Із собою — сумка з фарбою, маленька драбина та натхнення. Спочатку хлопці обирають локацію, далі — ескізи. Частенько доводиться тікати від охоронців. Розповідають, бували випадки, коли правоохоронці забирали у відділок. Але нерідко навіть хвалили.
Між графітчиками існують негласні правила: не писати на пам'ятниках, державних будівлях та кладовищах. Три години і на паркані з'являються незрозумілі на перший погляд тексти — зашифровані імена хлопців. Самі графітчики часто упізнають автора за унікальним шрифтом. Однак, найбільша насолода таки від процесу.
Читайте також: Як у Києві вшановували українських матерів
Науковці ж кажуть, сучасні графіті можуть бути об’єктами досліджень. А от В'ячеслав Корнієнко вивчає стародавні написи на Софії Київській ще з 11-18-тих століть. Тоді люди лишали на стінах свої молитви та переживання, але серед них є і емоційні написи. Писати на стінах у ті часи, як і зараз, було заборонено.
Втім, нащадкам через кілька поколінь вже не буде що вивчати. Адже теперішні малюнки — недовговічні. Тримаються максимум з два десятки років.