Київський Євромайдан все ще залишається втіленням етосу українського громадянства і поєднує в собі дві траєкторії руху: воля ДО свободи у прагненні низової прямої демократії і та свобода у напрямку ВІД ворожої проросійської окупації. Свобода, що панує на Майдані усвідомлює себе як працю над собою, як кристалізація громадянських та етичних меж своєї поведінки, своїх обов’язків перед окремою людиною та всією громадою. Водночас в одній країні, але в іншій паралельності ділимо спільний простір з політиками, які мають українське громадянство, однак не відчувають жодних зобов’язань перед власним народом. Більше того, окремі політичні фігури свідомо нівелюють усвідомлення політичних та громадянських обов’язків, а свободу розуміють виключно як вседозволеність. Таке виродження свободи неодноразово призводить до насильства над активістами Євромайдану.
Протягом понад двох місяців Майдан розширив свою територію не тільки в географічному, а й в політичному та соціальному вимірах. До слова, зараз у Києві перебувають не лише кияни чи жителі центральної та західної України, а й українці зі Східних та Південних регіонів країни. Звісно, їх може бути меншість, але це ті, які зуміли прорватися через міцну інформаційну блокаду. Поряд зі студентами на барикади вийшли їхні батьки. Якщо хлопці з Правого Сектору відповідають за самооборону Майдану, то ліві активісти займаються просвітою та поширенням знань серед населення, себто культурною та соціальною революцією. Окрім цього, на Майдані присутні іноземні громадяни. Важливим є те, що всі ці люди, з різними політичними поглядами чи відсутністю як таких, координують свої дії заради спільної перемоги. Можемо говорити, що Майдан трансформується в інтернаціонально громадянський феномен. Така практика громадянського активізму є найкращим методом щеплення від будь-якого інформаційного скепсису проти Майдану і виявом справжньої солідарності та співпричетності. Власне зараз ми є свідками становлення громадянського суспільства як процесу формування сучасної української політичної нації, витоками яких є події під час Помаранчевої революції.
Одначе майже сюрреалістична ситуація відбувається на Сході та на Півдні України. Саме тут потуга свободи Євромайдану у напрямку ДО наштовхується на спротив тієї частини суспільства, яка уражена страхом перед сильними світу цього та байдужістю до українських колізій. Страх, який породжує апатичну байдужість є одним із різновидів стану громадянської неповноцінності. Громадянський страх робить не тільки заручниками, але й співучасниками кривавого режиму Януковича. Саме біля кордонів Сходу та Півдня України блокується процес становлення громадянського суспільства. Існує певне протистояння на рівні культурної, соціальної та політичної ментальностей. Або ж якщо узагальнити на рівні проєвропейськи та постсовєтськи (чи неоросійськи) налаштованих українців.
Так, наприклад, у свободолюбивій Одесі формуються так звані «загони самооборони» з проросійськи налаштованих молодиків. Під російськими триколорами та «совєтськими імперками» охороняють Одеську ОДА від штурму активістів Євромайдану. На адресу одеських активістів Євромайдану надходять погрози. Агресивні молодики не класифікують себе як «тітушки», але як свідома молодь, що виступає у ролі третьої сили і є проявом іншої думки, відмінної від Євромайдану. Найцинічніша фантасмагорія полягає у тому, що захищаючи держадмінбудівлі від євромайданівців, «третя сила» грає на руку чинній владі.
Тому ще однією стратегічною помилкою, а тепер і поразкою опозиції було полишити Схід та Південь України на приречення в антиукраїнському інформаційному гетто.
Особливого підходу потребує Схід та Південь України, де досі існує певна інформаційна ізоляція від українських реалій. Саме в цих проблемних регіонах повинна відбуватися щоденна робота з руйнування застарілих стереотипів щодо реального перебігу подій та ситуації в країні. Це повинна бути спільна робота над пробудженням свідомості та ствердженням політичної та інтелектуальної гідності українського громадянина. Мусимо спільно боронити, а в окремих випадках виборювати право на обдумування, зрештою, і право піддавати сумніву догми «загальновизнаних» поглядів.
Щодо подальшого перебігу революції, то тепер не опозиція, але Майдан не може «злити» опозиційних лідерів. Незважаючи на слабку ефективність опозиції, вона залишається легальним посередником між владою та революцією.
Чи вистачить режиму Януковича силового ресурсу, щоб розігнати Майдан залишається спірним питанням, адже якщо і забракне, то завше на підмогу прийде сусідня країна. Все ще впливовим важелем стримування силового розгону протесту чи введення надзвичайного стану в Україні залишаються погрози щодо санкцій від Європейського союзу. Не варто виключати також можливість, що і сам гарант не зацікавлений у розпалюванні громадянської війни, бо тим самим розв’яже руки некерованим радикалам і лише прискорить власний шлях Кадаффі. Відтак, якщо у Президента присутній інстинкт самозбереження, то він навряд чи запровадить надзвичайний стан.
Щодо кремльовського почерку в українській революції, то тут може бути два припущення. Пригадуючи про останній кредит Путіна для України з кишень російських громадян, можемо припустити, що російський гарант не менше зацікавлений в український стабільності через майбутні інвестиції. Той факт, що Путін «заморозив» кредит до формування нового уряду може бути свідченням того, що і російський президент усвідомлює недовговічність режиму Януковича, відтак і Володимир Володимирович готовий до діалогу з опозицією.
Однак, неполіткоректні ідеї та заклики до федералізації, що все більше поширюються на Сході та Півдні України як єдино доцільний спосіб зняти громадянську напругу, теж можуть бути виграшними для Медвчедчука та Путіна. У випадку федералізації, цим двом останнім можуть відійти деякі східні та регіони України. Але знову ж таким постає питання як ділити Україну?
Щоб здійснити якісно нову революцію в політичному вимірі, повинен відбутися шлях мислиннєвої еволюції, еволюції думки. Іншими словами: щоб певна думка стала незаперечною дійсністю, вона спочатку мусить запанувати у думках сотень інтелектуалів та моральних авторитетів нації, чесних журналістів та громадських активістів, які прищеплюватимуть її десяткам тисяч своїх громадян.
Саме зараз момент для акцептування щирого прагнення працювати над сьогоденням, для політичної рішучі та ефективності, які вже завтра визначать майбутнє цілої України. Момент як для опозиційних сил, для небайдужих громадян і момент для Медведчука.