Треба забути про підхід "справжні музиканти" і "попса" — інтерв’ю з Сашею Кольцовою

Саша Кольцова, гурт "Крихітка" / Прес-служба

У останні роки ім'я Олександри Кольцової у пресі згадувалось радше у контексті її офіційної посади, адже вона – членкиня правління UA: Суспільне мовлення. А ще Саша – фронтвумен гурту "Крихітка" (раніше – "Крихітка Цахес") і один з найвпізнаваніших жіночих голосів в українській музиці.

Коли: 14 лютого, 19:00
Де: Bel etage (вул. Шота Руставелі, 16А)
Вартість квитків: від 700 грн, у продажу на Concert.ua

Незважаючи на досить нечасті релізи та живі виступи, "Крихітка" є знаковою для української сцени групою. Хоча, наприклад, останній повноформатний альбом "Рецепт" вийшов у 2009-му, а найсвіжіший реліз – присвячений волонтерам сингл "Без імені" – у 2015-му. І все ж "Крихітка" повертається – з великим сольним концертом, новими піснями і обіцянкою не випадати найближчим часом з музичного життя. Саме київський концерт і став приводом для нашої зустрічі із Сашею Кольцовою. 

- У вас була дуже велика перерва у творчості та концертах — чому так?

- У мене контракт із Суспільним мовленням: я входжу до топ-менеджменту. І ця робота настільки серйозна, що мені два роки було не до музики. Зараз я у відпустці – і ми запрошуємо всіх на концерти, поки у Львові та Києві. Будемо раді всіх бачити і будемо вдячні за зворотний зв’язок у соцмережах. І просимо всіх зробити щеплення: зима, грип, місця скупчення людей. Будьте обережними і одягайте шапки.

- Тож зараз "Крихітка" повноцінно повертається? Як гурт чи як сольний проєкт?

- Як гурт, звичайно — ми завжди були гуртом. Цим складом ми граємо і репетируємо вже понад чотири роки. За барабанами Артур Михайленко, гітарист – Олексій Юрьєв, бас-гітара – Станіслав Галан. І цього разу з нами будуть Дмитро Леонов – піаніст, аранжувальник та саундпродюсер та Юрій Акоп - наш звукорежисер.

- Ваш концерт у Києві відбудеться у День закоханих 14 лютого. Готуєте якусь особливу програму?

- Останній наш концерт був якраз рівно три роки тому. І коли ми обговорювали план повернення, попередньо домовились із промоутерами, що це буде зима. І Євген Кібець (засновник концертного агентства Happy Music Group – ред.) сказав: "Давайте не вибиватись з канону – хай це знову буде 14 лютого". Тим більше, у нас романтична музика. Оскільки ми не встигаємо видати повноцінний реліз перед концертом, то ми не писали, що це буде нова програма. Чи буде вона спеціальною? Спеціальним буде те, що пісню "Ти на першому місці" я грати не буду.

- Чому?

- Набридла. Я думаю, що у кожної групи є такий матеріал, від якого просто втомлюєшся. Є аранжування, від яких втомлюєшся. Все-таки перший альбом був випущений у 2005-му році – пройшло достатньо багато часу. Вже були концерти, де ми викинули цю пісню, – і почувались прекрасно. Люди навіть не помічають – зараз вони чекають "Донор" чи "Хлопчик для серцебиття", чи "Без імені". Тобто ти думав, що це твій найбільший хіт, а люди підходять на вулиці і кажуть: "Дякую дуже за "Без імені". Деякі, напевно, взагалі й не пам’ятають, що була така пісня.

В цілому ми готуємо щонайменше півтори години матеріалу, аби дати публіці, яка за нами скучала, все, на що вона очікує. І буде трішечки нового матеріалу. Перед концертом плануємо випустити перший сингл з нової платівки. Але в принципі ми вже готуємо велику програму на літо, на фестивальний сезон. Я завжди наголошую на тому, що для всіх учасників музика — це хобі, тому й темпи у нас не такі високі, як у інших колективів.

Слухати Крихітка – Без імені:

- Тобто "Крихітка" повноцінно повертається? З альбомом чи поки що лише з окремими новими піснями?

- Точно можу сказати, що зараз є 3-4 міцні пісні, у яких я впевнена. І чи ми їх будемо випускати посинглово, чи дозбираємо до альбому – невідомо. Точно скажу, що ані "Струм", ані "Без імені" не будуть входити у цей новий реліз – вони так і залишаться синглами. Ми не будемо випускати "Візитівку" і рімейк на Соломію Крушельницьку, які презентували кілька років тому. Це будуть лише нові пісні.

- А взагалі має сенс сьогодні випускати альбом? Хіба зараз не час стрімінгів та потрекового прослуховування?

- Мені здається, зараз набагато менше людей слухають альбом від "а" до "я" – дійсно, час синглів. З іншого боку, я сама нещодавно переслухала повністю нові альбоми Ніка Кейва та Angel Olsen. Альбом Лани Дель Рей я також послухала повністю, тому що там одна історія, розказана у 14-ти треках. Або Біллі Айліш цікаво слухати повністю – тому що це знайомство з новим саундом, новим музичним світом. Вони зробили цей альбом з братом вдома – і мені було цікаво це послухати. Але, в принципі, мені здається, що зараз замислювати історію і писати десяток треків – це треба мати яйця і лояльність публіки, яка захоче ознайомитись із концепцією.

Зараз надто багато музики, надто складними є механізми рекомендацій у стрімінгових сервісах. І щоб потрапити у цю вибірку, потрібно зовсім інакше будувати промо-кампанії, ніж раніше. Зараз, випускаючи новий реліз, нам завжди потрібно враховувати, як тепер Facebook пропускає інформацію, яким чином таргетувати аудиторію. З одного боку, це надзвичайна свобода. Музикантам пощастило, що можна без лейбла, телебачення й інших старорежимних штук вистрілити і отримати свій мільйон в YouTube. Але ти маєш знати правила гри: постійно оновлювати сторінку, вчасно викладати матеріал. А так як для нас це хобі, ми не надто стабільний артист.

Чесно кажучи, я особливо нічого не планую — ми просто написали кілька пісень і просто їх викладемо. Ми не бізнес-машина, ми менш системні. Написали нові пісні, зрозуміли, що ми скучили за публікою, а вона — за нами. Для нас це задоволення від того, що ми робимо, а бізнес-план — на другому місці, якщо не третьому.

- Нещодавно Андрій Хливнюк використав фрагмент вашої пісні "Ангела, як я" у новому треку. З одного боку, тому що пісня відома — її не потрібно було пояснювати навіть аудиторії "Бумбоксу", яка ширша за вашу. З іншого — чи не є це саморефлексією і ностальгією за музикою нульових? Саме тому, що вона була не про алгоритми соцмереж, а про щирість.

- Це просто цитата з пісні. Пісня була хороша — вона чомусь сподобалась і була потрібна Андрію. Він би міг взяти шматок з Latexfauna — і йому нічого не варто було б пояснювати. Нормальний сонграйтер завжди щирий. Але чи став цей твір вже класичним? Напевно. Для кількох тисяч людей, які знають і люблять українську музику, не було потрібно пояснювати, що це і чиє. І так, вони відчувають, що це діалог часу також.

Мені здається, треба забути про підхід, коли є "справжні музиканти" і "попса". Це дуже старий підхід ще з 90-х: є справжні андеграундні автори, а є комерційна погано зіграна вторинна музика-"одноднєвка". Тому що дуже багато пострадянської популярної музики зараз має культовий статус. Пісні, які у 80-90-ті називали попсою, тепер називають трушними. Чи стала музика менш щирою? Ні. Нещодавно був тренд на нову щирість — "дєвочкі з фортепіано". Аманда Палмер — сучасний артист? Так. Чи вона щира? Так.

Слухати Крихітка Цахес – Ангела, як я: 

- Але вона не вписується у категорію "дєвочєк з фортепіано".

- Для мене вписується. Аліна Орлова — те ж саме: жінка-сонграйтер, яка розповідає історію. Щира? Щира. Лілі Аллен туди ж. Alyona Alyona для мене теж є жінкою, яка розповідає історію, — просто трішки по-іншому. Якщо є хороша історія, яка різниця як ти її оформлюєш.

- Але ж у нас є такий тренд: почати цінувати музиканта після того, як він закінчує свою кар’єру. Це зараз про Esthetic Education кажуть, що це гурт, який випередив час. Хіба так само у якійсь мірі не можна сказати і про "Крихітку"?

- Це така хороша українська звичка: спочатку тебе не цінують, потім дуже обережно визнають — і згодом створюють ореол культовості, коли ти вже розвалився. Так було з "Димною сумішшю", так було з "Фактично самі". Так було з великою кількістю гуртів різних жанрів, тому що була молода країна і не було шоу-бізнесу. Не було кому займатись аудиторією, всі крутили російський контент. Не було кому хвалити своє і зводити авторів та виконавців на п'єдестал локальних зірок. Можна було або купити час, або дружити. Коли ми випустили хороші пісні, які б могли грати по радіо, не було радіостанцій, які б могли поставити це в ротацію, — буквально одна-дві. Звичайно, ми робили масовий поп-продукт — ніякий не андеграунд. Просто хороші пісні про любов українською мовою. І досі дуже багато токсичного ставлення до україномовної музики. Якби не квоти, я впевнена, не "вистрілила" б купа артистів. Можна по-різному ставитись до того, як вони були впроваджені і хто отримав політичні дивіденди з цього, але це було своєчасне рішення.

- Ви свого часу казали, що проти агресивного нав’язування. Тобто все ж таки за результатом позитивно ставитесь до квотування?

- Розумієте, є інструменти зміни законодавства. Одна справа — коли певній політичній групі потрібні політичні дивіденди, і вони проплачують людей, які зривають концерти російськомовних виконавців. Що ми маємо? Обурення і несприйняття. З іншого боку, абсолютно точно назріла необхідність відкрити двері більшій кількості української музики і була потрібна політична воля, я вже не кажу про економічні засади створення українського культурного продукту і підтримку своїх . Все, чого хочуть музиканти, — це мати вікно можливостей. Чим більше вікно можливостей, тим більше музики, тим середовище професійніше, тим більша конкуренція серед саундпродюсерів та продюсерів. Потрібно зробити більш якісне законодавство, зробити більш якісну інфраструктуру — просто щоб це стало індустрією, яка приносить країні гроші. Потрібно підтримувати національного виробника музичного контенту, платити йому роялті — і прийняти нормальний закон про роялті, який досі не працює. Права автора взагалі не захищені в Україні — це стосується і музикантів, і фотографів, і художників.

- Але ж нещодавно приймали відповідне законодавство в сфері авторського права, і зокрема щодо роялті.

- Всі отримують роялті, проте зовсім не в тому обсязі, у якому це має бути, оскільки ЗМІ, хорека, споживачі не поспішають працювати "вбілу". Це не працює так, як у країнах, які захищають свій культурний продукт. І це накладає свої обмеження на можливості людей, які займаються музикою. Якщо ти випускаєш сингл у Британії, ти відчуваєш економічний ефект вже у цьому кварталі. Якщо ти випускаєш хороший сингл в Україні, ти, в принципі, можеш повернутись працювати на завод після цього.

Слухати Крихітка – Хлопчик для сердцебиття: 

- Тоді питання до вас як до топ-менеджера Суспільного. Немає побоювання, що зі зміною влади зміниться підхід до фінансування культури?

- Мій досвід останній чотирьох років каже про те, що потрібно дивитись на цифри. Є певна реальність, є певна кількість проєктів, які отримують фінансування. Проте ми можемо сказати, що квоти і фінансування кінематографу вже створили генерацію митців і продуктів, які розширили українську культурну територію. І я вже можу вибирати: мені сходити на "Віддану", "Мої думки тихі" чи на "Захара Беркута" або "Ціну правди". Я у захваті від того, що у мене є вибір. І знаю, що мої колеги, які раніше збирали зали на 400 людей, зараз збирають зали у 1.5 тисячі людей. Це наслідок того, що більше українців готові споживати український культурний продукт.

- Але чи готові вони за нього платити? Наскільки я пам’ятаю, ви у 2013-му році займались краундрефандінгом, збирали гроші на новий запис — і зібрали тільки половину суми.

- Починалась війна і було не до того. Чи зібрали б ми сьогодні? Наприклад, Саша Положинський попросив перед Новим роком, щоб йому кинули кошти на організацію концертів для військових, — і зібрав. Люди готові напряму платити за щось цікаве і перспективне на їхню думку. Особливо це актуально для музикантів, у яких є своя аудиторія, яка у них вірить і підтримує роками. У нас як у групи є вірне ядро аудиторії — і я впевнена, що якщо б нам потрібно було зібрати умовну тисячу доларів на випуск синглу, ми б це зробили.

Чи буде держава виділяти менше грошей на культуру? Не думаю. Питання, як вони будуть всередині розподілені. Я знаю, що є реформа мистецької освіти — і дуже важливо, щоб всі українські підлітки вміли грати на музичних інструментах, знали українські пісні — як народні, так рок, поп та хіп-хоп. За цими мистецькими маркерами і формується громадянин. Я завжди кажу одну і ту саму фразу: назвіть мені українську балерину, крім Катерини Кухар. Чому ви знаєте, умовно кажучи, Уляну Лопаткіну — і не знаєте жодної української балерини? Чому люди не хочуть бачити своє?

- Мабуть, через комплекс меншовартості.

- Ось, власне. І це те, з чим має боротись пропаганда. Для мене музика — хобі, я не маю десятків альбомів. Але я як митець і культурний діяч маю певні погляди і роблю все для популяризації українського музичного продукту. І мені здається, що радіостанції нарешті побачили, що можна заробляти на рекламі, транслюючи українські пісні, що навіть мем "охрана, отмєна" може приносити аудиторію. І я сподіваюсь, що у програмних директорів і власників радіостанцій розширились погляди на музичний ринок України. Бо раніше за участь у телешоу російським зіркам платили гонорар, а українським — "Спасибі, що вас показали". Мені здається, що цей час вже у минулому.

Дивитись відео Крихітка – Istok Live Sessions:

- Ми зараз говоримо про розвиток сучасної української культури, але при цьому у тих самих пітчингах на держфінансування кіно пріоритет за окремою статтею надається історичним і героїчним фільмам.

- Тому що у нас їх немає. Нам треба накопичити і наздогнати, заповнити цю прогалину.

- Проте часто ці фільми у прокаті не відбивають навіть закладений бюджет і формують хибний образ поганого українського кіно. При цьому зараз вийшов абсолютно сучасний український фільм "Мої думки тихі" з абсолютно явною українською айдентикою — і він збирає повні зали. Чи тоді не варто відходити від цього глибинного історизму?

- Уявіть собі культурну піраміду Маслоу. На першому щаблі, де первинні потреби, мають бути історичні фільми — умовно кажучи, драма про Винниченка, життєпис Франка. Там має бути щось — і всі люди мають знати це. А у нас там не було нічого. "Мой думки тихі" — вони десь нагорі. У нас на цьому нижньому щаблі були шматки радянщини — те, що зараз розвалює нашу ідентичність. Тому українець і не знає, хто він: трішки з УСРС чи однією ногою у Європі? Так, нам потрібні дорогі костюмовані історичні драми — так само, як нам потрібні сучасні модернові історії. Нам в принципі потрібно українського культурного продукту втричі більше, ніж є.

- Але при цьому чи не є це своєрідним опором самої усталеної державної культурної системи? Наприклад, коли на Шевченківську премію номінували гурти DakhaBrakha та Vivienne Mort, класичні представники мистецтва дуже агресивно виступили проти.

- Тому що у них немає інших премій. Назвіть мені академічні премії, які так широко цікавлять масові ЗМІ. Їм теж потрібен свій "Оскар". І я розумію, чому людям прикро: тому що у них відбирають останню форму державного визнання. DakhaBrakha можна так само нагородити будь-якою музичною премією, а академічні оркестри з невеликих міст — ні. Класичне мистецтво — це також мистецтво. Там є прориви, там є нові імена, там є цікава музика. Вибачте, всі знають Любомира Мельника — він збирає повні зали.

- Він українець за походженням, проте як музикант він склався все ж таки за кордоном. Коли хтось стає відомим за межами України, на нього звертають увагу і тут — це відома історія.

- Але є вже і зворотна історія — Alyona Alyona. Вона спочатку стала відомою у нас. Повертаючись до Шевченківської премії, ми повинні розуміти, що для академічного мистецтва раніше це було вікно можливостей в ЗМІ. А зараз у них відбирають навіть це — звичайно, вони обурені, що імена, які і так медійні і відомі, отримують і це місце під сонцем. Напевно, нам просто потрібна якась ще класична премія, про яку будуть знати всі.

- І наостанок все ж запитаю: у одному з інтерв’ю багаторічної давнини ви казали, що ви як музикант і ви як громадянин — це різні поняття, які ніколи не стануть єдиним цілим. І ось сьогодні у вас як у автора вже поміж романтичних пісень з’явилась громадянська лірика. То все ж тепер ці поняття для вас нероздільні?

- Взагалі музиканти — це ті, хто відчуває дух часу. Коли багато тисяч людей загинуло на Сході, коли люди розчаровані настільки, що вони обрали "кіношного" президента, — звичайно, це не може не відображатись на тому, що я відчуваю. Було дуже важливим створити низку пісень про війну — і багато артистів прожили це і створили ці пісні. Ми також написали пісню про стосунки волонтерів і військових. Так, це приклад громадянської лірики — перший для нас. Не звучить слово "війна", але контекст зрозумілий. Чи перетвориться "Кріхитка" на майданчик для політичних висловлювань? Ні. Тому що як автор я знаходжу інші сюжети і мене хвилюють інші речі — персональні, в першу чергу.

 
Залиште відгук