Як це не прикро, але нарешті варто зізнатися: переатестація поліцейських, які МЕНТально здебільшого лишилися міліціонерами радянського зразка, була приречена на провал з самого початку. І з точки зору самого процесу, і з точки зору підсумкового результату. Щоб впевнитися в цьому остаточно, варто було дочекатися початку переатестації на Січеславщині. Вона ще не закінчилася, але її підсумки точно не будуть втішними та оптимістичними. Про це для порталу "Без Табу" написав Гриць Якович Вареник.
Щоб мати можливість адекватно аналізувати ситуацію, треба перш за все розуміти, з яким містом та областю доводиться мати справу. Одеська романтика давно розвіялася, активність київських організованих злочинних угрупувань давно зійшла нанівець, Донецьк та Донбас з певного часу не можна назвати стовідсотково українською територією, так що лаври кримінальної столиці України повноправно відійшли до Дніпра. І відійшли, варто зауважити, не на годину, день чи тиждень. Дивного в цьому нема абсолютно нічого.
Колись у більш молоді роки після прочитання серії детективних творів Андрія Константинова склалося дивне враження – якщо прибрати з тексту усю специфічну географію та топоніміку, за якою чудово пізнається Ленінградська область та її обласний центр зокрема, то уява на вільному для нового образу місці миттєво намалює пейзажі дніпропетровських кам’яних джунглів.
Купа етнічних меншин, серед представників яких вистачає бажаючих переступити через закони. Представники правоохоронних органів, які теж частенько мають схожі бажання і в певний час просто губляться у сірій злодійській масі. Дивний дух тоталітаризму, який відчувається під час вивчення місцевої архітектури. Огидний блатняк, який лунає з вікна ледве не кожного другого транспортного засобу. Велика водойма, яка за певного збігу обставин і до певного моменту чудово приховає сліди будь-якого злочину. Переважно російськомовна публіка з вічними мріями про сильну руку.
Ця картина є водночас смішною і трагічною. Це дійсно не Кустуріца, не Грінуей і навіть не Санкт-Петербург часів мера Собчака – це колишній Катеринослав, який один вразливий іноземець кілька років тому назвав "наполовину Магаданом, наполовину Майамі". Історії та казуси, які трапляються тут, цілком можуть статися і в інших населених пунктах, але саме тут вони максимально доречні та чудово вписуються в перманентний антураж суцільного нуару.
Носій великоросійської ідеології, всмоктаної ще з материнським молоком, може абсолютно безкарно валити екзамени з української мови, яку навіть в присутності комісії з міськвно не боїться називати рабською, селянською та непрестижною, і при цьому матиме шанс на роботу, значно престижнішу за прибирання вулиць чи розвантажування фур з овочами-фруктами. А все тому, що місцеві заклади, які готують майбутніх правоохоронців, питання патріотизму і мови не хвилюють взагалі.
Після закінчення одного з таких закладів носій великоросійської ідеології отримує таке бажане робоче місце у незручному кабінеті, посвідчення працівника правоохоронних органів і можливість безкарно гасати вечірніми вулицями на старезній іномарці, обліпленій з голови до ніг антиукраїнською символікою. Дійсно, що тут такого – начальству це нецікаво, а цивільного за напад на працівника силової структури до відповідальності можна притягти без питань.
Молоді патрульні до початку поліцейської реформи не вважали гріхом та злочином тісну співпрацю з кримінальними елементами. Про зарплатню своїх американських колег вони могли лише мріяти, і принцип "гроші не пахнуть" одного разу ставав для них системоутворюючим. Вони не боялися, наприклад, виконувати обов’язки кур’єрів у налагодженій системі наркотичних притонів, приносячи господарю зілля чи його інгредієнти та забираючи готівку…
Все це, звісно, у вільний від основної роботи час та у цивільному вбранні. Іноді, звичайно, міг трапитися форс-мажор – скажімо, старий п’янделига та воїн-інтернаціоналіст за сумісництвом міг пізнати у високих, статних та накачаних хлопцях з сумками негідників у формі, які минулої ночі причепилися до нього, коли він на тролейбусній зупинці на самоті допивав пляшку дешевої горілки. Але такі проблеми вирішувалися просто: засвічених кур’єрів переводили до іншого району, а на їхні місця ставили абсолютно нові обличчя.
Оперативники у районних відділках охоче крутили-вертіли кримінальний кодекс немов дишло. Вони легко могли відмовити бідоласі, якого пограбував власний брат, мотивуючи відмову дуже просто: "Ми не ліземо у сімейні справи і не бажаємо вносити розбрат у родину, так що розбирайтеся самі". Вони так само легко могли відмовити школярці, яку зґвалтував старший за неї на чотири роки знайомий: "Вибачай, мала, але ти винна сама, куди тобі третій розмір у твої п’ятнадцять?".
Небажання морочити собі голови паперовою тяганиною частенько призводило до трагічних наслідків, але кожен звично заспокоював себе тим, що прийшов до правоохоронних органів не для того, щоб розбиратися у дрібних побутових чварах – його завдання значно благородніше. Наприклад, примудритися придбати дорогий позашляховик, маючи офіційний місячний прибуток у тисячу гривень.
Зауважте, усе написане у попередніх кількох абзацах – це реальні історії реальних людей, а не уривки художнього твору. І ці реальні люди без особливих проблем зберігають свої робочі місця за підсумками переатестації, тому що по той бік барикад разом з громадськими активістами опиняються такі ж працівники правоохоронних органів, які самі не без гріха і яким не особливо дозволяє валити своїх "професійна солідарність".
Деякі активісти вже зробили висновки про безперспективність поточного механізму і вийшли з гри, як Роман Сініцин та його однодумці. Інші (Артем Романюков у Дніпрі, наприклад) ще продовжують спроби залатати дірки у стіні. Але нові дірки з’являються знову і знову. Сізіфова праця, сучасна інтерпретація, полотно, олія.
Цікаво, коли ж настане та п’ятниця, яка забере з собою усіх дурнів?