Олександр Генріхович – чотириразовий чемпіон Радянського Союзу (більше "золота" лише у славнозвісних Михайлів – Ботвинника і Таля). Українець здобув титули у період з 1974-го по 1990-й роки, коли в СРСР була ціла плеяда видатних майстрів, починаючи з того ж Таля, продовжуючи Борисом Спасським, Віктором Корчним, Тиґраном Петросяном, Анатолієм Карповим і завершуючи Ґаррі Каспаровим.
На жаль, обставини склалися так, що невдовзі після здобуття Україною незалежності найтитулованіший на той час вітчизняний шахіст змінив спортивне громадянство і, не покидаючи рідного Львова, представляв на міжнародному рівні Словенію. Точніше, представляє й досі, хоча на топових турнірах уже не виступає. В свої 64 пан Білявський залишається в спорті, хоча заробляти продовжує з допомогою діяльності, з шахами не пов’язаної.
Власне, у цьому інтерв’ю для сайту "24" Олександр Генріхович Білявський проявив себе постаттю вельми багатогранною, з глибоким розумінням економічних та історичних процесів в Україні і світі. Звичайно, ми багато говорили про шахи. Наш гість пояснив, чому не вважає Каспарова політиком, згадав про деталі свого конфлікту з Карповим, розповів, чому не став чемпіоном світу і чому попри подібні історичні паралелі ніколи не порівнював би Україну зі Словенією.
А розпочалася наша зустріч з автографа пана Білявського в його книзі "Безкомпромісні шахи", виданій російською мовою у Москві в 2004 році.
Олександре Генріховичу, не так давно у газеті "Високий замок" ви написали блог з красномовним заголовком – "Переклади українською". У ньому закликали всіх носіїв нашої мови робити переклади іноземних книг і обіцяли робити це й самі.
Для початку відзначу, що "Безкомпромісні шахи" я писав англійською. На російську книгу переклав мій добрий приятель – журналіст Олег Стецько. Якщо виникне зацікавлення в українському перекладі, буду тільки радий.
Олександр Білявський ставить автограф на своїй книзі
А згадуваному вами у блозі зразка літа 2016 року обіцянку вже виконав. Переклав українською твір древньоримського історика Гая Саллюстія Кріспа "Війна з Катиліною". Поки її не видав, бо книга історична і потребує багатьох приміток. Ці деталі забирають часу більше, ніж власне переклад.
Також звернувся з пропозицією до Міністерства освіти – звільняти школярів, які перекладають книги українською, від іспиту з рідної мови. Навіть продумав систему запровадження такої практики. Якщо б мою ініціативу підтримали і переклади почали робити діти всієї України, книг державною мовою з’явилося б дуже багато. Однак поки через внутрішні непорозуміння до моєї пропозиції у міністерстві руки не доходять. Зрозуміло, що школярський переклад не буде досконалим, але він став би непоганою основою для допрацювання професійними перекладачами та коректорами. В такому разі ми могли б отримати велику кількість книг українською. Російською, польською, німецькою мовами видані сотні тисяч книг іноземних авторів, нашою – лише десятки тисяч. То й не дивно, бо якщо врахувати, що незалежність Україна отримала лише 26 років тому.
"До Революції мовна принциповість була не такою актуальною, як зараз"
Якою для вас є мова повсякденного спілкування?
З дружиною вдома розмовляємо російською. Переходимо на українську, коли до нас приходять гості. Винники, де ми живемо – невеличке містечко під Львовом, де російською не розмовляє майже ніхто. З тих, хто там народився, так точно. Російськомовні трапляються хіба серед людей, які переїхали з обласного центру. Але й ті, думаю, звикають до української. Ось навіть шахіст Сашко Арещенко з Луганська, який одружився на львів’янці, засвоїв українську вже доволі добре. А Юрі Кузубову з Краматорська навпаки перехід не дався. Українською він розмовляти не навчився, а російською у Львові соромився.
Читайте також: Сергій Стаховський: Живемо погано, бо кілька тисяч чиновників зробили з України свою рабиню
Невдовзі після закінчення Революції гідності з’явилася документальна стрічка – "Весна, що нас змінила". До чого це я? У 2013-му ви дали велике телеінтерв’ю Дмитру Гордону. Людині, яка читає вас зараз, буде складно співставити того Білявського з нинішнім.
Якщо торкатися мовного питання, то на початку бесіди Гордон запитав мене: "Якою мовою будемо розмовляти?" Відповів, що розпочнемо українською, а потім перейдемо на російську. Тоді мовна принциповість була не такою актуальною, як зараз. Так само як не торкався я багатьох інших питань, які стали для нашої держави важливими в останні роки. Тоді ми говорили виключно про шахи. Блоґером я став уже після Революції гідності, коли під час однієї з прес-конференцій висловив думки, які мають стосунок до громадського життя, а не до шахів. Головному редактору "Високого замку" Наталії Балюк почуте сподобалося, і вона запропонувала спробувати писати.
Ось тоді, зі статті про геополітику енергоносіїв усе й почалося. Думаю, той мій матеріал актуальний і зараз, особливо беручи до уваги той факт, що кілька тижнів тому російський уряд прийняв рішення, що РФ самостійно вирішуватиме, кому видавати ліцензії щодо діяльності на родовищах нафти і газу на південь від Криму. Тобто відповідні ліцензії, які Україна надала американській компанії "Екссон", разом із договором, який стосується Прикерченки і права на який наша держава делегувала невеликій компанії зі США (75%) та структурі Ріната Ахметова (25%) автоматично скасовуються. Ціна питання – мінімум 200 мільярдів доларів. Це дорожче, ніж будь-який інший бізнес Росії на українських теренах за виключенням газової угоди 2009 року, коли Україну впродовж наступних десяти років примусили купувати абсолютно непотрібних 52 мільярди кубів газу. Нещодавно Стокгольмський суд вирішив, що максимальними для нашої держави мали б бути 5 мільярдів кубометрів.
Надалі у своєму блозі зосередився на кількох основних напрямах – енергетичній геополітиці та макроекономічних питаннях регулювання економіки. Мене ця тематика цікавила ще задовго до подій на Майдані і війни з Росією. Ніколи не був громадським діячем, але інколи обговорював такі питання з приятелями.
Взагалі, від згадуваних тем у своєму блозі відходжу вкрай рідко. Скажімо, не витримав після прийняття Сеймом рішення про геноцид поляків на Волині і написав про втрачений ген польської совісті. Ще одного разу в трохи саркастичному тоні відповів на писанину екс-заступника Генпрокурора Рената Кузьміна на "Обозревателі".
Олександр Білявський і Кирило Шевченко / Фото Анатолія Яворського
"Титул чемпіона світу з шахів вартує більше, ніж посада президента держави"
Щоб розбиратися на таких темах, потрібен час. Де його знаходите за умови, що продовжуєте виступати?
Перепрофільовуватися поступово почав після того, як зрозумів, що грою в шахи не зможу забезпечувати родину так, як то мені вдавалося у часи, коли знаходився в гросмейстерській еліті. Піковим для мене був 1997 рік. Тоді мав високий рейтинг 2710. Однак минуло зовсім небагато часу, і мене перестали запрошувати на супертурніри калібру Лінареса чи Тілбурґа. Мої доходи стрімко впали. Не в два чи в три, а відразу в десять разів. Природно, що мені не хотілося, аби родина відчула на своєму гаманці, що я став гірше грати. У шахах можна заробляти, лише коли знаходишся в еліті. Від участі у звичайних опенах-турнірах прибутку практично немає. Зрештою, до 2004 року я ці "опени" ще регулярно вигравав й відповідно з матеріальної точки зору раду собі дати міг. Однак то вже був не той рівень.
Отже почав шукати інші види заробітку. Перепробувавши чимало напрямів, зупинився на ринку цінних паперів. Мені здавалося, що там доведеться проводити аналіз, схожий на шаховий. Виявилося, що то трохи не так, однак останніх 15 років саме цим і займаюся. Згадувані блоги – побічний продукт того аналізу, який проводжу на замовлення окремих компаній. Взагалі, моє життя зараз поділене на дві частини. Одна – шахи, інша – ринок цінних паперів. Коли досліджую діяльність різних компаній на ринку цінних паперів, витрачаю по 11 годин на добу. Зрозуміло, що шахами в ці дні не займаюся взагалі.
Думаю, шахістам такі слова з уст однієї з легенд чути не дуже приємно...
Безперечно, у молодому віці шахам треба віддаватися повноцінно. Але при цьому не забувати, що в сучасних умовах у 35 років шахіст сміливо може виходити на пенсію. Відповідно треба подбати про альтернативні джерела заробітку. Шахи помолоділи – і це очевидно. Перед Новим роком грав у Києві в "Матчі шахових зірок" проти юного Кирила Шевченка. У своїх 15 він знає те, що я знав у 30. Раніше людина розвивалася повільніше. Розквіт шахіста припадав приблизно на 30-річчя. Сьогодні розквіт настає десь у 20.
Через комп’ютеризацію?
Звісно. Сьогодні з допомогою комп’ютера складну позицію можна проаналізувати за день. Раніше на це витрачалося по три-чотири тижні. І то як мінімум. При цьому технології розвиваються, і з огляду на це професійні шахісти мають розуміти, що шахи надалі молодітимуть ще стрімкіше. І людина, яка до 20-ти не стане чемпіоном світу, не зробить цього ніколи. Відповідно, щоб не опинитися після закінчення кар’єри біля розбитого корита, треба вчитися, отримувати освіту. На жаль, я почав розвиватися в іншому напрямку надто пізно, аж коли мені виповнилося 50. Якби здобував економічні знання 30-річним, то нині мав би змогу не займатися нічим взагалі, лише грати в шахи в своє задоволення. Але то теж палка в двох кінцях.
Можна віддатися шахам сповна і стати чемпіоном світу. А це звання, як на мене вартує більшого, ніж обійняти посаду президента держави. Інша річ, що чемпіонами світу стають одиниці.
"В шахах існує "бальзаківський вік"
Ґаррі Каспаров і Олександр Білявський / Фото ChessPro
Судячи з ваших слів, талановиті українські шахісти Арещенко й Іпатов, рано завершивши кар’єру, вчинили розумно? Пам’ятаєте, коли Каспаров оголосив про те, що іде з шахів у 42, Корчной назвав це рішення нонсенсом?
Не можна знайти формули, яка підходила б усім. Кожна індивідуальність має свою межу і рівень амбіцій. Настає час, коли людина визначається з пріоритетами, з тим, чого вона здатна досягти у житті й відповідно береже здоров’я, не розпорошує його там, де не зможе розкритися повноцінно. Можу лишень сказати, що чемпіонами світу стають не найрозумніші, а лише ті, хто ризикує.
Книга каталонського журналіста Марті Перарнау про Хосепа Ґвардіолу розпочинається зі спогадів видатного футбольного тренера про вечерю з Каспаровим. Найбільше нерозуміння у Ґвардіоли викликала ось ця фраза Ґаррі Кімовича: "Я можу перемогти Карлсена, але на практиці це неможливо". Глибинний смисл цих слів Хосепові допомогла збагнути дружина Каспарова: "Можливо, проблема в концентрації. Якщо це буде звичайний двогодинний матч, Ґаррі переможе Маґнуса. Але насправді такий поєдинок буде тривати п’ять чи шість годин…"
Маю свої міркування, чому Каспаров залишив шахи. Ґаррі Кімович – людина надзвичайно амбітна. Він звик перемагати у всіх турнірах, у яких брав участь. Проблема в тому, що в шахах існує "бальзаківський вік". У жінок він настає у 35-36, а в чоловіків – у 42-43. Це межа, після якої людина починає грати в шахи гірше. Важко пояснити, фізіологія чи психологія тому причиною, але факт залишається фактом. Прикладів було чимало. На мій погляд, в якусь мить Каспаров відчув, що всіх турнірів він вигравати вже не здатен.
Якось до мене підійшов наш Василь Іванчук. "Поясніть мені, що відбувається, – каже. – Інколи граю так погано, що сам жахаюся. І причини знайти не можу". "Василю, подивися, скільки тобі років", – відповідаю. Заспокоїв Іванчука, що то нормальний процес, до 50-річчя він ще здатен вигравати два турніри з трьох, а коли буде 50, то перемагати вдасться максимум на одних змаганнях з трьох.
А в 55 не виграєш уже й одного, – кажу. – Тому не думай про те, що погано провів одну чи дві партії. Маєш змогу вигравати – вигравай. Нічого ти з собою не вдієш. Сприймай ці зміни з розумінням і отримуй задоволення від того, що маєш.
Дружина Анатолія Карпова якось сказала, що в 50 її чоловік втомився не лише від шахів, а й від життя загалом.
Такого не може бути. На відміну від Каспарова, Анатолій – дуже здібний бізнесмен. Ґаррі Кімович одного разу спробував себе в бізнесі. Родичі по маминій лінії якось вмовили Каспарова, щоб він вклав 80 тисяч доларів. За них мали купити і привезти апельсини. Судна з фруктами чекали довго. Коли ж воно приїхало, то виявилося, що за час довгого простою в порту апельсини зіпсувалися. А з ними пропали й гроші. Чи існували ці цитруси насправді, Ґаррі мені не говорив.
Олександр Білявський і Анатолій Карпов / Фото ChessPro
Натомість Карпов прекрасно розбирається на банківській справі. Пригадую, як у 1980-му грав на турнірі в Амстердамі, мій особистий вболівальник, директор великого нідерландського банку розповідав історію. "Якось запросив у наше банківське відділення Карпова, – каже. – Думав, що доведеться розжовувати певні деталі, котрі стосуються діяльності банку. Однак на справі виявилося, що Карпов навпаки пояснював мені". Зрештою, Фонд миру, який очолював Анатолій Євгенович, фактично й був великим банком. Як відомо, той Фонд фінансував революційні уряди різних країн – в Анголі, на Кубі. Пізніше, коли гроші на це урядом вже не виділялися, а Карпов залишався головою правління, він перетворив Фонд у кілька банків. З часом у той банк, який залишався на плаву, Анатолій Євгенович стягнув активи всіх інших. Показово також, що у сучасній Держдумі Карпов входить до комітету природних ресурсів, природокористування і екології. Анатолій Євгенович хотів би займати посаду, пов’язану з фінансами, але його туди не допускають.
"Основна чеснота Каспарова – надзвичайна чесність"
Каспаров – не бізнесмен. А політик?
Те, чим він займається – не політика. Як казав колись Міхаїл Ґорбачов, "політика – мистецтво можливого". Каспаров натомість прагне неможливого. Давно знаю Ґаррі Кімовича і можу стверджувати, що основною його чеснотою є надзвичайна чесність.
Тобто усе те, чим він зараз займається, щиро?
Так. Каспаров щиро помиляється. Проблема в тому, що Ґаррі Кімович не є політиком. Він, можливо, найкращий після академіка Андрія Сахарова захисник прав людини. Андрія Дмитровича теж іноді називали політиком. Насправді він був громадським діячем, який проймався правами людини. На мій погляд, зараз нішу Сахарова зайняв Каспаров. Проблема лишень у тому, що амбіції у Ґаррі Кімовича політичні.
Читайте також: Богдан Бондаренко – український спортсмен, відомий усьому світові
Яке у Каспарова майбутнє?
Важко спрогнозувати. Чимало залежатиме від того, що в найближчі роки відбуватиметься в Росії. Схильний розглядати це питання з економічної точки зору, тому й маю переконання, що при владі у наших сусідів завжди залишатимуться люди, пов’язані з нафтою й газом. Бо ж вони забезпечують 52 відсотки надходжень до бюджету. Історично завжди складалося так, що в Росії при владі було те угруповання, яке формувало бюджет. Віктор Черномирдін свого часу став прем’єр-міністром найперше завдяки тому, що був головою правління "Газпрому", компанії, яка забезпечувала 25% надходжень до державної казни.
Пізніше, коли нафтове вікно в Європу пробила пітерська група товаришів, на вершину здійнявся Владімір Путін. То не дивно, бо на той момент відрахування до російського бюджету від нафти перевищили відрахування від газу. Причому перевищили серйозно – 240 мільярдів доларів проти 60-ти. Щоб зрозуміти структуру російського експорту, варто зазначити, що на другому місці йде продаж зброї. Але надходження суттєво менші – лише $13 мільярди.
Враховуючи все вище сказане, вважаю, що амбіції будь-якого російського політика, який не буде дотичним до нафти і газу, приречені. Візьміть Михайла Ходорковського. Наразі він начебто опозиціонер. Але на нього колись можуть поставити, бо від нафтогазового комплексу він не відрікався ніколи. Не знаю, можливо, Каспаров цього не усвідомлює. Або усвідомлює, але його в цю когорту не пускають.
Олександр Біляський / Фото Анатолія Яворського
"Тренер хвилювався, щоб я виліз із води і добіг до кінця"
Коли ви востаннє спілкувалися з Ґаррі Кімовичем?
Не так давно, влітку, коли був тренером юніорської збірної світу в матчі проти команди США. Правда, про політику ми не розмовляли. Опинився на тому матчі майже випадково, після того, як в останню мить не зміг взяти участі інший львів’янин Адріан Михальчишин. Адріан сам мені зателефонував і сказав, щоб їхав. Я чомусь думав, що доведеться грати. Про те, що буду тренером, довідався лише за день до вильоту.
Чесно кажучи, навіть не уявляв, якою саме буде моя роль. Дали мені дітлахів до 14-ти років. Наскільки розумію, цю команду Каспаров запросив з розумінням, що серед 17-річних американці збірну світу обіграють. Відповідно перемога збірної світу до 14 років принесла б загальну нічию. На справі ж вийшло, що обидва поєдинки американці програли з великим рахунком. Ґаррі був дуже засмучений, бо до того він вмовив профінансувати цей турнір мільйонера з Сент-Луїса. Мовляв, то буде промоція шахів у США, особливо у випадку перемоги над збірною світу.
За американців у тому турнірі грали люди різних національностей.
То не дивно. У США між університетами існує конкуренція, наче в Оксфорда з Кембріджем. Для окремих вузів принциповим є саме протистояння в шахах. Вони кличуть представників різних національностей, дають їм змогу навчатися безкоштовно. Все для того, щоб раз на рік перемогти команду іншого університету. Але при цьому молоді шахісти навчаються на рівні з рештою студентів – ходять на пари, здають іспити. Мені теж пропонували щось схоже. Але тоді був уже 50-річним дядьком. Якби то було на 20 років раніше, звісно, погодився б.
У ваші студентські роки спортсменам вчитися було не обов’язково.
Соромно, але так і було. В такий час ми жили. У 1971-му, коли закінчив середню школу, вже був відомим майстром. Мені тоді сказали, що в разі, якщо збірна України виграє Спартакіаду народів СРСР, мене до університету візьміть без жодних запитань. Відповідно до вступу не готувався. Поїхав зі збірною, Спартакіаду ми виграли, я грав на першій дошці. То був вагомий здобуток українських шахів. Повернувся до Львова і пішов до Університету здавати іспити. Здивувався, коли отримав виключно трійки. Ніхто мене до вузу "автоматом" зараховувати не збирався. Я не пройшов. "Мені ж обіцяли" – обурювався. У відповідь почув, що обіцяли мені в іншому відомстві. Річ у тім, що тоді існувало міністерство освіти, яке очолювала майбутня голова Ради міністрів Валентина Шевченко, і міністерство вищої середньої освіти, якому власне й підпорядковувалися вузи.
"Можемо вас влаштувати в межах міністерства освіти", – сказали і запропонували Дрогобицький педагогічний інститут. Проте їхати зі Львова мені не хотілося. То по-перше. По-друге, я поступав на юридичний факультет і вчитися на педагога мені після того не хотілося. Як альтернативу друзі запропонували Пожежне училище. Ще краще. Звісно, пожежником мені теж бути не хотілося. Так у той рік я не поступив нікуди. А наступного зголосилося міністерство спорту. Мене взяли до Львівського інституту фізкультури. Іспити, правда, довелося складати: мав проплисти 100 метрів, пробігти 400. За підсумком тренер сказав, що найбільше хвилювався за те, щоб я виліз з води і добіг до кінця.
Молодий Олександр Білявський крокує до перемог / Фото ChessPro
"Свою освіту називаю не вищою, а верхньою"
Будучи студентом Інфізу, ставилися до свого фізичного стану серйозніше?
Так. Трохи набрав форму. Більше того, навчився володіти серфінгом, водними лижами. І досі намагаюся вести активний спосіб життя. Полюбляю гірські лижі. Заїжджаю в "Буковель". Якщо ж є нагода, вирушаю в Європу. На висоті 2000 метрів сніг лежить круглий рік. Трьох-чотирьох днів, щоби розвіятися і покататися, мені достатньо.
А в інфізі активно навчався доти, доки у 1973 році не став чемпіоном світу серед юнаків. Відтоді здебільшого їздив на змагання. Приїжджав лише на сесії, мав вільний графік. Та й викладачі ставилися до мене поблажливо. Приміром, професор з анатомії говорив: "Бери собі будь-яку главу. Вивчиш і приходь". Так Інститут фізкультури й закінчив.
Цікаво, що після перемоги на юнацькому чемпіонаті світу мав зустріч із секретарем Львівського обкому. Згадав йому тоді, що два роки тому не пройшов на юридичний факультет. То був серпень, вступні іспити у вузах вже завершилися. Але згори прийшла вказівка прийняти мене на юридичний факультет. Правда, на перший курс, а в Інфізі я був третьокурсником. До отримання вищої освіти залишався лише рік. Вирішив, що починати спочатку не буду.
Жалкуєте?
Ні. То був Совєцький Союз. Ефекту з тієї освіти не було. Якби ми жили при капіталізмі, у мене б не було іншого виходу, крім як вчитися добросовісно, на рівні з іншими студентами.
А в СРСР і саме наповнення освіти було сумнівним. Потреби вивчати "діалектичний матеріалізм", "марксистсько-ленінську юрисподенцію" не бачив. Ті знання багато не вартували. Власне, я й ту інфізівську освіту називаю не вищою, а верхньою.
Тобто, те, чим займаєтеся зараз, досягнене завдяки самоосвіті?
Безперечно. Так вийшло, що впродовж усього життя мене цікавила історична тематика. На всі турніри возив з собою історичну літературу. Так ознайомився з філософією стоїцизму. Книги Сенеки чи Марка Аврелія були зі мною постійно. Вони мене заспокоювали, а головне – допомагали тримати удар. Я багато перемагав, але нерідко й програвав. Філософія стоїцизму допомагала швидко приходити після невдач до тями.
Читайте також: Хто "кинув" зірку шахів Музичук? Ще раз про патріотизм і фейсбук-чиновників
А через філософію стоїцизму перейшов до римської історії. Прочитав на цю тематику абсолютно все, що можливо. Можете знайти в інтернеті мій блог з назвою "Пам’яті Цезаря". Описав біографію видатного імператора так, що не знайдете в жодній історичній праці. То суто мій погляд. Але за тим десятком абзаців – гори книжок. Я перечитав усі листи Ціцерона, збирав інформацію по краплині. У мене прекрасна римська бібліотека. Здебільшого книги російською чи англійською мовами. Хоча нині вони вже майже не потрібні, бо в інтернеті можна знайти все, набагато швидше, зручніше. Та ще й безкоштовно.
Часто людині комфортніше потримати в руках саме паперову книжку.
Звичайно. Особливо коли йдеш у поїзді чи втомився і хочеш вдома сісти й відпочити. Зараз у потягах здебільшого читаю електронні книги. Але то трохи не те задоволення.
Частина 2: Олександр Білявський – про Україну з людським обличчям, відданого Іванчука і монополію Ахметова
Частина 3: Олександр Білявський – про спортивні фальсифікації, мільйонні гонорари і патріотизм "за свої"