Відродження українськості я завжди вимірюю киянами. У Львові, наприклад, чи в Донецьку, там, звичайно, все зрозуміло. А от Київ – це свого роду лакмусовий папірець живої кон’юнктури.
Свого часу мене дивувала одна обставина – чому більшість моїх київських україномовних знайомих в побуті (вдома, з колегами по роботі) дуже легко переходили на російську. Я маю на увазі не тих російськомовних киян, які з ввічливості розмовляють із співбесідником зручною для нього мовою. А саме тих, хто свідомо декларує своє українство як принципову позицію.
У Києві в середовищі молодих та інтелігентних до цього вже звикли – зі співробітниками на пиві спілкуєшся російською, вдома теж особливо не напружуєшся, а от деколи настає час і вдягнути вишиванку. На різноманітних етно-концертах чи вечірках офіційна мова вже українська. Всі чемно стараються розмовляти суто «солов’їною» і всім від цього приємно. Для мене така поведінка трохи попахувала шизофренією, але я, намагався, нікого не засуджувати. Я сам народився у Львові, тому, для мене українська – це якраз мова побуту. Але ж, я розумів, що не всім так пощастило, тому до розірваних між двома культурами киян ставився поблажливо. Хоча, залишалося відчуття – щось не те…
Днями, прийшло чітке розуміння – що саме не те. Своєрідним поштовхом до інсайту для мене стали події у Верховній раді під час ратифікації угоди - тієї самої – про ЧФ. Прочитавши опис бурхливих парламентських бійок того дня, переглянувши відео, я знову відчув – щось не те. От чому? – синьо-жовтий прапор над рядами крісел, яйця та зневага до зрадників, відчайдушна партизанщина з димовими шашками, а угоду таки ратифікували? Слушне запитання – чому охоронці Литвина зайшли в зал для засідань вже з парасольками наготові? Однак, справа тут навіть не в пошуках зрадників. Мене зацікавило насамперед питання серйозності намірів опозиції. З одного боку – все дуже серйозно. Рішучість на обличчях, знамена та готовність стиснути кулак. А з іншого – результат нульовий. І раптом я зрозумів – це ж просто мода! Мода на українське. Це як сумка від «Адідасу» чи рожеві кеди.
Певна частина депутатів просто втягнулася в відповідну тусовку. Таке собі політичне етно-емо. В тусовці прийнято декларувати захист національних інтересів та любов до традицій. Але цим все і обмежується. І це нормально. Не можна ж вимагати від чувачків, які носять фабрично рвані джинси, кеди і кільце в вусі, щоб вони кидали свою роботу, йшли жити в комуни і вживали ЛСД. Так само і з депутатами – не вимагати ж від них насправді, щоб вони говорили вдома українською, турбувалися про національні інтереси та жили думками про добробут народу. Вони ж серйозні люди – просто модні. Мода, звичайно, трохи дивна і не всім їм по душі. Але в іншу – пацанячу тусовку, де говорять російською і грають на гітарах, не беруть. Поки.
А, і про молодих, інтелігентних україномовних киян. Як на мене – це ж той самий варіант як і з депутатами. Тільки що, молодь вона, звичайно, більш просунута. І теми в них серйозніші. Етно-фестивалі, полотняні уніформи, співи біля вогнища, вишуканий сленг – субкультура, одним словом. Стиль. До того ж досить естетичний. Вишиванки можна потім і на роботу вдягнути. Це вам не рвана джинсова куртка.
В жодному разі, я тут, втім, не веду того, що слід переносити стиль в реальне життя - кидати роботу і йти жити в наркоманські комуни. Згідно з нашою аналогією, в Україні є й такі – вони носять вишиванки під чорними куртками, стрижуть голови, не зналишаючи навіть оселедців, а деколи і замотують навколо шиї шарф из футбольною символікою. Стиль в них дуже життєвий. За свій стиль можуть і реально надавати тим, хто їхню естетику не поділяє.
Веду я, швидше до того, що мода – це аж ніяк не життя. Це дизайн, який життя тільки прикрашає. Навіть якщо хтось фанатично і надає йому величезної ваги у своєму житті. Це поверхня. Навіть якщо ти їздиш на етно-фетсивалі, потім ти все-одно будеш змушений ходити на роботу, заробляти на життя і жити згідно з певними правилами, які до моди не мають ніякого відношення. А ці правила задають не модники – їх задають реальні пацани. В них не мода – в них реальний грув. В цьому плані в нас нічого не змінюється, незважаючи на зростання фестивалей і україномовної молоді. Бо це – справжнє життя. І дуже, шкоди, що революція виявилася теж, швидше модою і стилем ніж реальною життєвою поставою, яка може допомогти прожити відведений тобі часовий проміжок так, щоб після тебе щось у світі змінилося на краще.