Україна не купує газ у Росії напряму, а закачує його реверсними маршрутами з Європи. Таке рішення сильно "муляє" Росії, президент якої нещодавно заявив навіть про готовність знизити ціну для України до 180 доларів за тисячу кубів.

Однак:

Україна відмовляється купувати наш газ, а віддає перевагу газу за ціною 330 доларів з Європи. Сьогодні ціна для України буде не вище, ніж для сусідніх держав, зокрема, для Польщі. Польща купує у нас газ за договірними зобов'язаннями по 184-185 доларів за 1 тис. куб. м Україні ми могли б продавати по 180 доларів. Я цю ціну назвав – 180 доларів за тисячу кубометрів, – спокушав Путін.

Але дарма.

У жовтні цього року Україна імпортувала зі Словаччини 42,016 млн кубометрів природного газу. А віднедавна пустила на свій ринок французьку енергокомпанію Engie, розширивши тим самим енергетичні обрії. Engie, чий найбільший пакет акцій (35,7%) тримає уряд Франції, є партнером Росії по Північному потоку-2. Ця компанія поставила в Україну 3,5 млрд кубів палива.

Відновлено й перервану співпрацю з норвезьким постачальником Statoil – другим за обсягом на європейському ринку після російського "Газпрому". У 2015-му Statoil закачав Україні 2 млрд кубів газу, протягом останнього місяця норвезькі партнери поставили нам 7,5 млн кубів. До України йде також і німецький та швейцарський газ. При цьому середня вартість швейцарського газу – 206 дол. за тис. кубів, німецького – 195 дол., італійського – 198,7 дол., французького – 195,5 дол.

Отже, перемога? Чи все таки зрада, бо газ, який надходить до України за походженням є російським? Щоб відповісти на це питання, треба зануритися в історію україно-російських газових відносин. Відносин, побудованих на підступі та шантажі, головним знаряддям котрого був і лишається природний газ.

"Моя маленька незалежність"

Тримати Україну на газовій голці і в жодному разі не відпускати у вільне плавання Росія планувала від самого початку. Навіть до появи біля керма РФ Путіна "демократичний" Єльцин у 1993 році застосував перший газовий шантаж. Тоді він разом із Президентом України Леонідом Кравчуком погодив обмін частини кораблів Чорноморського флоту на списання 800 мільйонів доларів боргу за газ. У 1994-му була підписана спеціальна газова угода, що мала діяти аж до 2005-го. Згідно з нею, ціна на російський газ визначалася окремо.

Починаючи з 1995-го, Україна платила Росії по 50 доларів за тисячу кубометрів газу. Так тривало аж до 2005-го, до перемоги у нас Помаранчевої революції. Відтак "Газпром" спохватився і затребував в України "європейську ціну" за газ – 250 доларів. Українська сторона відмовилася платити в п’ять разів більше, посилаючись на згадувану вище угоду, підписану Кравчуком та Єльциним. У відповідь на це в ніч на 1 січня 2006 року "Газпром" припинив постачання газу Україні, а згодом ще й звинуватив "Нафтогаз" у несанкціонованому відборі палива.

Компроміс було віднайдено 4 січня 2006 року. Сторони домовилися про газ по 95 доларів. У 2008-му Україна платила за газ уже 179,5 долара. Тоді уряд вдруге очолювала Юлія Тимошенко. А на владному Олімпі розгоралися неабиякі пристрасті. Президент Віктор Ющенко поставив перед урядом Тимошенко завдання: домогтися зниження вже затвердженої на той час ціни на 2009 рік 235 доларів за тисячу кубів до 205 доларів. Росія не йшла на такі вимоги, тож 31 грудня 2008 року замість підписання газового договору на 2009-ий українська делегація на чолі з керівником "Нафтогазу" Олегом Дубиною була відкликана з Москви.

Услід їй президент РФ Дмітрій Медведєв заявив, що в такому разі ціна на газ для України становитиме 450 доларів. З 1 січня 2009-го Росія перекрила газовий вентиль і повністю припинила постачання газу в Україну. У зв’язку з цим блакитне паливо перестало надходити й до країн Центральної та Східної Європи. Євросоюз став вимагати від РФ та України розв’язати дану проблему.

Розв’язання прийшло в особі все тієї ж Юлії Тимошенко. 18 січня 2009 року українська прем’єрка домовилася з Владіміром Путіним про новий контракт, який вона по прибутті в Україну назвала "перемогою". Згідно з ним, ціна на газ встановлюється за формулою, що визначається у прив’язці до світових цін на нафту. За цей договір Тимошенко не лаяв хіба що лінивий, а новообраний у 2010 році Президент України Віктор Янукович навіть засадив Юлію Володимирівну за ґрати.

Взявшись "поправити" завдану Україні Юлією Тимошенко шкоду, Янукович уклав з Росією ще більш кабальний та фатальний за наслідками контракт, який отримав назву "харківських домовленостей". Як і у 1993-му, домовленості ці обмінювали "газ на флот". В обмін на стодоларову знижку на газ Росія виторгувала пролонгацію перебування Чорноморського флоту в Криму аж до 2042 року. Наступний раунд газових перемовин, у яких був задіяний Янукович, мав місце у грудні 2013-го. Тоді президенти України та Росії підписали доповнення до контракту 2009 року, згідно з яким Росія мала відпускати нашій державі газ по 268,5 долара за тисячу кубів.

Після Революції Гідності

Іще до 2014 року, тобто в часи своєї опозиційної діяльності, майбутній прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк проголошував таке:

Кожен українець повинен отримувати газ українського видобутку, вартість якого – від 70-100 доларів США. Адже населення споживає 18 млрд кубометрів газу на рік, а ми добуваємо 20 млрд кубів. Але цей газ вам не віддають, його продають промисловим підприємствам по 300-400 доларів, а різницю кладуть собі в кишеню. Потім цю різницю українські олігархи відправляють до офшорних зон, де зберігаються їхні кошти.

Ставши прем’єром і отримавши всі важелі впливу для реалізації свого плану, Яценюк раптово перестав згадувати про питомо український газ, вимагаючи лише зменшити російську частку в тих обсягах палива, які Україна закуповує за кордоном. Частково цього досягти вдалося. Як вже було сказано, з 2015 року діє схема, відповідно до якої Україна купує російський газ у європейських країнах за реверсним принципом.

Тепер він потрапляє до нас обхідними шляхами. Тобто наразі можна говорити про те, що диверсифіковані саме маршрути цього газу, але не джерела його надходження. І хоч це краще, аніж нічого, особливо пишатися такою ситуацією не доводиться. Об’єктивно кажучи, Україна лише зробила перші кроки у напрямі енергетичної незалежності, але не досягла її.

Безпосередньої провини теперішньої української влади в цьому немає. Адже існує певна логістика газогонів, і закуповувати газ, наприклад, напряму в Азербайджані Україна не може ніяк. Можливо, вже незабаром Європа змусить працювати на себе надра Каспійського басейну, де Азербайджан володіє газоконденсатним родовищем Шах-Деніз. До 2017 року, коли завершиться розробка другої стадії цього родовища, річний рівень видобутку газу в цій країні дозволить їй постачати на європейський ринок до 10 мільярдів кубометрів газу на рік.

А відтак, імовірно, поспіє й будівництво нового Трансанатолійського трубопроводу в обхід Росії, про який не далі як у червні цього року домовилися Азербайджан та Туреччина. Однак поки що все це – плани на найближче майбутнє, тоді як перед Україною стоїть завдання перезимувати зиму 2016-17 років, яка невпинно насувається.

Чи здатна Україна – як стверджував колись Яценюк – самотужки забезпечити себе блакитним паливом? Ні. Екс-прем’єр заявляв, що населення нашої держави споживає на рік 18 мільярдів кубів, проте ані слова не сказав про промисловість. В цілому Україні на рік потрібні 32 мільярди кубометрів газу. Минулого року держкомпанія "Укргазвидобування" видобула всього 14,5 млрд кубометрів, а решту довелося імпортувати.

Що ж стосується прожектів влади відносно видобутку сланцевого газу, то тут вийшов чималий конфуз. Днями Кабінет міністрів відмовив компанії Yuzgaz B.V., яка раніше виграла конкурс на розробку Юзівської площі (потенційно найбільше родовище сланцевого газу в Україні). Компанія ця від самого початку викликала надто багато запитань і надто мало довіри. Однак зараз це вже не має великого значення.

Значення має тільки те, що сланцеві родовища на сьогодні не розробляються. Від обох газоносних площ – Юзівської (на Сході) та Олеської (на Заході) свого часу відмовилися потенційні інвестори Shell та Chevron. Перший втік від війни, другий – від особливостей нашого господарювання, які стабільно відлякують іноземний капітал. Це те, що стосується "нетрадиційного" газу. Що ж до традиційного, то в Україні існує його дефіцит, а відтак і потреба купувати паливо за кордоном.

Зовсім відмовитися від імпорту газу Україна найближчим часом не зможе. Але якщо держава все таки зуміє завдати удару по корупції, навести лад у газовидобувній царині, оновити її інфраструктуру та зробити галузь привабливою для інвесторів, є шанс значно наростити наші власні паливні ресурси. Не забуваймо також і про той податковий тиск, який відчуває на собі приватний сектор газовидобування, котрий забезпечує до 20% від загального обсягу палива.

Поки що податкове навантаження на видобуток газу в Україні перевищує середній європейський рівень більш ніж удвічі, а на видобуток нафти та газового конденсату – у чотири рази. Це означає, що, зберігаючи чинний податковий режим, Україна безнадійно програє у боротьбі за міжнародний інвестиційний капітал. Непередбачуваність і нестабільність економічної системи України в цілому призвели до втрати міжнародного донорів – виходу з України вже згадуваних компаній Shell та Chevron, а також ExxonMobil, польських та канадських інвесторів.

Отож, висновки наразі такі. Слід продовжувати змінювати газовидобувну галузь на краще, зосередившись на тому, як по максимуму використати власні ресурси та поглибити зв’язки із тими партнерами, котрі самі шукають альтернативу російському блакитному паливу. Якщо навчимося господарювати – матимемо надію на поступове послаблення газового "нашийника". Якщо ні – збережемо нинішній, маловтішний для нас, статус-кво. Вибір (на відміну від газу) є завжди й у всіх.

Читайте також: СТІНОкардія Яценюка