Марія Бурмака: "Не вказуй, що робити, і не диктуй іншим, а просто покажи, як треба"

2829 Читать новость на русском
Інтерв'ю з Марією Бурмакою / Пресслужба співачки

Відома українська співачка – про головні правила життя, про популярність, музику, кохання і війну.

Записати інтерв’ю з Марією Бурмакою – справжня вдача. Вона – людина зайнята і сповнена планів. Їх у неї, за власними словами, багато. "Є план провести концерт на день святого Миколая у Шоколадному будиночку – акустичний концерт з гітарою, до якого Шоколадний будинок ідеально надається. Другий концерт з симфонічним оркестром українського радіо я готую на березень – там буде кілька нових композицій і пісня "Не одпалай, моя любове" Володимира Івасюка", – розповідає вона.

Читайте також: "Патріотичне кіно – це архаїзм, наше кіно – це розповідь": інтерв'ю з творцями фільму "Додому"

А зовсім недавно Марія записала і презентувала новий кліп на пісню "Не стій". Минулого року в Нью-Йорку, коли я була там із концертами, зустріла хлопця, з яким навчалася в музичній школі. Я грала на гітарі, він – на трубі, у нього було руде волосся і сонячна усмішка. Він мені дуже подобався, та я приховувала це. Через багато років у місті ми знову зустрілися. Довго гуляли Централ парком, пили каву, говорили, і я дізналася, що він теж був закоханий у мене", – розповіла Бурмака передісторію створення пісні і кліпу.

Зі згадок про минуле, яке проростає корінням у теперішнє, ми й починаємо нашу розмову.

– Для багатьох людей у віці 45+ ви лишаєтеся тією пуповиною, яка поєднує з молодістю, зі студентською революцією, з буремністю початку 1990-х. Гадаєте, це і є ваша основна аудиторія?

– Якось не замислювалася над цим. Зрозуміло, що є люди, які слухали мої пісні ще тоді, коли я була їхньою ровесницею. Є такий мем – "я виростав на ваших піснях". Щоразу я чекаю, що мені скажуть саму цю фразу. Але знаєте, я не з тих людей, які люблять озиратися назад. Згадати, дійсно, є що. І 1990-ті, і голодування студентів, і першу "Червону Руту". Але постійно перебирати ці спомини – це наражатися на спокусу десь пожаліти себе, а десь – перебільшити свої заслуги і приписати собі "зайві" лаври. І – одночасно – боятися ризикнути, зробити щось нове. Знаєте, як кажуть про прожиті роки? Вони йдуть "на ярмарок" або "з ярмарку". Так-от, поки ти дивишся уперед, ти йдеш на ярмарок.

– Цікава теорія.

– Так… Мені тут скинули відео, де діти дипломатів у Південно-Африканській республіці співають мою пісеньку на вірші мого батька "Волохатий павучок, безпорадний черв’ячок". Тож я вважаю, що не зациклююсь на одній віковій категорії, а навпаки – максимально розширюю свою аудиторію. Або візьміть спектакль "Мама сказала "Ні", який вже четвертий рік йде у театрі Франка. Діти знають звідти усі мої пісні, а їхні батьки мені кажуть, що довелося купити два однакові диски – щоб один грав удома, а інший в авто, бо вже втомилися тягати з місця на місце… Або, наприклад, закохані жінки. Як тільки жінка починає переживати якісь моменти, пов’язані із коханням, їй є під яку пісню замислитися над своєю ситуацією.

– Словом, із часом у вас особливі стосунки – ви не з ним, а понад ним?

– Знаєте, я з тих жінок, які ніколи не скажуть про себе: "В душі мені завжди вісімнадцять". Ні, не вісімнадцять. Я не приховую свій вік. Але я, наприклад, на "ти" з моїм оператором – ми з ним розуміємо один одного з пів слова, хоча він – віку моєї доньки. Є професії, де плив часу не відчувається. Музика та журналістика – тобто те, чим я займаюся – з їхнього числа.

Марія Бурмака
"Я не з тих жінок, які кажуть, що в душі їм вісімнадцять. Свій вік не приховую"

– Стосовно фрази "я виростав / виростала на ваших піснях". Впізнаваність тяжіє над вами чи лестить?

– Колись давно, дуже давно, років, мабуть, із двадцять тому, я їхала в метро з хрещеним батьком моєї доньки Богданом Бенюком. Я настільки була вражена його популярністю, внізнаваністю, що спитала: "Богдане, а як ти взагалі з цим живеш?" Він казав: "Просто навчись з цим бути. Це – частина твого життя". І, додам від себе, приємна частина. Коли це в тебе є, можна відштовхувати це від себе, можна знехтувати, але коли тебе припинять впізнавати, то ще невідомо, наскільки тяжко ти будеш це переживати.

Але моя популярність – трохи інша, аніж у попзірок. Ті, хто мене слухає, знає українську мову і вміє думати, бо в моїх піснях закладено зміст – мої прихильники не є вульгарними та нав’язливими. Буває, що людина мене впізнала, але не підходить, щоб не завадити. Хоча трапляється, звісно, різне. Було таке, що людина схопила мене за щоку і сказала: "У, які в тебе щічки!" От як на це реагувати?

– Не знаю. Можливо, дати по руках?

– Але приємних чи зворушливих моментів, звісно, більше. Одна жінка розповіла мені, як під мою пісню "Місто ангелів і дощів" вона тікала зі свого першого весілля. Просто зупинила таксі, а там звучала ця пісня. А за якийсь час її життя повернулося так, як, очевидно, мало повернутися, бо зараз у неї щасливий шлюб і дитина. Такі речі зі мною теж трапляються.

– Ви – співачка, яка працює журналістом. Знаю письменників, які живуть за рахунок перекладів. І медиків, які йдуть у популярні блогери. Вам прикро втрачати час, який міг би бути повністю присвячений творчості? Хотілось би мати не тільки моральний, але й матеріальний зиск зі свого покликання?

– Я з тих людей, які біжать, біжать, біжать, аж доки не впадуть. Напевно, прийде час, коли я вже не зможу бігти і просто впаду – енергетично розряджена і втомлена. Але до того моменту я живу на повну. І міняти щось… Ні, я б цього не хотіла. Журналістика – це теж мій фах. Я отримала гуманітарну освіту і захистила у 2004 році дисертацію в Інституті журналістики – з технологій телевізійного виробництва. До речі, я ж і викладала в університеті якийсь час. І викладацька діяльність – це також те, що мені дуже подобається. Спілкування зі студентами не дає зачерствити, бо ти завжди в курсі останніх тенденцій.

– Однак від викладацької діяльності довелося відмовитися?

– Так, бо це вже дійсно було too much ("забагато" з англ, – LifeStyle 24). Але займатися тільки творчістю? Власне, я й так тільки нею і займаюся. Я реалізую свої думки, свої ідеї… Колись моя мама сказала, що за все, що до тебе приходить, треба дякувати Богу, бо в якийсь момент цей портал може для тебе закритися. А що стосується журналістики, то вона у мене скерована на проекти, пов’язані з культурою, з музикою. Це колись був "Сніданок з 1+1", була програма "Музика для дорослих", зараз це "Ескпрес" на Еспресо. Деяких передач вже не існує, а перегляди старих ефірів на ютубі все збільшуються і збільшуються. І це, звісно, приносить величезне задоволення.

Марія Бурмака
"Тележурналістика – це також мій фах. Якийсь час я викладала, і це мені подобалося.
Спілкування зі студентами не дає зачерствіти"

– Але ж фізичне навантаження величезне?

– Звісно. Зараз у мене, приміром, моє інтерв’ю, а потім я сама беру інтерв’ю. І якщо це, скажімо, гурт Apocalyptica, то це означає, що я беру його англійською мовою, без перекладача. Звісно, я дуже втомлююсь. Але ж це додає драйву у житті! Або ось приклад. Про це ніхто не каже, але вистава театру Франка "Коріолан" здобула чотири головні нагороди на VIII Міжнародній театральній академії у Китаї. Франківці там – абсолютні тріумфатори! Найкраща вистава – "Коріолан", найкраща чоловіча роль – Мітя Рибалевський, найкраща роль другого плану – Олексій Богданович, найкращий дебют – Олександр Рудинський. І от ми швидко робимо сюжет, беремо інтерв’ю, і звукорежисер кидає мені на флешку відео з Китаю (а я завжди ношу із собою флешку замість брелка), і я радію, я справді радію, що у мене ексклюзив і я можу про це усім розказати. Втома? Так. Але воно того варте.

– У вас так палають очі, що я вірю – ви отримуєте справжнє задоволення від того, що робите. Але якби не музика, ким би ви стали? Зрадили б долю гуманітарія?

– Життя складається так, як має скластися. Але насправді, коли я ще вчилася в школі, то збиралася вступати до медичного, бо моя покійна бабуся була лікарем. Та коли настав час вступних іспитів, фізику, яку я знала і любила, поміняли на хімію, а я її не розуміла абсолютно. І тоді я пішла на гуманітарний факультет. Чому? Бо вірші пишу, читаю багато, розмовляю українською, тато в мене гуманітарій – отак і пішла до Харківського університету на українську мову та літературу. Але ін’єкції в нашій сім’ї всім завжди робила і роблю я, а коли хворіли мої мама й тато, то я з медиками я говорила їхньою мовою. Тобто думаю, що лікарем я теж була би непоганим.

– Марічко, як народжується пісня? Між ділом, спонтанно? Чи після глибоких занурень у певний настрій?

– У мене немає такого поняття, як натхнення. І приходу музи немає також. Якщо ти живеш у постійних почуттях, то розхитуєш свою емоційну сферу. І тобі завжди є, про що написати, бо серце повсякчас зачеплене. Я дуже чутливо реагую на все, що відбувається довкола, і матеріал для того, аби сісти і писати, є постійно. Це потік, і якщо ти в ньому знаходишся, то мислиш римами та уривками фраз. І стаєш трохи відлюдьком, бо ти не тут, ти – в собі. Звісно, все це перебивається звичайними побутовими справами – треба купити пральний порошок, поміняти літню гуму, але буває так, що ти їдеш за кермом і раптом – ось воно, прийшло. Розумію, що треба зупинитися і записати. Добре, що зараз диктофон просто у телефоні, бо раніше я на серветках розкреслювала нотний стан і записувала мелодію нотками. Зараз цього, мабуть, вже ніхто не робить.

– А як зараз пишуть музику?

– Так само, як і вірші, мелодію можна наспівати на диктофон. А потім скинути людині, яка вже займеться аранжуванням. Хоча, звичайно, якщо йдеться про концерт з оркестром, то потрібні оркестровки і розписування кожної партії окремо.

– Ви співаєте пісні на власні вірші та на вірші класиків. Як легше йде робота – коли використовуєте власний текст чи чужий?

– Це відбувається дещо по-різному. Мої власні вірші пишуться разом з мелодією. А на чужі вірші пісня пишеться тоді, коли мене сильно зачеплять слова. Але так буває часто. У мене є пісні на вірші Олександра Олеся, поетів розстріляного Відродження. Є і Андрій Малишко, і Євген Плужник, і Василь Чумак, і Павло Филипович, і Михайль Семенко, і Яків Савченко. А якщо говорити про сучасних поетів, то в мене – пісні на вірші Івана Малковича, Оксани Пахльовської.

Марія Бурмака
"Мої власні вірші пишуться разом з мелодією. А на чужі вірші пісня пишеться тоді, коли мене сильно зачеплять слова"

З недавнього – написала декілька пісень на вірші Олени Теліги. Бо досягла того віку, коли починаєш розуміти, чому вона писала такі рядки. Всі знають її історію, і те, як її чоловік, Михайло Теліга, пішов з нею на смерть до Бабиного Яру, хоча міг цього уникнути. Але наскільки все складніше, аніж це здається з підручників історії. Я написала пісні на її слова, коли змогла їх наново переосмислити. Я не сприймаю одномірність, зокрема у почуттях – я думаю складніше, я складніше переживаю… І коли я використовую чужі тексти, я також маю їх пережити.

– Але буває так, що композитор все життя співпрацює з одним автором, і цей їхній тандем є вдалим…

– Так, у радянські часи це називалося "поєт-пєсєнік". Але у мене такої практики ніколи не було, тому я не знаю – як це… Чула, що в таких випадках композитор готує "рибу", мелодію, потім накладає на неї якийсь набір слів – безсенсовний, аби лише задати певний ритм, і вже далі поет пише вірш. І це не так просто, як здається, бо пісенний текст має бути лаконічним по суті, зі зрозумілими словами.

Пам’ятаєте пісню, яку співала Раїса Кириченко – "Пане полковнику"? Я зараз перезаписала її та включила до свого репертуару. Її всі сприймають як надто просту, але насправді слова Надії Галковської – просто геніальні. У першому ж рядку "Струменіє зоря, і за обрій упав місяць яблуком червонобоким" – намальована ціла картина, я так й не напишу ніколи! Кажуть, що цю пісню тільки в селах на весіллях співають – але ж це вже визнання! Пам’ятаю, як мій тато читав колись шевченкове "Не додому вночі йдучи з куминої хати…" і в нього дрижав голос – я розуміла, як сильно його цей вірш зворушує, і як художник кількома мазками народжує ціле полотно… Зараз дуже не вистачає такої олдскульної багатомірності буквально у двох-трьох словах.

– В епоху постмодернізму поети взагалі не утруднюють себе римами і ритмами. А білий вірш не заспіваєш…

– Якщо говорити про верлібри, то можна згадати футуристів, але це було дещо інше – вірші, сильні своєю фонетикою. Або якщо ми візьмемо хоку або танка, то це теж неримовані вірші. Та часто за неримованими рядками люди просто ховають невміння писати вірші, бо ані естетики, ані образу немає. Але постмодернізм – він весь отакий, те саме і живопису стосується, наприклад, або театральних вистав. Та якщо говорити про мене, я дуже ціную риму і той прийом, коли фраза не завершується в одному рядку, а переноситься на наступний. Це дуже добре вдається Сергію Жадану.

– Ваші пісні переважно про кохання, здебільшого – нещасливе. Гадаєте, такі випробування вишліфовують душу жінки більш рельєфно, ніж повна гармонія у відносинах?

– А я б не сказала, що мої пісні – про нещасливе кохання. Вони про те, що кохання є! Психологи радять виходити з нерозділеного кохання, бо це, мовляв, взагалі не про любов, це якісь невротичні стосунки. Але, слухайте, якщо ми всі з усього вийдемо, припинено кохати без взаємності і страждати через це, то на чому тоді будуватиметься література, театр, кінематограф? Все мистецтво побудовано на драмах, навіть телесюжети закручено довкола конфліктів, інакше дивитися або читати подібне "масло масляне" буде нецікаво. Хоча пісні в мене – дуже різні, "Не бійся жити", наприклад, звучить дуже мотиваційно, хоч я не люблю це слово.

Марія Бурмака
"Я б не сказала, що мої пісні – про нещасливе кохання. Вони про те, що кохання є!"

– А чим для вас є кохання?

– Це особливий емоційний стан чутливого серця. Я не знаю, що запускає цей механізм, коли одна людина шукає іншу. Напевно, у різному віці – різні першопричини. В якомусь віці хочеться переживань, в якомусь – просто тепла. І кохання бувають різні, і люди різні. А буває так, що приходить зовсім інше розуміння життя. Я, наприклад, для себе зрозуміла, що нічого важливішого за мою дочку для мене нема. Бо є почуття, які з’являються і йдуть, а є такі, які лишаються. І коли є дитина, її переживання стають важливішими за твої. Я вже в такому віці, коли на багато речей дивлюсь з іронією і з розумінням, що життя надто коротке, аби присвячувати його стражданню. Я не з тих, хто вважає, що все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими – я з тих, хто вважає, що з висоти накопиченого досвіду вже тяжче приймати чужу маніпуляцію, брехню абощо. Зрештою, важливий не так об’єкт кохання, як бажання кохати, любити весь світ. Зараз я б вже не кинула все на світі заради когось одного, хоча років двадцять тому я думала інакше.

– Ціную те, що ви не подалися у депутати, активісти чи ЛОМи. Ваш кум Бенюк, якого ви згадували, на певному етапі приєднався до партії "Свобода". А у вас такої (чи подібної) спокуси взагалі не виникало?

– У мене була спокуса, коли йшлося про конкурс на посади членів Нацради з радіомовлення і телебачення. Якщо говорити про досвід, про розуміння певних речей, то, думаю, що я змогла би посісти таку посаду і відстоювати важливі позиції. Але я навряд чи змогла би (і навряд чи я хочу) присвячувати цьому все своє життя. Я говорила, що я людина – іронічна, але є певні речі, які легко вибивають мене з сідла. І це те, що дотичне до сфери політики, і з чим би я не справилась.

А що стосується Богдана, то я ніколи не даю оцінки людям, які йдуть в політику. Бо якщо всі відмовляться, то хто ж тоді?.. Порядні люди так і стоятимуть осторонь?.. До того ж, я в силу і свого характеру, і своєї музики так чи інакше однаково причетна до політичних подій. Я – не ЛОМ і не блогер, але я маю понад 50 тисяч фоловерів на Фейсбуці, і це не рахуючи 5 тисяч друзів. Я пишу для цієї аудиторії і висловлюю свою позицію, тобто мої думки поширюються. Нещодавно я відмовилася брати участь у цькуванні хору Верьовки. Так, можливо, вони припустилися помилки, але брати участь у їхньому засудженні я не стала. І це була непопулярна позиція, що мені довели купою малоприємних коментарів.

– Багато хто з артистів, журналістів, літераторів, котрі йшли в політику, пояснювали це бажанням змінити щось в країні. Власне, це те, про що ви казали – хто, як не ми? Але ви вірите ви в щирість подібних намірів і в результат таких походів?

– Це складне питання. Президент нашої країни прийшов до влади з шоу-бізнесу. І мені, з одного боку, неприємно, коли мені говорять, що краще б ти співала, а не говорила, а з іншого, я нікого не берусь засуджувати. Свого часу я була здивована професійністю Злати Огневич, яка пішла з політики. Вона висловлювалась з приводу авторських прав, і робила це доволі фахово. Зрештою, кожен вирішує для себе.

– Ви буваєте в зоні АТО, займаєтеся благодійністю. Проте про це дуже мало на вашому фейсбуці. Свідомо не афішуєте?

– Є речі, про які я писала і пишу багато. Наприклад, це вистава "Мандрівка святого Миколая". Ми були в Бахмуті з артистами – була я, Фома, Іванка Червінська, Сашко Лірник, і це були 16 вистав для дітей у школах. Торецьк, Сіверськ, Авдіївка, Курахово – ми скрізь побували і давали цю музичну виставу, від якої діти були в захваті. Ось це все я постила, а що іще я могла б поставити на Фейсбук? Фото "Подивіться на мене – я приїхала в АТО"? Якщо ти робиш якісь добрі справи, то роби їх мовчки. Я займаюсь благодійністю, і також про це не пишу. Навіщо? Береш номер картки і просто перераховуєш гроші.

Марія Бурмака
Торецьк, Сіверськ, Авдіївка, Курахово – ми скрізь побували і давали музичну виставу "Мандрівка святого Миколая"

– Що вас найбільше вразило у прифронтовій зоні?

– Якраз ось ці концерти для дітей. Хоча я могла й просто взяти гітару та заспівати десь у шпиталі – ось тобі й концерт. Вражало потім, що солдати, перед якими я виступала, знаходили мене на Фейсбуці, а ще пізніше я дізнавалася про те, що їх не стало… Ти гадаєш, що ще спілкуєшся з людиною, а вона вже "двохсотий"… Що іще вражало?.. Розбомлена Авдіївка і той знаменитий будинок з муралом, де зображена стара жінка-вчителька. Половина його вже нежила, половина ще тримається, і от з нього виходять діти і йдуть на наш концерт. Або місто Сіверськ, де все заросло очеретом, стоять зруйновані будинки – мене Сашко Лірник фотографував там в костюмі різдвяного ангела. Я зараз дивлюсь на ці фото, і в мене серце завмирає – такий контраст проймає дуже сильно.

– Ви – зі здебільшого зросійщеного Харкова, об’їздили всю країну, бачили і Схід, і Захід. Гадаєте, їх реально зшити чи прірва нездоланна?

– Насправді навіть моя родина доклала зусиль до того, аби Харків не був "російським" містом. Ми були україномовними, спілкувалися з тими, хто числив себе українцем. Це центр інтелігенції – по кількості навчальних закладів, по кількості дослідних інститутів… Жадан, наприклад, навчався у Харкові, і мій батько у нього викладав. Подивіться, які ще творчі особи вийшли з цього міста – і "Танок на Майдані Конго", і художник Нікіта Тітов – геніальний насправді… Той же самий Сосюра, котрий є вихідцем з Дебальцевого… А коли ми приїхали у Званівку, то дуже здивувалися, що там діти знають українські колядки! Але нам на наше здивування сказали "Та ви що? Це ж Званівка!".

Чесно кажучи, я не знала, що це – те саме місце, куди свого часу силоміць переселяли людей із Західної України. Там є знаменитий монастир, і саме про це місце колись писав Сосюра "Верби над Бахмуткою, Званівки сади, піснею я хуткою прилечу сюди…" Одним словом, я би Слобожанщину не протиставляла решті України. Що ж стосується ще більш східних регіонів, тих, де зараз триває АТО, то можу сказати, що там від самого початку було мало українського. До війни мені доводилось бувати з концертами у Донецьку, Луганську… Але все таки, коли звучала українська музика, це сприймалося як своє, рідне… Пропаганда потужно працювала завжди, і останнє опитування жителів нинішніх "ДНР / ЛНР" про ставлення до України та Росії, звісно, залишає мало надії…

– Це опитування вже поставлене під сумнів…

– Так, я читала про це. Звісно, люди бояться говорити про справжні настрої – елементарно бояться фізичної розправи… Але, знаєте, ще пару слів про настрої… Ми давали нашу виставу – про Різдво, із колядками, щедрівками, і цікаво, що діти були захоплені, а дорослі… Дорослі плакали.

– Гадаєте, це прояв ностальгії? Жаль за втраченим?

– Думаю, це був момент, коли люди гостро відчули щось своє… У мене виникло подібне ж відчуття, коли я була в Канаді, де записувала свій альбом. Ми їхали в авто, і хтось поставив диск з автентичними українськими піснями – знаєте, коли співають жінки і мелодія розкладена на кілька голосів… Я почула і теж почала плакати. Коли ти десь далеко від дому, і раптом про себе нагадує щось таке, що ти відчуваєш шкірою, коли щось на генетичному рівні до тебе проривається… Знаєте, якщо й існує шлях повернення Донбасу до України, то це не контрпропаганда. Так, прийнято говорити, що на кожну дію буває своя протидія, але тут потрібно, щоби люди проросли в Україну, щоб вона до них озвалася і викликала резонанс у них самих.

Марія Бурмака
"Якщо й існує шлях повернення Донбасу до України, то це не контрпропаганда. Треба, щоби люди проросли в Україну"

– А для вас своє, рідне – родина – це головне?

– Моїх батьків вже немає… А це були люди, які любили мене беззастережно. Раніше, коли в мене бували ефіри, я завжди попереджала про це батьків – і вони сиділи, дивилися, а потім я могла подзвонити і перепитати їх: ну як воно вам? Зараз мені просто нема кому подзвонити, бо донька – зайнята людина, їй може бути не до того. Зараз це – моя робота, а раніше було – робота + спілкування з батьками… Доньку я люблю понад усе, але вона – не весь мій всесвіт, у неї своє життя, і весь час себе обсмикую, щоб дистанціюватися і не втручатися, бо її помилки – це її помилки, її досвід – це її досвід. Тому якщо говорити про те, що в житті головне, то… Не хочу бути банальною, але моя музика – це те, що не зрадить, і те, чим я запам’ятаюся, що лишиться після мене. Ми всі, мабуть, живемо задля того, щоб залишити слід.

– "Люди, будьте взаємно красивими!", – писала свого часу Ліна Костенко. А яким є ваш головний імператив? Чи яким є ваше звернення до глядачів, слухачів, глядачів?

– Кожна моя пісня є фактичним зверненням до світу. "Не бійся жити", – співаю я. Життя не є цукром, складних моментів доволі, втім головне – це просто йти цим шляхом, і йти достойно. Не обов’язково щомиті чогось досягати, бо те, що для тебе є успіхом, для інших в цю категорію не потрапляє. І, можливо, твоє найбільше досягнення лишається невидимим для чужих очей.

В останній моїй пісні "Не стій на порозі" повторюється рефрен "не стій"… Про що це? Про людей, які йдуть по життю, не можуть бути разом і не можуть бути окремо. Але вони існують паралельно, і в цьому є свій сенс. Бо інколи важливо довіритися течії, і вона винесе тебе туди, куди тобі треба. Є кілька дуже простих законів: жити достойно, довіритись долі, робити добро, і воно повернеться. Це все звучить трохи декларативно, і тому, напевно, найважливішим є твій власний приклад. Не вказуй, що робити, і не диктуй іншим, а просто покажи, як треба, і не зраджуй себе. От якось так я і намагаюся ставитися до життя.

Фото: пресслужба співачки

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук