А ще чомусь страшно брати трубку. Чому б це дзвонив номер людини, яку кілька тижнів тому поховали?
Ще здається, що це жарт, глюк, збій в телефоні...
Береш слухавку і все виявляється простіше. Дзвонить його дружина. Просто, вона переглядала телефонну книжку чоловіка і вирішила "познайомитися з незнайомим номером".
І по голосу чути, як їй складно і важко. Я й сама не знаю, що говорити, бо що б я не сказала, їй не стане легше.
Вона картає себе, бо він завжди її слухав, крім того, останнього разу. Вона розпитує в мене, як ми познайомилися і що він робив під час нашої зустрічі. Вона тяжко дихає і говорить, що ніяк не звикнеться з думкою, що його немає.
Я розказую все що знаю, хоча і знайомі ми були кілька годин.
Її щось смішить зі спогадів про нього, бо таким він був справжнім. Вона ділиться тим, що дочка складно переживає те, що тата вже немає. Говорить, що ніяк не наважиться перебрати і прибрати його речі. Вдома все досі на нього чекає. Ми говоримо майже годину. Але це така важка розмова. Я навіть не хочу уявляти, що вона відчуває…
В кінці вона запитала:
Правда, мій чоловік був не схожий ні на кого?
І в цьому питанні весь біль її втрати. Війна забрала в неї того, хто був її світом, хто був для неї найкращим і незамінним. І мені не залишилося нічого, окрім як погодитися з нею.
Я не маю досвіду говорити з рідними про їхні втрати, не вмію втішати і ненавиджу, коли поряд хтось плаче. Саме тому вдячна роботі, що завдяки їй можна рятувати життя. Але без всіх, хто віддає нам свої кошти на допомогу армії, цей порятунок неможливий.
Давайте не припиняти робити важливі справи, поки є для кого. Допомогти можна тут. Бо це надзвичайно складно – говорити з людиною, в якої війна забрала найважливіше.
Автор: Дар'я Бура. Фото: А. Римарук
Читайте також: "Нелегал з Лондона" захищає Україну на Донбасі