Сховки почались з’являтися ще в 30- роках, коли землі входили до складу Польщі, а поодиноко діяли ще до кінця 50-х, коли на чолі Кремля був уже Микита Хрущов.

Місце для бункера обирали за трьома критеріями: непомітність, недоступність для ворога та можливість для відступу. Спершу їх зводили в селах, коли хтось з осередку ОУН чи їхні прибічники будували нову хату, хлів чи комору. Такий варіант був зручним, бо підпільники могли не турбуватися про їжу. Іноді криївки виявляли в куполах церкви.

Траплялись і цілком несподівані сховки – до прикладу в бічному отворі криниці. Упівці спускалися по ланцюгу два метри, відчиняли дверцята і пролазили в тунель. Харчами забезпечувала господиня садиби: ставила приготоване у відро, йшла до колодязя нібито по воду і спускала обід до дверцят. Мережа криївок була настільки густою, що тільки в селі Топільському Івано­Франківської області їх знайшли в 44-ох будинках зі 105-ти.

Лише навесні 1944 року на Волині викрили 530 криївок-складів. У сховищах було майже 170 тонн зерна, 29 тонн інших продуктів, майже тисячу одиниць стрілецької зброї та сотні тисяч патронів. Кожну криївку будували ті підпільники, які мали в ній перебувати, аби ніхто чужий не знав про її розташування. Найважче було заховати вириті кубометри землі. Їх викидали в річку неподалік або виносили у свіжозоране поле.

Справжнім інженерним дивом були криївки для кількох осіб, з яких підпільники не виходили по декілька місяців, переважно взимку, коли видати могли сліди на снігу. Вони мали кілька виходів, ліжка, туалетні кімнати, склади із провіантом, медикаментами та зброєю, вентиляційну систему, запас дров, нафти і навіть автономні кри­­ниці.

Психологічний тиск було витримати важче, аніж усі тілесні незручності. Щоб підтримувати моральних дух, у кожній схованці дотримувалися чіткого розпорядку дня та використовували час для посиленого навчання військової справи та конспірації. Спускаючись у таку криївку всі розуміли, що кожної миті вона може перетворитися на могилу.

Виявивши сховок, енкавеесівці оточували його та пропонували підпільникам здатися. Почувши відмову, починали обстрілювати та закидати гранатами. Іноді, аби взяти повстанців живими, використовували паралітичний газ. Для найгіршого варіанту в них завжди була заготована для себе остання куля.