Багато хто вважає, що вперше український гімн на Олімпійських іграх пролунав в 1994 році у Ліллегаммері. Але це не так. Синьо-жовтий стяг під мелодію "Ще не вмерла..." підняли 1992-го року в Барселоні.
Попри те, що ми вже на той момент були незалежними, в столицю Іспанії окрему команду не повезли. А виступали в складі так званої об’єднаної збірної – це колишні радянські республіки, за винятком балтійських держав. Пошта України навіть випустила спеціальну марку, приурочену Олімпіаді 1992 року.
Але повноцінна національна команда від України поїхала через два роки в Норвегію на зимові ігри в Ліллегаммері.
На Олімпіаду наша країна відправила 37 спортсменів. Головні сподівання були на наших фігуристів. Але першою вистрелила – в прямому і переносному сенсі – біатлоністка Валентина Цербе. Вона виборола першу олімпійську медаль в історії незалежної України.
Читайте також: Згадати Все. Похід на футбол у стилі old school
А в самісінькі серця українців влучила тоді ще зовсім юна 16-річна Оксана Баюл. Миле тендітне створіння із ще зовсім дитячими рисами обличчя було головною олімпійською надією України в Ліллегаммері.
Ні екзотична темношкіра французька фігуристка Сурія Боналі, яка вміла робити сальто на льоду, ні фаворитка американка Ненсі Керігган не завадили юній Баюл здобути золото.
Той виступ, попри глибоку ніч, дивилися всі – від дітей до пенсіонерів. В цей момент стало зрозуміло, що молода країна отримала першу олімпійську чемпіонку в історії. І всі чекали, коли ж пролунає гімн і нарешті піднімуть український прапор. Але церемонію нагородження все ніяк не могли почати.
Чому ледь не зірвалося нагородження золотою медаллю нашої фігуристки? І як дощ міг би допомогти українським атлетам на змаганнях в Атланті-96 – дивіться у випуску програми "Згадати все".