Ми робили кіно не для тижня прокату, – ексклюзивне інтерв'ю з творцями фільму "Мої думки тихі"

Інтерв'ю з творцями фільму "Мої думки тихі" / "Оскар"

У другій частині екслюзивного інтерв'ю кінотворці хітової української комедії "Мої думки тихі" розповіли про те, чи хотіли вони коли-небудь у своєму житті емігрувати за кордон подібно до головного героя та що їх мотивує лишатись в Україні.

А також режисер Антоніо Лукіч, продюсер Дмитро Суханов та акторка Ірма Вітовська розповіли, які разючі перевтілення сталися за тиждень до початку кастингу та чому роль матері писали виключно під Ірму Вітовську. Який був найбільший страх при роботі над комедією, коли і за яких умов наше кіно стане успішним і прибутковим та які амбітні цілі ставили перед собою творці стрічки "Мої думки тихі".

Перша частина розмови: Годі примітизувати образ українця, – ексклюзивне інтерв'ю з творцями фільму "Мої думки тихі"

Для головного героя Вадима запис звуків рахівського крижня і еміграція в Канаду – це шанс на все життя. Як у представників творчої професії, що не раз відчували занепад у вітчизняній гуманітарній сфері, чи було у вас бажання емігрувати? І що для кожного з вас відігравало "роль матері", себто якимось чином утримувало на Батьківщині?

Ірма Вітовська: Я знаю, що, як акторка, я там не складусь. Якщо це західний світ, то це мовна історія, яка пов'язана зі словом. Грати раз на п'ять років слов'янську жінку – це смішно. Колись, якби після школи мене в Америку забрали б родичі, можливо, було б інакше. Але в мене нормально склалось в Україні, де є провали у цій сфері. Якщо кудись їхати зараз, це має бути критична ситуація для України, себто емігрувати головним чином заради дітей.

Мої думки тихі
Ірма Вітовська

Дмитро Суханов: У мене ніколи не було бажання емігрувати, якщо чесно. Бо я доволі багато подорожую: по роботі й просто так. Мені здається, що в цій країні є мінуси для тих, хто хотів би планувати своє майбутнє і знати, що його там чекає. Це країна для тих, хто хоче розвиватись, бо тут велика динаміка всіх процесів. Ви можете проскочити багато етапів розвитку за рік чи два, замість десяти років у Європі. Тут є поле можливостей для створювання. Тут вакуум і дуже динамічне середовище творчості і взаємодії з людьми. Люди достатньо пасіонарні, з ними можна зробити щось цікаве і бути помітним. Якщо ви робите щось добре, то будете помітні, оскільки поряд немає ще ста осіб, які це роблять так само добре. Тому тут є можливість більше чогось досягти, ніж поїхати в дуже конкурентноспороможне європейське середовище і бути одним із тисяч.

Антоніо Лукіч: Для режисера Україна – прекрасне середовище. У контексті роботи над фільмом говорять, що всі щасливі – щасливі однаково, а всі нещасні – по-своєму. У нас цього "по-своєму" дуже багато. І ми живемо у просторі, де конфлікти поруч. Як режисеру, це цікаво розглядати і думати, що з цим зробити. У нас чимало глибоких людей і носіїв цікавої долі, чого не часто зустрінеш на Заході. Ми живемо менш нудним і зрозумілим життям, ніж вони. Це те, що може творчу людину тут тримати, стимулювати її працювати і думати про все це. Я з Ужгорода, там еміграція – це норма життя. У мене майже всі друзі емігрували в Канаду, у Бірмінгем чи в Хайфу. Я був в Угорщині. і мені не дуже хочеться поїхати туди і працювати на фабриці для пакування подарунків, хоч це і не погано. Еміграція – це стан душі, якщо говорити серйозно. І ти від себе не втечеш, жодна зміна декорацій не підмінить зміст. Але, безумовно, у якийсь момент хочеться все кинути і кудись "звалити". Але щоб серйозно і зважено, то ні.

Мої думки тихі
Інтерв'ю з творцями фільму "Мої думки тихі"

Дмитро Суханов: Я трохи старший, ніж Антоніо. І з 17 років я одночасно і вчився і працював, відкрив свій бізнес у 23 роки. Себто мені завжди в цій країні вдавалось зробити те, що я хочу. Тому у мене не було бажання "звалити". Я тверезо оцінюю інші культури і контексти, там мені буде достатньо складно. То навіщо?

Чи є різниця у реакціях на фільм нашого і закордонного глядача?

Дмитро Суханов: Спільним є те, що люди не виходять із залу, окрім, як в туалет. Але вони повертаються.

Антоніо Лукіч: Це залежить від країни: у німців сечовий міхур витримує, вони можуть випити 2 пива і не виходити. А якщо серйозно, знаєш, я згадав. У Коттбусі був невдалий досвід показу фільму. Нас поставили в будній день о 2:00 фільмом-відкриттям у провінційному маленькому містечку. Зібралося кілька десятків місцевих пенсіонерів, які не дуже сильно розуміли, що відбувається. І переклад був не субтитрами, а синхронний... Так от вони дуже стримано на все реагували, показ минув у цілковитій тиші. І я зрозумів, що у мене сформувалась претензія до німців, до їх менталітету. Вони живуть, як мені здалося, з якоюсь історичною травмою і не можуть знайти правильні способи вираження своїх емоцій.

А які ви мали страхи при роботі над фільмом і зараз, коли він почав жити своїм життям?

Антоніо Лукіч: Я боюсь таких показів, як в Коттбусі. Але ніхто від цього не застрахований. Після Німеччини мені довелось відійти і розуміти, що це нормально. Прокат зараз запропонує не лише похвальні відгуки, а й негативні. Це буває. Не всі люди плавають з нами на однакових глибинах, не обов'язково хтось глибше, хтось ні. Але втім, наш фільм вимагає не тільки певного поверхового сприйняття, а й занурення вглиб. Ми не робили це кіно для глядачів. Це було гостре бажання висказатись і заявити про себе.

Дмитро Суханов: Але останні роки ми також працюємо і для широкого глядача, коли зрозуміли, що це може бути цікавим всім і кожному, а не виключно фестивальній тусовці. Це розуміння прийшло з появою монтажу.

Мої думки тихі
Дмитро Суханов 

Антоніо Лукіч: Зацікавленість глядачів посилюється у великих залах, комедію добре дивляться, коли довкола сидить багато людей. Якщо ви раптом опинились у залі наодинці чи з кількома людьми, то на вашу душу краще ляже драматична лінія – спілкування з мамою.

Дмитро Суханов: Я люблю дивитися фільм багато разів. Це я тут сиджу, бо ми записуємо інтерв'ю, а так дивився б фільм в залі двадцять п'ятий раз. Я підзаряджаюсь від аудиторії. Бо люди в різних залах реагують по-своєму, але це захоплює.

І наостанок розкажіть, як так сталося, що жіноча роль писалась під Ірму?

Дмитро Суханов: О, це дуже цікава історія!

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: У нас радіоефір, чи ви зможете підкоригувати текст?

Текстове інтерв'ю, але ви можете передати вітання своїй мамі.

Дмитро Cуханов: Мама Антоніо зараз в залі.

То ви привели маму в кіно подібно до того, як і глядачів закликаєте?

Антоніо Лукіч: Так, ми агітуємо ходити на кіно з мамою і своїм прикладом. Найімовірніше, перегляд кіно з мамою буде дискомфортним для обидвох, але якщо кіно не робить вам дискомфортно, значить це погане кіно. Це чудовий привід вибратися кудись удвох. Ми з мамою разом ходили на "Браму", той фільм став приводом просто поговорити. Там я Ірму побачив і зрозумів, що було б цікаво попрацювати з нею, бо вона гнучка для перевтілень.

Спочатку ця історія писалась про внука і діда. На той час я зняв кілька фільмів про цей тип стосунків: нас і наших прабатьків. Мені вже про це було говорити через кіно нецікаво, хотілося сказати щось нове. Тема з мамою була резонуюча, болісна, і тому я просто зі сценарія діда вилучив, а маму додав. Це сталося за тиждень до початку кастингу. Знаєш, я сів і написав невисказані на маму образи. Отримав 17 сторінок тексту, який і перетворився у цю окрему лінію взаємовідносин з мамою. Таким чином, у мене і з'явилась мама – головний герой.

Мої думки тихі
Антоніо Лукіч

А моя мама порадила на Ірму звернути увагу, сказала: "Ця жінка гарно говорить українською". Зазвичай, з акторами знайомляться у фільмах чи в театрі, а я "познайомився", подивившись інтерв'ю на телеканалі. Побачив, як вона говорить, думає, мовчить, сміється. І зрозумів, що це той внутрішній голос, який мені зараз треба. І весь подальший сценарій я писав з того, що в мені звучить голос Ірми Вітовської. Чому? Бо Ірма – актриса перш за все з комедійною органікою, дуже самодостатня і життєрадісна. І тим цікавіше було дати їй комедійній та самодостатній зіграти таку насправді драматичну "маму".

На вашу думку, коли і за яких умов українське кіно стане успішним і прибутковим?

Ірма Вітовська: По-перше нам не вистачає майданчиків, оскільки більшість населення живе не в столиці і позбавлене доступу до продукту. Варто також відкривати постійно функціонуючі хаби в громадах, аби мали доступ на 20-30 місць. У нас досі є розуміння деяких фільмів як державотворчої складової самого бізнесу. Аби підтягувати суспільство, бізнес також має бути відповідальним, давати певну квоту і приваблювати людей на такий формат. Звісно, за умови, якщо бізнес бачить майбутнє своє і своїх дітей тут, то він буде це робити.

Мої думки тихі

Дмитро Суханов: Ми зіштовхнулись з тим, що чим менше кінозалів у кінотеатрі, тим менша ймовірність, що туди хоч якийсь український фільм потрапить.

Ірма Вітовська: Особливо, якщо йдеться про фільм, який не для дозвілля. В Україні переважно культивували дозвілля, а не закачували зміст. Це призвело до того, що люди відвикли від якісного продукту. А ті, хто не відвик, відвернулись від традиції ходити на кіно. Будьмо чесними, в Україні чимало кіноневдач піарили, як великі здобутки. Це неправильно.

Але я згідна з тим, що на стартапі держава дала всім рівні можливості. Ми побачили, які є помилки системні, що призвело до недовіри. Ок'ей, більше довіряємо, треба піднімати планку і давати можливість тим, хто дає результат. Зараз освітня програма дуже важлива. Мова про можливість дебютів, програми, фестивалі, їхній престиж. Тоді всі політичні і бізнесові еліти будуть приймати активну участь у культурному фоні свого міста, відвідувати не тільки там, де можна себе зафіксувати, а й самим рости.

Антоніо Лукіч: Ірмо, ви дійсно так оптимістично налаштовані щодо кінематографу? Мені просто здається, що він вимирає у всьому світі.

Дмитро Суханов: Він трансформується...

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Ми трохи запізнились з тим, аби зняти успішне кіно. Це треба було робити в середині 1970-тих. Спізнились років на 50, як на мене. Уже заробляти на ньому пізно, його треба трансформувати в те, що зараз є на Заході. А чи піде глядач на розумне кіно? Я глибоко сумніваюсь.

Ірма Вітовська: В Україні це залежить від якості фільму й від якості глядача. Давайте чесно, його гвалтували достатньо довго. І ця якість не може бути прищеплена різко.

Антоніо Лукіч: Зараз час інстаграму...

Дмитро Суханов: А також Нетфліксу, куди пішли всі талановиті сценаристи й актори. Вони перейшли в іншу форму дистрибуції, і це зростаючий сегмент.

Ірма Вітовська: Нам треба піднімати планку оцього серіального виробництва. У нас уже є досвіди серіалів. Так, вони затратні, дуже важкі, але вже як є. Наприклад, "Перші ластівки", "Нюхач". Але ми маємо розуміти, що не можна залишати зону дозвілля такою, якою вона була 15 років тому. Будь-яке "вчора" стає вже несмаком, коли ти його експлуатуєш і воно стає конвеєром. Тут також мова про відповідальність. Будь-який медійний бізнес – це відповідальність державотворення.

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Будь-яка відповідальність напряму культивується з поняттям особистість. Зараз ми живемо в часи, коли особистість стирається. Це видно і в одязі: живемо в часи моди, а не стилю. Але ж людина не змінюється, а змінюється час, в якому ми живемо. Якщо фільм не про час, а про людину, то він завжди буде актуальним і затребуваним. Ми не робили кіно заради тижня прокату, прокат – це експеримент. Ми робили фільм, який через п'ять років подивляться, і він принесе нам іміджеві дивіденти. Отакі маємо амбіційні цілі.

Дмитро Суханов: Можливо, місія фільму – прищеплювати смак?

Антоніо Лукіч: Це нескромно звучить, Дмитре.

Дмитро Суханов: Так, але ми хочемо дати можливість людям зрозуміти щось незвичайне, не схоже на те, що їм пропонують всі медіа, і що це також може бути добре. Чим більше ми будемо робити таких речей, тим більше люди йтимуть на подібне кіно, що і витіснятиме також імпортовий несмак. Оцю ендорфінову машинку...

Задля швидкого задоволення?

Дмитро Суханов: Так. Яка, утім, не несе в собі жодної глибини, жодного нашого національного контенту і жодної рефлексії. Це як алкоголь, радує, але без сенсу. А наш фільм – історія про зовсім інше.

Мої думки тихі

Фото: Сергій Терещенко

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук