Про шлях до пасторства

– Я вже у 20 років, повернувшись з армії, зіткнувся зі спробою усвідомлення життя. Я поховав свого дуже близького друга і я дуже вдячний Господу і тим людям, яких Бог надіслав мені на шляху моєму. Тому що я почав розгинати свої знаки питання в знаки оклику. Все більше і більше я отримував відповіді в християнстві й мій шлях богошукання зайняв кілька років.

Читайте також: Про священство, баскетбол та Католицький університет: захопливе інтерв'ю з єпископом УГКЦ

– Я ріс в сім'ї алкоголіків і страх переступити поріг рідної домівки переслідував мене в щоденному режимі. Я боявся зайти додому і побачити вбитими в якій-небудь п'яній бійці батька з матір'ю або просто померлими від пиятики. Я думаю, що добре розумію ось це відчуття дитини, в сім'ї якої трагедія. Можливо тому мені простіше працювати з дітьми зі складних сімей, з дітьми з катастрофічними історіями. Мені зрозумілий їхній світ.

Про допомогу наркозалежним

– Ми почали працювати з наркозалежними дорослими людьми в моєму місті, але якось раптом відкрили для себе світ дітей-наркоманів. На найближчому перехресті від моєї громади роками були десятки дітей. У місті сотні дітей були. Вони все грабували, підсаджували одне одного на голку.

Мохненко Геннадій
Мохненко Геннадій

– Спершу була ідея просто годувати і якось спробувати змінити їхнє життя. Згодом вони прийшли та попросилися жити в нашій зруйнованій будівлі, як ми думали, майбутньої церкви. Я, чесно кажучи, був впевнений, що вони переодягнуться, вимиються, позбудуться вошей і знову підуть. Але частина пішла, а частина залишилася, а потім вони почали запрошувати своїх друзів з вулиці, з підвалів. Саме так народжувався наш дитячий реабілітаційний центр.

Було бажання врятувати хоча б когось, тому що ми часто спізнювалися. Ми отримували дитину і вона помирала, ми не встигали врятувати.

Один з моїх прийомних синів помер в 13 років. Він був наркоманом напевно років з 10. Я був в реанімації біля його ліжка за 40 хвилин до смерті. Я знаю, що потрібно робити, коли людина помирає, але я навіть молитися не міг, я був настільки розбитий.

І кожен раз, коли ми ховали дитину, я ставив собі одне і те ж запитання: "Де ми були трохи раніше? Де ми були за рік, два, три, п'ять? Чому ніхто не забрав його з вулиці, коли він тільки опинився там? Чим ми були зайняті?".

Про реабілітаційний центр "Республіка Пілігрим"

– Ми називаємо наш дитячий реабілітаційний центр "Державою колишніх безпритульних". У нас є свій президент, свої міністри, свої прокурори, суди й своя валюта – пілігривня. Вони видають свої закони, у нас проходять свої вибори. Було все – передвиборчі програми й навіть трохи корупції. "Республіка Пілігрим" – це центр, де вони перебувають постійно.

Центр "Республіка Пілігрим" був створений у 2000 році при "Церкві добрих перемін". Через стіни притулку пройшло понад трьох тисяч людей. Співробітники притулку розшукують дітей на вулицях та надають їм їжу, житло і намагаються повернути в сім'ю.

– Ми зрозуміли, що дітей, яких ми забрали з вулиці, відкачали та привели в адекватний стан, не можна відправляти у дитячі будинки. Вони підуть звідти через п'ять хвилин. Вони навіть туди не доїдуть.

– Тоді ми зрозуміли, що ідеальний варіант для цієї дітвори – сім'я. І ми почали оформляти їх в сім'ї. Тоді у мене з'явилися перші троє, потім ще п'ятеро, потім ще семеро дітей. Прийомні діти практично всі були безпритульними, хто з чотирьох, хто з п'яти років. А одного з моїх синів знайшли на вулиці, коли йому було 2,5 роки.

Моя історія є ненормальною, я завжди це підкреслюю. Нікому не треба 32 чи 33 дитини брати в сім'ю. Моя історія – неправильна, вона не годиться для прикладу і наслідування. Може вона годиться для мотивації. У мене ніколи не було умов, та й зараз їх немає.

– Служба у справах дітей розуміючи, що у дітей, яких мені давали, немає інших варіантів, закривали очі на все. Пік був тоді, коли ми – 17 людей – жили у 54 квадратних метрах. І служби при цьому привозили мені ще одну дитину зі словами: "Пастор, візьміть ще одного". І я говорив "ні" і клав трубку, але вони приводили дитину до мене в кабінет, впихати й закривали двері. Вони розуміли, що коли я побачу його очі, то мені буде набагато складніше сказати "ні" і я знову говорив "так".

Про війну та життя на Сході України

– У минулому році під Різдво, я нарешті почав будувати нормальний будинок. Правда є одна велика проблема – з вікон відкривається вид на війну. З самого початку війни ми з моїми старшими синами, евакуювавши дітей і жінок, почали рити перші окопи навколо Маріуполя, першу оборонну лінію.


Мохненком є капеланом з початку війни

– Дійсно тоді ми ризикували отримати і гради, і міни на голови. Це здавалося божевіллям, ніхто не вірив, що місто зможе встояти, але я пишаюся, що ми з синами опинилися серед дуже небагатьох людей. У перший день 70 людей вийшли з півмільйонного міста рити окопи. Уже через кілька днів по цих окопах полетіли гради, але солдатам було де сховатися, а ми змогли утримати місто. До слова, всю війну мої діти, дитячі будинки допомагають армії.


Інтерв'ю з Геннадієм Мохненком

– Я – капелан, наша капеланська команда на фронті перебуває всю війну. Коли було оголошено військовий стан, наш дитячий будинок вирішив виїхати в окопи й допомогти очистити лінію оборони. Звичайно, що ми не впустили їх в Широкине, де йдуть бої, ми поїхали на потенційну лінію фронту.

війна
Діти допомагають копати окопи на Сході України

– Вся банда псевдожурналістів з Росії подала це як те, що "бандерівці" змусили дітей під обстрілами рити окопи. Ми посміялися звичайно, але ми раді, що через цю акцію ми нагадали світу, що війна в Україні триває.

Про допомогу в Африці

– Я 10 років працюю в Африці й складно багатьом зрозуміти, що навіть в час війни я не зупинив свою роботу на екваторі. Коли у мене трясеться земля, трясеться лінія фронту, я збираю команду і їжу на край світу, щоб допомогти безпритульним дітям там. Багато говорили: "Пастор, це безумство, у тебе війна на порозі", я посміхався і відповідав: "Обіцяв Богу, що не зупиню свою роботу в Африці й буду повертатися".


Мохненком допомагає дітям в Африці

– Мені вдалося залучити до цієї роботи вже багато десятків людей. Багато з них живуть в Африці, вони зараз там перебувають і забрали дітей в сім'ї, вони створили дитячі будинки. І мої діти, колишні безпритульні України, збирають подарунки, жертвують свої іграшки, напихають наші валізи, проводять якісь акції, навіть збирають гроші на якісь подарунки для дитячих будинків Африки. Я думаю, що це також хороша педагогічна стратегія.

– Ставте великі цілі у своєму житті, в служіння Богу і людям. Пам'ятайте, що творець всесвіту може робити дивовижні речі через звичайних, простих людей.

Більше – дивіться у програмі.