Але, виявилось, що все просто. Якщо джаз слухати, то імена самі зазвучать.
Перший день Альфа Джазу зібрав, як казав Олексій Коган ( не забуваймо, я не спеціаліст), таких людей, що решта захочуть до вас доторкнутись, коли дізнаються, що Ви їх почули. Пафосно… Можливо. Але багато в чому правда. Я цілий вечір вчора сама себе хотіла вщипнути, щоб усвідомити, що чую ТАКУ музику. Під «сіднейськими куполами» (хто був у Парку культури, той зрозуміє про що я. Не полінуйтесь, сходіть, аби хоча б побачити таку сцену. Це неймовірної краси естетика. У Львові такого не було, це сто відсотків. )… Так от. Під «сіднейськими куполами» Альфа Джаз фест відкрив американський гітарист Джон Сколфілд. Дивлячись на нього, я подумала, що джазмени на сцені виглядають так, ніби їм дуже боляче. Зверніть колись увагу, як рухається їхнє тіло, і особливо обличчя. Якщо сфотографувати їх в цей момент без інструмента, здається, що вони справді мучаються. Це схоже на музичну агонію.
***
Найбільше, зізнаюсь, чекала на виступ Марсаліса. Я чула, ЩО він говорить, на прес-конференції. І мені здалось, що цей музикант так інтимно переживає музику, що це буде відчутно на сцені. Марсаліс виступав з російським саксофоністом Ігорем Буттманом. Виявилось, у них давня і ніжна дружба. Як каже сам Марсаліс, вони спілкуються мовою музики. Мені було так важко уявити їх разом, можливо, в силу якихось власних стереотипів. Але Буттман справляє враження такого нашого «дяді Ігоря» із зрозумілим і звичним для нас обличчям, сміхом і мовою. Марсаліс ..абсолютно іншопланетний, схожий мені чимось на Луї Армстронга. Діловий і стриманий. Тільки потім на сцені із Буттманом вони таке витворяють, що публіка не встигає плескати після чергового соло чи їхнього спільного пасажу. Їхній виступ на Альфа Джазі обов’язково тут з’явиться. А поки що…скажіть, що схожий на Армстронга?