Чи можна назвати американською "спадщиною" гігантську глобальну індустрію, що виникла навколо імені та творчості Енді Ворхола і щорічно приносить сотні мільйонів доларів прибутку його фундації, музею у Пітсбурзі та податків до держбюджету США?
Читайте також: Чи є в України план на завтра?
Чи можна назвати французькою "спадщиною" Лувр – найбільш відвідуваний музей у світі, який, хоча й частково субсидується державою, притягує до Парижа вісім мільйонів туристів щорічно?
Вже ці приклади свідчать: певна відсилка до минувшини, яка міститься в самому терміні "спадщина", насправді протирічить тому потенціалу актуальності, що його завжди мають справжні шедеври культури. Із часом їхній геній нікуди не зникає. Він не залишається у минулому, а лише отримує нове переосмислення – змінюючись разом із людством і збагачуючи наші життя.
І тому культурної "спадщини" в певному сенсі не існує – ми маємо культуру, яка відмовляється спокійно спочивати. Яка підкорює собі час та простір. Яка є тим, завдяки чому ми можемо називати себе цивілізацією.
Культура є настільки могутньою силою, що дехто не може встояти перед тим, аби використовувати її як зброю.
Днями в Лондоні за підтримки державного російського фонду "Русский мир" відкривається поетичний фестиваль "Пушкін у Британії". Саме в той час, коли британський уряд запроваджує все нові санкції проти Росії та закриває свої кордони перед наближеними до Путіна олігархами, бійці російського культурного фронту намагаються використати свою культурну спадщину в якості дієвої зброї у новітній холодній війні. І є всі підстави вважати, що їм у черговий раз вдасться покращити образ Росії та знайти собі союзників у Європі за рахунок тої самої культури, яка, за їхнім наполяганням, існує "поза політикою". Так само, як в часи СРСР західні шанувальники російської культури легітимізували імперію зла за рахунок премій радянським фільмам на міжнародних фестивалях чи аншлагових гастролей "Большого" театру.
Отже, культурна спадщина на наших очах стає інструментом формування майбутнього, інструментом досягнення найбільш амбітних економічних та політичних цілей.
А що ж робить із цим інструментом Україна?
Із нашою країною пов’язане ім’я художника, який мав не менший, а то й більший вплив на мистецтво ХХ століття, аніж Енді Ворхол – це Казимир Малевич. Але в Україні ви не знайдете музею його спадку. Будинок, в якому він народився у Києві, зруйнований.
Будинок Казимира Малевича
Десять років тому поблизу вулиці імені Малевича коштом комерційного банку відкрився невеликий сквер із інсталяцією, присвяченою "Чорному квадрату". Але через відсутність зацікавленості з боку міської чи державної влади навіть цей сквер сьогодні має катастрофічний вигляд і аж ніяк не може стати місцем паломництва культурних туристів – шанувальників Малевича з усього світу.
Кілька років тому я запропонувала дати ім’я Малевича найбільшому аеропорту України в Борисполі, що стало б ефективним засобом ідентифікації нашої країни із цим генієм. Ідею підтримав міністр закордонних справ Павло Клімкін. Але реалізації цього задуму почали чинити звичайні українські державницькі перепони, і в результаті наш аеропорт так і залишився безіменним.
Казус Малевича є показовим, але, на жаль, не найбільш кричущим.
Читайте також: Канів як "український Давос": як зробити з українського міста туристичну мекку
Минулого року Фонд гуманітарного розвитку України започаткував громадянську платформу #SOS_майбутнє. Її метою була саме фіксація того стану, в якому перебувають наші культурні пам’ятки, і пошук можливостей порятунку тих з них, які вкрай його потребують, бо є на межі зникнення.
За перший рік роботи ми отримали близько трьох тисяч звернень від активістів з усієї країни. І найбільш резонансним кейсом, мабуть, стала справа порятунку будиночку на Вінниччині, у селі Шершні – тут провів своє дитинство наш унікальний, легендарний, всесвітньо відомий композитор Микола Леонтович.
У 1997-му році місцева обласна влада встановила на цей будинок меморіальну дошку, аби увіковічнити пам'ять про Леонтовича. Але за десятиліття, що минули з того часу, нічого корисного влада більше зробити не змогла.
В результаті будинок опинився на межі руйнації. Місцева громада забила на сполох, будинок потрапив до реєстру #SOSмайбутнє, і наш Фонд взявся за те, щоб його врятувати. Ми провели кілька фандрайзингових акцій, зібравши 350 тисяч гривень, оголосили архітектурний конкурс проектів з реновації будинку і нещодавно вже обрали проект-переможець. Тобто, наш Фонд – який є громадською організацією – взяв на себе порятунок тої пам’ятки, що має значення не тільки для держави Україна, але для культури в її глобальному розумінні.
І якою ж була реакція держави на те, що місцева громада разом із громадською організацією хочуть врятувати від забуття цей культурний скарб світового значення? Дуже симптоматичною: саме після початку нашої кампанії управління культури Вінницької ОДА виступило із заявою про те, що в цьому будинку родина Леонтовича насправді не жила і рятувати його немає сенсу. Мовляв, це доводять певні історичні документи, які саме зараз були несподівано знайдені.
Будинок Миколи Леонтовича руйнується
Зауважте, що пролунала ця заява саме тоді, коли через бездіяльність місцевої влади українці стали власноруч рятувати свою історію. Ані п’ять, ані десять років тому про "фейковість" будинку Леонтовича чомусь ніхто не згадував – тишком спостерігаючи, як він розвалюється по шматочках.
Коли ж ми запросили чиновників на громадські слухання у Шершні, де вирішували долю реновації будинку, то почули ще більш шокуючу інформацію: виявляється, наразі йде повна ревізія того, які культурні пам’ятки місцевого значення вносяться до державного реєстру. І якщо якомусь чиновнику здається, що певна пам’ятка не має достатнього документального підтвердження своєї цінності, то він оголошує її неавтентичною. Тобто робить приреченою на руйнування чи навмисну ліквідацію. І будинок Леонтовича став таким собі пілотним проектом новітньої української "культурної революції" за рецептом Мао – який оскаженіло знищував традиційну китайську спадщину аби виростити для себе повністю контрольоване покоління головорізів.
Я не знаю, які цілі ставлять перед собою ті, хто спричинив цю ревізію українською спадщини. Але якщо її результатом стане втрата більшості наших пам’яток, то таку ревізію треба миттєво визнати злочинною і зупинити.
Руйнування минулого, на жаль, стало звичним видовищем для українців. Ми роками спостерігали, як закриваються чи підпалюються наші музеї, театри, історичні садиби, а на їхніх місцях виростають торгові центрі чи "національні лотереї" – ця новітня отрута, що заполонила вулиці нашої батьківщини.
І тому на питання "Хто винен?" має прозвучати дуже жорстка відповідь: винні ми всі. Через те, що ми десятиліттями толерували це знищення і цю крадіжку нашого майбутнього.
Але я маю також відповідь і на питання "Що робити?"
По-перше, українці мають зрозуміти, що культурна спадщина є квитком до майбутнього – в тому числі, й до майбутнього економічного добробуту. Ті культурні скарби, що ми – на щастя! – ще маємо у своєму розпорядженні, мають стати основою створення туристичної інфраструктури і причиною, заради якої в Україну прямуватимуть мільйони туристів щорічно. Туризм (і культурний туризм зокрема) є однією з найбільш динамічних галузей новітньої економіки, завдяки якій оживають цілі країни – подивіться на приклад Ісландії. Ігнорувати можливості культурного туризму в Україні – це справжній злочин проти держави.
Читайте також: Омелян живе у вигаданому світі, або Чиновники не здатні зробити подорожі Україною можливими
На сьогодні ми навіть не маємо окремого органу, який би цілеспрямовано займався розвитком туристичної політики та інфраструктури – ці функції покладено на Управління туризму та курортів при Міністерстві економічного розвитку і торгівлі.
Зрозуміло, що на такому рівні говорити про культурний туризм як державний пріоритет просто неможливо. І тому урядовим завданням має стати створення агенції, яка б мала виняткові повноваження – і разом з тим виняткові зобов’язання! – щодо збереження і використання потенціалу культурної спадщини України для збільшення туристичних потоків із відповідним результатом для державної економіки.
І другий пункт, який також ми маємо впровадити. Час толерантності до винищувачів нашої культури минув. Тому в Україні треба вводити жорстку кримінальну відповідальність для посадових осіб, які відповідають за стан і кількість об’єктів культурної спадщини на певній території. Причому цю відповідальність мають нести в першу чергу ті, хто опинився на виборній посаді – ті ж мери. Лише такими заходами на даному етапі можна впровадити серед чиновників повагу до української спадщини і до українського майбутнього.
На щастя, у Шершнях ще живуть люди, які пам’ятають оповіді своїх батьків та дідів про родину Миколи Леонтовича. Вони будуть боротися за свої спогади із злодіями, які хочуть вкрасти наше спільне майбутнє, прикриваючись бюрократичними формулярами. Їхня перемога є неминучою – і спадщина Леонтовича буде врятована.
І я дуже хочу, щоби той вогонь громадської боротьби за свою ідентичність, за своє життя і життя своїх дітей, який зараз палає на Вінниччині, став початком нової культурної ери в усій Україні.
Цей текст є адаптованою версією виступу на IV Форумі культурної дипломатії, організованому Міністерством закордонних справ України, Українським фулбрайтівським колом та Міжнародним фондом "Відродження". Нинішній Форум був присвячений Європейському року культурної спадщини.
Читайте також: #SOSмайбутнє: два місяці, що змінили Україну