На День Незалежності цьогоріч вперше побачила справді незалежне кіно – без обмежень, упереджень, завуальованого піару, продуманих наслідків… Я потрапила на останній день Міжнародного фестивалю незалежного кіно "КіноЛев-2011".
Одразу зізнаюсь, що не є кінокритиком, тож фахових коментарів від мене не чекайте. Розповідати буду, як глядачка, яка вперше в житті побачили короткометражки, які змушують розширювати свідомість. Спочатку я хотіла відвідати цей фестиваль, аби переглянути короткометражку української режисерки Марини Вроди «Крос», яка отримала «Золоту пальмову гілку» на цьогорічному Каннському кінофестивалі. Адже цікаво, яка ж робота принесла українці світове визнання? Однак відкриттів я отримала значно більше, ніж очікувала.
Не уявляла, що переглянувши кілька коротеньких фільмів, тривалістю від двох до п‘яти хвилин, можна настільки наповнитись враженнями. В певний момент мені стало аж забагато отриманих емоцій та інформації. У тих двох хвилинах було вкладено стільки сенсу, що здавалось, що знаєш усе життя головних героїв. Причому, що у сюжетах більшості короткометражок було мінімум діалогів. Тобто глядачі дізнавалися про усе, що відбувається, з картинки, емоцій героїв, звуків, дихання… Тебе тримають у постійній напрузі – що ж буде далі? Більшість сцен глядачам доводиться додумувати самотужки. Саме тому кожна людина сприймає фільм по-своєму – кожен бачить там щось близьке собі і вже сам розкладає акценти. Тому запитавши людей: «А про що короткометражка?», - Ви навряд чи отримаєте однозначну відповідь.
Під час фестивалю показали кілька короткометражок Марини Вроди. Якщо чесно, то «Крос» мене мало вразив. Можливо тому, що я чекала чогось грандіозного і такого, що зносить дах… А можливо просто ще не маю надто багато досвіду у цій сфері. Але одне мене насторожило – цей фільм не викликав у мене майже жодних емоцій і по його завершенні всередині була якась незрозумілість і порожнеча,ніби чогось бракувало у кінці, бодай якогось останнього довершеного кадру. Хоча може це і є задумка режисера?! Цей фільм показав мені людину, яка у постійному русі – щомиті з нею щось трапляється, яка бореться, прямує кудись, за яку часами вирішують що і як потрібно робити…
Натомість наступна короткометражка Вроди «Дощ» просто «порвала» мене своєю глибиною. Здавалось би, нічого особливого у сюжеті немає – про діда та бабу, які живуть у селі. Але у 4 хвилинах було усе – їхній побут, кілька слів, очі, спрацьовані руки, миска із зупою, самотня старість, скрута, страх втратити один одного, безпомічність і щастя – щастя від того, що вони є одне в одного, хоча їм навіть немає про що поговорити, бо вже все сказано…
Якщо будете мати вільних 5 хвилин – заскочіть на якийсь фестиваль короткометражок. Там Ви зможете відкрити кіно по-новому, бо ж таких фільмів по телевізору не показують – і формат не такий, і сприймається не так. Адже важлива і подача цього продукту. До прикладу, на цьогорічному «КіноЛеві» глядачі дивилися стрічки під відкритим небом. Біля Музею Ідей зробили імпровізований кінотеатр – хтось сидів на лавках, а хтось приніс із собою карімати. Важливо, що усе було легко і невимушено – хто хотів приходив, хто хотів йшов… Єдиний мінус – кусали комарі ))))).