Архів
Курси валют
Погода
22°C
28°C 17°C
  • вівторок
    28°C 17°C
  • середа
    27°C 17°C
  • четвер
    23°C 14°C
youtube @24
Loading...
google @24
RSS СТРІЧКА
Загальний RSS

Топ новини

Відео новини

Хлопці з будівельної бригади мене не любили, бо відмовлявся з ними пити, – чемпіон-паралімпієць

Паралімпійський чемпіон Григорій Вовчинський про мотивацію, шлях до спорту та свої перемоги
Паралімпійський чемпіон Григорій Вовчинський про мотивацію, шлях до спорту та свої перемоги / Фото з відкритих мереж

Григорій Вовчинський – володар шести нагород на трьох Паралімпіадах. З Ігор у Пхьончхані він привіз "срібло", здобуте на дистанції 10 км у лижних перегонах серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату.

Спілкуючись із 29-річною легендою нашого паралімпійського спорту протягом години, мимоволі піймав себе на думці, що ці перемоги не закладені генетично і не є наслідком якихось особливих обставин. Григорій зліпив себе важкою працею, до якої в селі на Черкащині з ранніх років привчили батьки. Він ріс повноцінною дитиною, яка не відчувала, що через проблеми з рукою чимось у порівнянні з ровесниками обділений. Працював та грав у футбол на рівні з іншими. Хіба що думав більше.

Читайте також: Борцівські пристрасті по-українськи: з брехнею, підступами і шантажем

Власне, це інтерв'ю сайту "24" дозволяє зрозуміти внутрішній світ людини, яка звикла жити так, як мав би жити кожен.

Григорію, до Пхьончхана ви їхали в статусі чемпіона Сочі. Враховуючи це, задоволені тим, що здобули у Кореї?

Для мене ця срібна нагорода на вагу золота. Я й через місяць часу продовжував жити змаганнями. Коли ти так довго і наполегливо працюєш, взяти й одразу відволіктися – складно. Я у зимових видах спорту вже 11 років. Щоразу ставлю перед собою найвищі завдання. Це відбирає страшенно багато енергії. Добре, коли все гладко, коли перемагаєш. Та щойно щось не виходить, починаєш себе картати, копатися в собі, шукати причини невдач.

Вовчинський здобув для України
Вовчинський здобув для України "срібло" на Паралімпіаді у Пхьончхані

У мене нерідко бувало, що був готовий ідеально, але через один промах у біатлоні випадав з призової трійки, ставав четвертим. Це надломлює. Налаштовуюся на кожен окремо взятий старт, тому кожен результат переживаю немов окремо взяте маленьке життя. Однак часу на реабілітацію обмаль, треба шукати сили для наступного виступу, знову в себе повірити. Від цього життя в постійній напрузі легко відвикнути. Добре, що під час змагань підтримують рідні, донечка Адріана, кохана, що пишуть слова підтримки чимало вболівальників. Це надихає.

Послугами психолога під час змагань не користуєтеся?

Нас прекрасно мотивує Валерій Сушкевич (президент Паралімпійського комітету України – "24"). Водночас – це не "накачка", а дійсно фахові поради. Валерій Михайлович для нас справді мов топ-психолог, завжди знає, що сказати. Навіть коли трапляються невдачі, він знає, на що натиснути, щоб наступного дня спортсмен видав максимум. Буває, навіть сам не віриш у свої сили, але Валерій Михайлович фактично вселяє нам, що ми здатні перемагати. Найголовніше, що в його словах поєднані підтримка і поштовх. У Пхьончхані ми спілкувалися тричі, після трьох невдалих гонок у моєму виконанні. Щоразу не критикував, а підтримував і казав, що вірить у мене. Я теж казав, що все гаразд, але на душі було важко. Проте після цих розмов виходив з позитивним настроєм. Унікальність Сушкевича в тому, що він знає про кожного свого спортсмена все, до найменших деталей. Думаю, тому його слова настільки дієві.

Валерій Сушкевич, за словами Григорія, дуже підтримує україських спортсменів-паралімпійців
Президент Паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич, за словами Григорія, дуже підтримує українських спортсменів-паралімпійців

Читайте також: Паралімпіада-2018: усі медалі України

До Пхьончхана у вас було вже п'ять нагород Паралімпійських ігор. Зізнайтеся, важко налаштовуватися на наступний цикл, коли розумієш, що вище, ніж був, вже не будеш?

У мене фантастична мотивація. Перемагати на Паралімпіаді – це круто. До того ж, у попередньому циклі я змінив тренера, переїхав до Київської області. Процес підготовки до Паралімпіади в Сочі відібрав дуже багато моральних і фізичних сил. Так, усе завершилося здобуттям золотої нагороди, але ви не уявляєте, наскільки важко вона далася. Після неї не міг два роки зібратися, щоб знайти сили працювати далі. Треба було щось змінювати. Вирішив попрацювати в іншому середовищі. Хотілося довести, що ці зміни були виправдані. Нині вже зрозуміло, що так і було, бо за ці роки пізнав чимало нового.

Вперше за дев'ять років проявив себе у спринтерських дисциплінах лижних гонок. Я обожнюю свою роботу, кожна перемога приносить величезне задоволення. Намагаюся не стояти на місці, постійно вдосконалюю техніку, багато читаю про впевненість, налаштування на старти, віру в себе, релаксацію, як поєднувати працю і відпочинок, щоб ця робота не перетворилася в рутину. Це допомагає. Відчуваю, що чим ближче до початку змагань, тим більша жага з'являється у грудях.

Цю рису ви в собі виробили чи завжди таким були?

Вдосконалив. Я ж хлопчина сільський, виріс у селі Білоусівка на Черкащині. Точніше, впродовж двох років, коли я ще був немовлям, наша сім'я жила в Кишиневі. Тато з мамою навчалися в Одесі, а коли закінчили вуз, знайшли роботу за спеціальністю (виготовлення холодильного обладнання) в Молдові. Може, там і залишилися б, однак на початку 90-х розпочався військовий конфлікт на Придністров'ї, і тато від гріха подалі вирішив повернутися в Україну. Оскільки особливих статків не було, то житло знайшли у селі.

Читайте також: В Україні на нас не звертали уваги, не бачили перспектив, – фігурист, який переїхав в Ізраїль

Село як село: працюєш на городі, а сам очікуєш, коли понесешся на стадіон, щоб пограти у футбол. У роки мого дитинства Білоусівка була дуже великим селом, близько трьох тисяч мешканців. Достатньо сказати, що у місцевій школі навчалося дітей 700 чи 800. Звичайно, найперше ми любили футбол і грати його могли від ранку до смеркання.

Справді серйозно займатися спортом почав, коли переїхав до Черкас, щоб отримати освіту – навчався в національному університеті імені Богдана Хмельницького. Грошей не було, тому у вільний від навчання час, щоб було за що жити, ходив на будівництво – з восьмої ранку до п'ятої вечора. Після того щодня з шостої до дев'ятої відвідував тренування. І так упродовж двох років.

Зачекайте, будівництво якось не зовсім поєднується з вашою вадою.

Проблеми з рукою в мене від народження. Чи то я так звик жити з вадою, чи вона й насправді мені не заважає, але з раннього дитинства робив усе – рубав дрова, грав у футбол і баскетбол, потім працював на будівництві. Доводив стяжку до ідеалу. Заливали підлоги і я здоровою лівою рукою затирав площину, квадратів по 70-80 за день. Розумієте, коли попрацюєш на такій роботі, потім цінуєш можливість займатися спортом. Це була відмінна життєва школа.

Спортсмен був змушений важко працювати, аби заробити собі на життя
Спортсмен був змушений важко працювати, аби заробити собі на життя

З раннього дитинства був привчений до того, що не повинен сидіти у батьків на шиї. На свої забаганки треба заробляти. У мене небагата, проста родина. Батько працював завгоспом у школі, мама – бухгалтером у сільській раді. Мабуть не треба говорити, скільки вони заробляли. Якось, коли мені було 12, попрохав тата, щоб купив мені кросівки. Хотів, бо в молодшого на рік хлопця у школі були, а в мене – ні. Батько тоді мені все пояснив, мовляв, щоб ходити до школи, маю туфлі, для гри у футбол є кеди.

Кросівки – то витребеньки. Хочеш їх – йди працюй, 
– казав тато.

Мене ця розмова сильно підбадьорила і напоумила. Відтоді не прошу грошей ні в кого. Допомагали людям, продавали рибу, яку ловили разом із батьком та братом. Знав ціну кожній копійчині.

У Черкасах вас вже не контролював ніхто. Не було спокуси "кинутися у всі тяжкі"?

Мене до того ніколи не тягнуло. У будівельній бригаді мене за те й не любили, що я відмовлявся з ними випивати. А хлопці могли іноді й зранку розпочати і на обід випити. Я приходив працювати, бо розумів, що мушу заплатити за житло, щось поїсти. Тим паче, що ввечері ходив на тренування. У мене була своя мета. Йшов до неї, не дивлячись ні на що. Хоча в ті роки не бракувало ситуацій, коли мене не підтримували, обзивали, не приймали. Вважали занадто індивідуальним. Мабуть, правильно вважали. Бо коли кликали погуляти, я завше йшов на тренування. "Дурний, що з ним говорити?" – іронізували.

Звісно, ввечері після тренування якийсь час був. Але я отримував задоволення від того, щоб прийти додому, подивитися футбол, почитати книгу. Тоді мені було 17, купив собі три книги – про бізнес, стосунки між людьми і про спорт. Ще тоді усвідомив, що найкраще, що є у житті – розвиток. Навіть банально зрозуміти незнайомі слова – вже крок уперед. Відтоді читаю щось щоденно, постійно маю із собою книгу.

Читайте також: Андрій Мандзій: Сусід дядя Коля у 2015-му допомагав мені робити сани, а зараз із сином на війні

Художню літературу читаєте?

Ні. Читаю те, що корисно. На художню літературу бракує часу.

Ви сказали, що в паралімпійському спорті 11 років. Як туди потрапили?

У Євпаторії є база Національного паралімпійського комітету України. Ще коли Крим не був окупований, туди відправляли багатьох людей з фізичними вадами на реабілітацію. Черкаська область відправила мене. Це не тренувальні збори, просто оздоровлення. Міг проводити час, як мені заманеться. Але тоді у Центрі перебувало дві команди. Одна з них – футболісти, які готувалися до Паралімпіади в Пекіні. Підійшов до тренера і запитав, чи можна з ними попрацювати. Тренер дав згоду. Тренувався з хлопцями впродовж п'яти днів. Виконував все, що вимагалося, на рівні з іншими. Тренер був задоволений, сказав, що до Пекіна мене ще не візьме, а в наступному циклі на мене розраховує.

Однак після тієї розмови ввечері познайомився з Юлею Батенковою, нашою легендарною спортсменкою, яка була призеркою Паралімпіад у Турині, Ванкувері та Сочі. Перед заключним днем Ігор в Пхьончхані вона мала 13 медалей. Бракувало тільки "золота". І його Юля нарешті здобула, ставши переможницею в складі лижної естафети. Раділи за неї всією командою.

А тоді, 11 років тому, ми просто розмовляли. Коли Юля сказала, що вона займається зимовими видами спорту, сприйняв це з іронією. Бо ж які зимові види в Євпаторії? Але Юля запропонувала познайомити з тренером. Погодився. Після розмови мені запропонували стати на ролери. Як на мене, визначальним фактором в тому, що в мене повірили, стало моє велике бажання чогось досягти. Бо вірю в себе, ніколи не підводжу і добросовісно, з шаленою самовіддачею працюю. Власне, потренувавшись упродовж 2007-2008 років, я відразу посів шосте місце на Чемпіонаті світу з біатлону. У 2009-му вже став третім в естафеті у лижних перегонах (біг класичний етап), а в 2010-му повернувся з Паралімпіади у Ванкувері з чотирма – двома срібними і двома бронзовими нагородами. Прогрес шалений, але хлопці і дівчата з команди казали, що їх це не дивує. Говорили, що я схиблений на спорті і нічого іншого мені не треба.

Григорій почав серйозно займатися лижним спортом у 2007 році, а вже у 2010 здобув для України у Ванкувері чотири медалі
Григорій почав серйозно займатися лижним спортом у 2007 році, а вже у 2010 здобув для України у Ванкувері чотири медалі

Як на мене, завзяття серед наших паралімпійців не позичати нікому. Взяти 18-річного Тараса Радя, який у Пхьончхані став наймолодшим чемпіоном в історії. Лише чотири роки тому він втратив ногу.

Тарас – прекрасний хлопець, дуже щирий, відкритий, впевнений у собі. Ми з ним товаришуємо, постійно спілкуємося. Радь – справжній біатлоніст, у нього сильний характер, навіть якщо не враховувати важкості травми. Пригадую наші збори в Польщі. Там проводилися змагання зі стрільби. Тарас перестріляв там всіх, хто тільки був. Щиро радів за нього, коли у Пхьончхані він у другій своїй гонці відразу виграв золото.

Читайте також: Реакція міністерства на наші проблеми шокувала, – український спортсмен-санкар

Повернемося однак до стрімких змін у вашому житті. Хлопець, який ще вчора наважився виїхати з села до обласного центру, щоб розпочати самостійне життя, в одну мить почав літати на змагання за кордон.

Ні, перший свій закордонний виїзд здійснив поїздом. Це були збори до Мурманська. Їдеш цілу вічність – дві доби. Але то півбіди. Незадовго до виїзду ходив до товариша у селі в гості. Його синочок хворів вітрянкою. У поїзді виявилося, що від малого заразився й я. Приїхав у жахливому стані. Але не хотів зізнаватися. Треба відпрацювати на максимумі перше тренування, щоб відповідно себе зарекомендувати, – думаю. Коли став на лижі, температура була 38, не менше. А то ще й лижі зовсім іншої якості в порівнянні з тими, на яких катався вдома. Змазані, виходиш класичним стилем, лижі тебе тримають. Не дивлячись на хворобу. Почав отримувати задоволення. Біг по трасі, немов шалений. Але в одну мить тренер перепиняє: "Поміряй пульс". Було 200 ударів.

Мене вигнали з тренування за порушення пульсового режиму. Одне тренування провів і мене на п'ять днів закрили в кімнату. На карантин. Найбільше боявся, щоб не відправили додому. Проте був спокійний, розумів, що зарекомендувати себе зміг. Через п'ять днів вийшов з карантину на лижню весь у зеленці. Встиг тоді пробігти контрольну гонку, посів на ній друге місце.

Але це була Росія. Наприкінці 2008 року мене взяли на етап Кубка світу в Норвегії. Очікував на літак в аеропорту і не вірив, що це відбувається зі мною. А тренер штурхає, показує квиток і каже: "Дивися на майбутнє, запам'ятовуй місце, куди треба виходити".

На майбутнє? Боже, невже я ще кудись поїду? 
– запитував себе подумки.

Тоді спорт відкрив мені світ. Нині ж постійні закордонні поїздки сприймаю буденно. Щойно заходжу в літак, сідаю на своє місце, заплющую очі і думаю про те, як проведу найближче тренування, візуалізую свої виступи.

Читайте також: Меценат українських олімпійців: У США наші земляки допомагали спортсменам, хто чим міг

Хоча, звісно, відвідуючи різні країни, намагаюся щось запам'ятати, бодай на щось у часовому цейтноті подивитися. Дуже подобається Італія. Були там перед чемпіонатами світу, перед Паралімпійськими іграми-2018. Готувалися на висоті 1800 метрів – відкрита місцевість, дуже великі кола для тренувань, можна зробити коло довжиною 10 чи навіть 25 км. Мені це подобається, бо зазвичай накручуєш невеличкі кола по 2,5-5 кілометрів. Це монотонно і трохи втомлює морально. Крім того, в Італії імпонує доброзичливе ставлення людей, також люблю італійську кухню.

Люблю Естонію. В липні ми зазвичай їдемо на тренувальні збори в Отепяя. Там теж великий простір. А ще – багато води, дуже зелено, красива природа, чимало туристів. У дні відпочинку ходимо на вейкборд, ганяємо на дошці чи лижах по воді. Також граємо великий теніс чи на пляжі у волейбол. В Отепяя ніколи не буває нудно.

Дуже запам'яталися французькі Альпи, особливо місцина між двох чотиритисячників, де мав щастя не так давно змагатися. Можна уявити, які краєвиди відкриваються згори. Але потрібно мати час, щоб підійматися. Зазвичай ми в гори якщо й забираємося, то години на дві, в крос-похід. Зате двоє друзів – Віталій Ситник і Олег Ліщишин, який зараз працює тренером з легкої атлетики в Болгарії, – з дев'ятої ранку до опів на п'яту вечора пройшли 42 кілометри. Кажуть, це рекорд. Хлопці обганяли усіх, хто йшов попереду з наметами на плечах. "Підеш зі мною на Мусалу?" – питає Олег. Мусала – вершина близько 3000 метрів над рівнем моря на Бельмекені. "Що ти з собою береш?" – цікавлюся у відповідь. "Банан і фотоапарат".

Ну, тоді сам. Я не безсмертний, не піду,
– відмовляюся.

А Олег з Віталієм пішли. Тоді й страшенна злива періщила. Ми за хлопців навіть хвилювалися, коли проводили довге, кілометрів на 45, тренування на ролерах. Коли хлопці розповіли працівникам бази, де вони були, ті змінилися на обличчі і казали, що такого не може бути.

Ви можете назвати себе екстремалом?

Радше прагматиком. Коли брат у селі везе мене на мотоциклі з коляскою, почуваюся не дуже комфортно. Також не люблю атракціонів. З іншого боку, у захваті від вейкбордингу. Екстрим якщо й люблю, то зовсім трохи. Коли в Естонії стрибав з п'ятиметрової вишки, то вже кричав. Хоча наче й не високо.

Під час Паралімпіади, мабуть, по сторонах роззиратися ніколи?

Коли їхав на свої перші Ігри до Ванкувера, мене немов лякали: "Подивишся, що там буде, щойно прилетиш". Прилетів. "І що тут такого? Змагання, як змагання", – розмірковую. Вже перед стартами зрозумів, що змагання ніби такі ж, як завжди, тільки рівень відповідальності вищий. І від того нервова напруга більша. Внутрішній мандраж накопичується через ажіотаж, який створюють преса і вболівальники. Мимоволі з'являються думки на кшталт "що ж буде, якщо програю".

Читайте також: Легендарний шахіст – про спортивні фальсифікації, мільйонні гонорари і патріотизм "за свої"

Звісно, раніше, ще коли був дитиною, постійно дивився Олімпіади. З особливою симпатією ставився до норвезького біатлоніста Уле Ейнара Бйорндалена. Було дуже приємно, коли зміг у 2009 році в тому ж Бельмекені сфотографуватися з кумиром. Уле Ейнар того ж зросту, що й я, до речі. А ще він дуже доступна, проста, привітна людина.

Також вболіваю за наших біатлоністів. Шкода, що їм не вдалося виступити так, як вони планували на Олімпіаді. Хвилювався за наших хлопців і дівчат. Особливо за Артема Приму і Сергія Семенова, яких вважаю своїми хорошими товаришами. Гарно спілкуємося з Дмитром Підручним. Ми ж часто тренуємося разом у Західному реабілітаційному центрі. Гарні стосунки маю і з представниками збірної з лижних перегонів. Там я взагалі виступав на чемпіонаті України серед здорових і посів високе 16-те місце. Цей результат вселяв мені віру в те, що у Пхьончхані все буде гаразд.

Григорію, провідних паралімпійців України можна назвати забезпеченими людьми?

Добре, що Міністерство молоді і спорту прирівняло винагороди для олімпійців і паралімпійців. Це поліпшило матеріальне становище багатьох наших призерів. А в іншому ми такі ж люди, як і решта спортсменів. Приміром, я придбав собі однокімнатну квартиру в Броварах. Живу з дівчиною Іриною (Ірина Буй – українська лижниця-паралімпійка – "24"). Хотілося б трохи кращих умов. Може, керівництво Київщини посприяє у виділенні земельної ділянки, бо ж мої батьки – старші люди, хотілося б, щоб вони були поряд.

Григорій зі своєю дівчиною Іриною, лижницею-паралімпійкою
Паралімпійска пара закоханих: Григорій зі своєю дівчиною Іриною, лижницею-паралімпійкою

Водите автівку?

Так. Але зараз машини не маю. На автівку треба мати час. У тому ж Києві мені дуже комфортно пересуватися на метро. Сідаю у вагон, відкриваю книжку і на ці кілька десятків хвилин відволікаюся. А за кермом треба бути постійно сконцентрованим. Та ще й дороги у нас не всюди людські. Особливо, коли їду до батьків на Черкащину. Бувало, за поїздку двічі пробивав колесо. Іноді потрапляв у такі ями, перед якими люди зупиняються і фотографуються. Мовляв, шедевр вітчизняного автодору.

Вовчинський віддає перевагу велосипеду як транспорту пересування
Спортсмен віддає перевагу велосипеду як транспорту пересування

Ви згадували, що живете з дівчиною. Здається, раніше ви були одруженим?

Так, із паралімпійською чемпіонкою Сашею Кононовою. У нас спільна донечка. Прожили разом п'ять років, але життя склалося так, що ми розлучилися. Точніше, у нас як у Європі: щоб не сваритися і псувати стосунки, ліпше жити окремо. Хоча зберегли прекрасні стосунки, не стали нічого ділити, сперечатися за дитину. Донька живе то в мене, то у Саші. Просто в один момент ми зрозуміли, що перестали розуміти одне одного. Як найближчі люди. А, скажімо, як спортсмени продовжуємо одне одного підтримувати. Ось, приміром, Саша не виступала на Паралімпіаді через хворобу. Тож повернувшись, привіз їй з Пхьончхана подарунок – телефон, який організатори презентували кожному учасникові.

Вовчинський був одружений із паралімпійською чемпіонкою Сашею Кононовою
Вовчинський був одружений із паралімпійською чемпіонкою Сашею Кононовою. Вони спільно виховують дочку Адріану

Любов – найважливіше у моєму житті. Любов до людей, до роботи, до спорту. Звісно, подобається, коли люди з теплотою ставляться до мене.

Що тепер? Будете готуватися до четвертої в житті Паралімпіади чи займтеся чимось іншим?

Ще не вирішив. Не знаю, чи готовий переносити виснажливі навантаження впродовж наступних чотирьох років. Це важко. Навіть у Пхьончхані після першого й другого невдалого стартів запитував себе:

Ти зробив максимум і одначе залишився без призів. Можливо, потрібно завершувати?

Зараз відчуваю, що маю нереальну форму. Тому на чемпіонаті світу наступної зими виступлю. Поки кручу велосипед, бігаю кроси, граю у футбол – приводжу організм у спокійний стан. А далі буде видно.

Читайте також: Фантастична історія тенісиста, який змінив олімпійський спорт на паралімпійський

Джерело: 24 Канал
powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Більше новин
При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
Залиште відгук