з російською пропагандою: пояснення волонтера