Мінусуємо всіх тилових щурів, інтендантів, МГБшників, заградотрядівців тощо, які пройшли війну без поранень і виснажень, а ще краще пристосувалися в голодні й злиденні післявоєнні роки, тому якась частина з них мала шанс дожити й до наших днів. Але вітати цю наволоч – вершина цинізму.
Тепер вертаємося до справжніх ветеранів. Тих, кому сьогодні мало б бути від 90 до 100 з гаком років.
Їх багато могло вернутися з тої бойні? Багато змогли прожити довге життя з пораненнями, печерним рівнем медицини й жахливо зірваним здоров'ям? Смертність серед них у перші півтора десятиліття була просто колосальною. Особливо серед українських, які ще й пережили голод кінця 40-их. Частину інвалідів, які після війни жебрали, просто винищили – була така історія. Перше офіційне відзначення перемоги й якесь символічне вшанування ветеранів почалося в середині 60-их.
Читайте також: Сутність СРСР: "безмір спрямованого проти людини Зла"
Я готовий припустити, що якась невелика кількість справжніх учасників тієї війни ще є серед живих. Повторюся, гебістську наволоч, яка всю війну віджирувала, час від часу стріляючи в спину своїм же, щоб не сміли думати про відступ, тут рахувати не буду. Але точно тих, справжніх, неймовірно мало й вони сьогодні переважно дуже хворі й слабі.
То хто ж ті злегка підстаркуваті (половина з них народилася вже в 40-их) дядечки й тьоті, обвішані від ніг до голови медалями, що будуть масово вимагати почестей і нав'язувати нам чергову ідею російського агітпропу з їхнім "бессмєртним полком"?
Уже цього року не встигнемо, то може хоч до наступного відповідні відомства таки наведуть порядок з усіма цими так званими ветеранськими організаціями та списками тих, хто дійсно заслуговують на вшанування й тих, кого слід позбавити всіх нагород і на останок провести через процес проти злочинців сталінського режиму.
Автор: Тарас Чорновіл