Архив
Курси валют
youtube @24
Loading...
google @24
RSS ЛЕНТА
Общий RSS

Топ новости

Видео новости

Украинцы перестали верить в доброго царя, — Братья Капрановы о Революции Достоинства

Братья Капрановы
Братья Капрановы / Телеканал новостей "24"

Писатели, общественные деятели и настоящие патриоты Братья Капрановы почти всю революцию были на Майдане. Как и обычные активисты, строили баррикады, дежурили ночью, а в перерывах даже выступали. О Революции Достоинства и о жизни после Майдана поговорили с Дмитрием и Виталием Капрановыми.

Когда Вы впервые вышли на этот Майдан?

На этот майдан мы впервые вышли 22 ноября. Мы выступали с черного броневика Кличко. Мы там были в оранжевых шарфах и с зонтиками. Это я помню очень четко, ведь тогда с оранжевыми шарфами, кажется, вообще никого не было. Это еще была годовщина оранжевой революции. А наши дети там были с предыдущей ночи. И пошли оттуда 30-го вечером, когда оппозиция объявила, что «все пропало». Наши дети на этот раз осенью были значительно активнее нас. Поэтому 1-го декабря у нас в частности был стимул выйти на Майдан, ведь те отбросы пошли бить наших детей.

Начали дежурить уже в декабре, когда майдан уже сформировался более серьезно. Мы тогда начали выходить ночью, потому что мы считали тогда, и сейчас считаем, что киевляне должны на себя брать ночную смену, тяжелую, ведь они потом в тепле могут отоспаться днем. У киевлян есть свой долг перед революцией, у не киевлян свой.

Тем более ночью там было обычно меньше людей. Были такие ночи, честно говоря было действительно стремно. Ну 18-го было совсем стремно, когда горел Дом профсоюзов. Но были и до того ночи, когда было так мало людей, что казалось не дай Бог что-то случится - не защитит.

Какие еще моменты или знаковые Вам события запомнились на этой революции?

Знаковых событий было дофига! Одну ночь, помню, мы пришли на Майдан и увидели, что там идет какая-то организационная работа, что-то несут, что-то таскают. Мы идем, а нам на встречу идут люди с грузом. А то идет Андрюхович, идет Бондарь, рядом идет Карпа, и это ночью. Где еще порядочным людям можно встретиться как на Майдане ночью?

Вот мы два или три недели назад были в Песках, доехали даже до Правого сектора. Там подошел к нам парень и говорит: «А раз мы с вами виделись 18 февраля на Майдане. Вы несли какую баррикаду. ». А мы 18-го как раз разбирали Крещатик, эти все ограждения вокруг деревьев снимали в огонь, и железную ограду разрушали. Это явка с повинной, мы принимали в этом. Там было организованная преступная группировка, где людей 8-12, которые снимали с гаечным ключом ограждение, на перекрестке Городецкого и Крещатика. Мы ту железную ограду снимали и несли на баррикады. И вот, ребенок говорит - вы все это дело разбирали. То есть, так или иначе приятные люди встречаются, сначала на Майдане, а потом Песках.

От ми два чи три тижні тому були в Пісках, доїхали навіть до Правого сектору. Там підійшов до нас хлопець і каже : « А востаннє ми з вами бачилися 18-го лютого на Майдані. Ви несли якусь барикаду.». А ми 18-го якраз розбирали Хрещатик, оці всі огорожі навколо дерев знімали у вогонь, і залізну огорожу руйнували. Це явка з повинною, ми брали у цьому участь. Там було організоване злочинне угрупування, десь людей 8-12, які знімали з гайковим ключем огородження, яке на перехресті Городецького та Хрещатика. Ми ту залізну огорожу знімали і несли на барикади. І ось той хлопець каже – ви все це діло розбирали. Тобто, так чи інакше приємні люди зустрічаються, спочатку на Майдані, а потім Пісках.

Багато яскравих моментів було. Наприклад десь11 грудня, коли була заворуха, і коли брали штурмом Київраду, ми туди якраз під ранок приїхали. І ось ,опускаємо очі, а прямо біля наших ніг лежить пістолет. Прямо біля КМДА це було. І що вразило – ніхто навіть не доторкнувся до нього. Жодного дурного не знайшлося! Тому що розрахунок був на те, що хтось візьме і почне палити в беркут, а далі почнеться м’ясокрутка. Але там обійшлося обливанням водою.

Ще 19 січня з Грушевського ми забирали нашого друга з Одеси, якого. Він на руках виносив Нігояна. Нігояна вбили зовсім біля нього поруч. Він сам лікар, але ви можете собі уявити, неозброєні люди по яким шмаляють, і тут поруч з тобою убивають людину. Ми його забирали просто в якомусь непритомному психічному стані.

А напередодні 18-го ми зустрілися на Грушевського з нашим колишнім працівником на пенсії, він був у нас водій. Ми з ним, поговорили і він пішов на Інституцьку, а там його вбили, при атаці забили до смерті. Він тепер в Небесній сотні. Притому ж дядько 70 з гаком років, здоровий, сивий такий красень, супер людина, гарна людина був. Він не те щоб воював. Ну хто в 70 років воює? Він просто пішов на Інституцьку бо всі йшли, там потрапив під беркут, а ці ж не розбирають де і хто. Він лежав в комі більше місяця, а помер в кінці березня .

Ви робили на майдані все що скажуть і все що треба, а хто ж казав, що потрібно робити?

Там були люди, які брали на себе відповідальність і казали, що треба робити. Є речі де ми краще розуміємось, а є речі де хтось краще розуміється. Ми, наприклад, не військові люди, на війні не розуміємось. Коли кажуть, що треба нести шини - несемо шини, говорять треба збирати все що горить - збираємо, треба бруківку бити – бруківка, треба барикади будувати – барикади. Тут головне кинути понти, і розуміти, що є питання в яких ти некомпетентний, тому там просто працюєш рядовим. І ми на Майдані були рядовими.

Коли треба було на сцену вийти – виходили, на Новий рік співати там в зірковому вертепі. Це, до речі, одне з найбільших вражень усього життя, коли ти виходиш на сцену, а перед тобою мінімум 100 тисяч народу. На новорічну ніч, я не знаю скільки там було людей, то треба певно в книзі рекордів Гінеса дивитися скільки там було точно людей. Всі вони на тебе дивляться. Той хто хоч раз виступав перед великою аудиторією, хоч приблизно може собі уявити, що це таке 100 тисяч очей дивляться на тебе.

Це відчуття, яке абсолютно не можна передати і ніяк назвати! Відчуття одночасно і трагізму і тріумфу і такого іншого Мова не оперує такими речами, тому що це надто унікальний досвід. Богдан Бенюк, який пройшов там і Крим і Рим і знає вже всілякі аудиторії на сцені ридав не криючись. А ви уявіть собі як нам, коли для нас 100-500 людей – це велика аудиторія.

А як українська творчість, вона зросла під час Майдану?

В Україні творчість завжди історично біла на рівні. Тоді дуже багато з’являлося хітів одноденок. От восени в Українському домі відзначалась якась річниця, ми там виступали. І виступали також люди, які створили колись пісню «Вітя Чао». І вона зараз не те щоб не звучить, не зрозуміло навіть чому вона колись так підірвала на той час. Таких хітів було багато, які тоді спрацювали, а потім вони звісно відійшли.

Розумієте, мистецтво оперує емоціями, а емоційно люди, які у стані збудженому революційному зовсім інше ніж люди у стані глибокого нокдауну, у якому ми зараз знаходимось.

Але тоді, тоді було що співати, що слухати. Навіть пам’ятаєте, спочатку, був дефіцит кричалок на початку. Ще до розгону студентів, ми якраз 30-го числа виступали під Стеллою. Тоді нічого крім « Хто не скаче той москаль!» не кричали. Ми навіть пісню тоді таку зробили, правда Руслана казала, що таке не можна кричати. Але це було єдине гасло яке всіх об’єднувало тоді. Бо «Україна - це Європа!» звучало, знаєте, як щось силуване, а під це всі з задоволенням скакали.

Потім вже цей дефіцит заповнився. На щастя єдиного гасла так і не зявилося. Перевага цього Майдану в тому, що кожен вийшов сюди за себе! Ми не вийшли Ющенка вибрати, нам пофіг були ті три Богатиря, що виходили на сцен. Кожен вийшов за себе! То вже потім виникли люди, за яких ми пізніше голосували. Згадайте, Ніякого Порошенка у листопаді не було.

Якщо говорити про мистецтво, війна УПА залишила нам величезну спадщину . Адже кожен поет - воїн, кожен воїн – поет. В українській традиції воїн він же поет, він же Кобзар фактично! Згадайте козака Мамая, в якого в руках шабля і кобза. Для українців це нормально. І зараз народжують нові пісні, які вже про цю війну. Той самий Кувалдін з піснею «кохана, в мене все чотко». Народжується багато нових пісень які вистрілюють, інша справа то романи. Немає жодного нормального роману про Україну. Назвіть хоча би два-три романи про 1991 рік? Немає. Тоді сотні тисяч на майдани вийшли. Люди мінялися, це був такий підйом людей, як приблизно зараз. А де про 2004 рік?

Один Ваш «Щоденник моєї секретарки» і Ліни Костенко « Записки українського самашедшого». Два романи.

Два! Це про таку подію! В принципі українські письменники і поети тут сильно програють співакам. Адже вони не виконують свого громадського обов’язку – залишати історичну художню хронічку. Добре, що зараз є інтернет, блогери. Але через 5 років це треба буде читати зі словником. Ви вже не відтворите в голові реалії. А художня хроніка зберігає емоцію, але й передає інформацію, ось цим твір відрізняється від емоційних викидів тих часів. Тут є питання до наших письменників. Це ж не може бути про таку подію одна книга. Їх має десятки і не публіцистичних, а художніх. От ми зараз пишемо книгу, яка є свого роду продовженням « Щоденника моєї секретарки». Але це більше продовження його ідеологічне, продовження історії нас з вами, тобто як ми від 2004-го дійшло до 2014-го року. Цей роман ми замислили як рефлексію на історію 20-го століття.

На Вашу думку більш свідомі зміни відбулися в суспільстві ніж в 2004 році?

Ми усвідомили себе. Українці нарешті перестали вірити у доброго царя. Ми зараз активно займаємось історією. В також помітили таку цікаву річ – в Україні повстанська боротьба закінчувалась тільки тоді коли нам давали самим обирати собі владу. Тільки дозволили свого гетьмана, одразу все почало заспокоюватись. Українці так влаштовані, нічого нового тут немає. Ми зі своїми гетьманами самі розберемося - в нас є на них управа.

А українська влада змінила політикою чи мисленням?

Влада не хоче мінятись, і це очевидно! Найбільші успіхи влада демонструє на міжнародній арені, тут звісно треба тільки зняти капелюхи визнати, що Порошенко переграє Путіна у цьому. А от у внутрішній політиці нажаль нічого не міняється. Вони так само вважають себе найрозумнішими, всезнайками, і краще за нам знають як має бути. А потім вони дивуються чому не спрацювало.

Вони на превеликий жаль вважають, що у них зараз є індульгенція, яку їм видала війна, що вони можуть робити що завгодно, і казати, що на війні, як на війні, і при цьому нічого не роблять по суті. Тут з одного боку наші міжнародні партнери їх будуть штрухати постійно,щось міняти. А з іншого боку - ну скільки можна жити під чужим дозволом? Нажаль у нас це традиційно для влади. Або я сам це роблю бо найрозумніший, або я це роблю, бо з Європи сказали. В них принцип такий – я ніколи не опущусь до того, щоб у якогось там народу щось питати, хто вони такі, а я там міністр цілий.

На превеликий жаль їх можна вчити тільки шляхом ротації. Тобто виганяти і брати нових. Але на сьогодні нам це заважає робити війна і Путін, а наша теперішня влада цим користується. Бо будь-який протест і одразу ж прибіжать найняті люди почнуть кричати і палити шини. І тому втрачається можливість діалогу як такого.

На Форумі видавців у Львові Ви сказали, що гонорар від Вашої нової книжки піде на потреби АТО. Звідки така ідея з’явилася?

Це абсолютно свідоме рішення. Як кожен громадянин України, що можемо те і робимо для нашої армії. Коли в супермаркетах стояли возики, ми купували туди продукти, коли збирають гроші – даємо гроші, коли кажуть що треба поїхати виступити на позиціях перед бійцями – їдемо виступати, коли кажуть потрібні книжки туди – ми даємо книжки. А для них дійсно потрібні книжки, там правда дуже потрібні книжки.

Ми були у Пісках два тижні тому, коли була активна фаза. Тоді в машині госпітальерів, які там займаються доставкою поранених , побачили лежить книжечка Жадана. Ми такі кажемо – « Це бутафорія?». Вони кажуть – « Ні ми щоранку читаємо.». Потім вони написали, що потрібні книжечки. До нас постійно звертаються, що потрібні і для дітей, і для біженців, і у школи на визволених територіях.

Часто їздите на Схід України?

Не часто але буваємо. Перший раз ми взагалі були на Півдні, у квітні минулого року, коли тільки все починалась. Крим тоді вони вже віджали, і наші почали боронити Перекоп. Нас запросив тоді херсонський отець на позиції. Ми тоді були на такій передовій, де люди взагалі не випускають з рук гранатомети і ти стоїш співаєш перед ними. Тоді війна ще здавалась чимось нереальним.

А зараз ми були в Пісках і Червоноармійську, а потім поїхали до Правого сектору, до ОУН до Гуменюка. Тому що коли стріляють, ти летиш в першу ліпшу дирку, і опиняєшся в штабі ОУН, а там виходить Гуменюк весь такий красивий.

Зовсім нещодавно Вам вручили медаль « За любов і жертовність до України». Яке було відчуття, коли Ви її отримали?

Медалі знаєте це така штука, щоб було що на подушці нести в разі чого. Ми до цього трошки скептично ставимось. Але з київським патріархатом ми працювали тому відмовити звичайно не могли.

Ви на Майдані робили прогнози, що режим Януковича в будь-якому випадку впаде – і вони справдилися. Якісь прогнози маєте щодо АТО?

Ви розумієте, ми не Касандра і не прогнозисти. Просто це було очевидно! Можна дати сьогодні прогноз, що ми не здамося - і це теж очевидно. Робота письменника відчувати як думають люди, він ходить і як той приймач, слідкує, слухає, і постійно дивиться вдаль. Він ловить цю хвилю, прогноз саме в цьому полягає. Унікальність того нашого прогнозу була в тому,що ми змогли спрогнозувати конкретну подію. Тоді усе дійшло конкретної межі. Сьогодні, чесно вам скажу, конкретних таких подій, які дійшли межі вже не буде. Тому що ми будемо стояти, опиратися, а вони будуть лізти, так чи інакше. До кінця року, звичайно ж, активні бойові дії завершаться, але до кінця року дожити ще треба.

На Вашу думку, як донести людям з Донбас, що ми не їмо тут нікого, що ми не злі? Як донести ту правду?

А чи варто? Розумієте, бути хорошим не завжди перевага. У них зовсім інша система координат. В них гуманізм не є превагою, ну а ми будемо розказувати, що ми хороші, а вони будуть казати, що ми слабаки. Це особливості російської ідеології.

Ми в цій країні прожили без малого 15 років, і розуміємо чим відрізняємось. Для нас гуманізм – це добре, для них ти слабак. Для них якщо ти вибачаєшся – ти винен, для нас вибачатись – це автоматично. А у них це значить, що тебе вже можна топтати. Тому якщо ми будемо ставити за мету переконувати мешканців Донбасу, в нас нічого не вийде. Ми маємо переконувати в першу чергу себе, що наша правда, як ми її розуміємо, добро і людяність, має бути в нас завжди. Тому хто з них хоче приєднатись – ласкаво просимо! , Хто не хоче - Жиріновський дуже правильно запропонував, виселити всіх охочих в Росію. Давно така практика існує, хочеш жити в такому світі – живи. Це єдиний спосіб боротьби з такою пропагандою. Але в нас є єдина перевага – це правда!

Если Вы обнаружили ошибку на этой странице, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Комментарии
СЛУШАЙ ON AIR
РАДИО МАКСИМУМ Радио Максимум
ЧИТАТЕЛИ РЕКОМЕНДУЮТ
Больше новостей
Новости других СМИ
При цитировании и использовании любых материалов в Интернете открытые для поисковых систем гиперссылки
не ниже первого абзаца на Телеканал новостей «24» - обязательные.
Цитирование и использование материалов в оффлайн-медиа, мобильных приложениях , SmartTV возможно только с письменного согласия Телеканала новостей "24".
Материалы с маркировкой «Реклама» публикуются на правах рекламы.
Все права защищены. © 2005-2017, ЗАО «Телерадиокомпания" Люкс "», Телеканал новостей «24»
Залиште відгук