Оксана Муха: "Найважчим було стати собою"

Оксана Муха та її історія успіху
Оксана Муха та її історія успіху / Facebook / @Оксана Муха

Оксана Муха – втілення жіночності і душевної краси. Вона ніжна на сцені і вдома, піклується про сина і про слухачів. Цінує в людях правду та збереження особистості у будь-яких життєвих ситуаціях. Про дитинство співачки, сина та історію успіху – читайте далі.

– Який найемоційніший спогад є у Вас з дитинства?

–  Щороку з сестричкою ми їздили на море. Наша бабуся працювала в Лебедівці, на базі "Енергетик", де ми проводили всі три місяці літніх канікул. Мама до нас приїжджала на 40 днів своєї відпустки, а от коли приїжджав ще й тато, то пам'ятаю, що вилазила йому на плечі, він тоді був з бородою.

На пляжі мене знали всі, бо я зі всіма спілкувалася, мені було цікаво це. І коли ми з татом йшли пляжем, він ніс мене на плечах, я кричала: "Мій тато приїхав!"

Читайте також: Наталка Карпа: "В музику мене привів тато"

–  Ви народилися і виросли у Львові. Яким для Вас є Львів Вашого дитинства?

–  Львів був душевний, тихий, вишуканий. Зараз Львів також прекрасний. Тут відбувається дуже багато творчих заходів, які будують нашу культуру. Проте сумним є те, що вся центральна частина міста працює для туристів, а не для львів'ян.

–  В одному з інтерв'ю Ви сказали таку фразу: "Ми любимо міста через людей в них". Яке місто, серед тих, в яких Ви побували, Вам найбільше припало до душі?

–  Якщо ми говоримо про за кордон, то я дуже люблю Чикаго, Рим, Париж. Всюди є свої особливості. В Україні ледь не в кожному місті у мене є друзі, кожне по-своєму рідне.


Оксана Муха в подорожі / Facebook / @Оксана Муха

–  Для кожного з нас батьки – це найрідніші люди, особливі. Чим для Вас особливі мама і тато?

–  Мама – це щоденна турбота, покладене життя для мене та моєї сестри. Тато – це постійне очікування дива, як Миколай. Його довгі подорожі і повернення додому – це казкове відчуття приїзду посеред ночі, зустрічання і ми завжди знаємо, що якщо тато є, то все буде добре.

– Розкажете трішки про свого сина? Як вчиться, чим любить займатися?

–  Як і всім сучасним дітям, йому подобається грати на планшеті. Моя робота забирає досить багато часу, тому менше часу приділяю сину, він постійно в планшеті і менше цікавиться природними речами.

Зараз я намагаюся все це повернути в правильне русло, але в такому випадку буде потерпати мій слухач. Проте мій син для мене важливіший і я буду шукати більше часу для нього.


Оксана Муха з сином / Facebook / @Оксана Муха

–  Як проводите вільний час з Данилом?

–  Ми любимо мандрувати, любимо бути біля річки, палити вогонь, ставити намети, готувати їжу на вогні, кидати камінці у річку. Якщо є піскові пляжі, то любимо робити замки з піску. Також нам подобається грати ігри на логіку. Страшенно любимо грати карти в дурня. Якщо є час, ми всі вдома, то ввечері сідаємо грати карти на пари: Данило з дідом, а я з бабою.

–  Як син допомагає вдома?

–  Сьогодні перш, ніж я до вас прибігла, він сам приготував омлет. Ми були дуже голодні, поки я готувалася до сьогоднішнього концерту та зустрічі з вами, він зробив обід. Це було дуже приємно.

–  Можливо, давав якісь поради чи висловлював побажання щодо пісень, які хоче почути у Вашому виконанні?

–  Я завжди питаю Данила чи подобається йому та чи інша пісня. Більшість йому не подобається, але є улюблені пісні, слова яких він знає і наспівує. Я розумію, що це не байдужість, а щирі слова: ця пісня до вподоби, а ця – ні.

Він може дуже довго чекати на мене за лаштунками. Втомлений, голодний, але чекає. Може допомогти нести валізи, бо розуміє, що я не впораюся сама. Він у мене молодець.

Читайте також: Ivan NAVI: "Успіх неможливий без віри"

–  Чи задумувалися колись над тим, щоб відкрити дитячу вокальну школу?

–  Так, я думала про це, але ще не готова займатися з дітками. Це має бути моє бажання, а не тільки думка про те, що це було б правильно. Є дуже багато звернень, прохань позайматися з дітьми, мене запрошують у вищі навчальні заклади як викладача співу. Не вокалу, а саме співу, що мені дуже подобається. Думаю, що мабуть, коли відчую, що не маю сил виступати, тоді буду займатися з дітьми і віддавати їм всю себе, а не фрагментарно.

Треба взяти відповідальність за ту дитину, яку ти будеш навчати, розробити стратегію, спланувати, як правильно доносити ті знання, які в мене є. У цій справі дуже важливою є співзвучність викладача та учня, відчуття одне одного, довіри і це можливо лише при проведенні часу разом.


Оксана Муха на сцені / Facebook / @Оксана Муха

–  Якщо б все таки Ви відкрили свою школу, то якою б вона була і які люди, з якими життєвими цінностями там працювали б?

–  Життєві цінності можна змінювати. Думаю, що ті, хто прийдуть до мене в школу, будуть отримувати нові цінності: правду, особистість, жодних кліше естради. Будемо боротися за натуральність, насамперед особистість.

–  В одному із своїх інтерв'ю Ви казали, що у Вас вдома співають всі і не лише по святах – можете зібратися після вечері чи коли є вільний час. Який репертуар зазвичай співаєте?

–  Українські народні пісні.

–  Яка з пісень, що співаєте вдома, для Вас є найбільш близькою і чому?

–  Немає такої. Кожен період має нову пісню і зараз складно виокремити якусь одну. Був період емоційної гостроти, мені тоді було 15-16 років, тоді "Ой верше, мій верше" була актуальною. Пізніше це була пісня "Посадила огірочки", потім – "Чи це тая криниченька". На все свій час. Коли ховали хлопців на Майдані, несли їх тіла і звучала "Гей, плине кача", вона не відпускає вже не один рік. Її хочеться співати в спокої в пам'ять про тих, що відійшли.

–  Місія на "Голосі країни" – розповісти про Квітку, що викликає захоплення. Якби у Вас була можливість написати їй листа чи поговорити декілька хвилин, щоб Ви написали чи сказали?

–  Коли я була малою, я хотіла тільки обійняти її і подарувати свої малюнки. Мені було дуже цікаво, як вона виглядає, що одягає. Я була дуже вражена, коли отримала можливість доторкнутися до її чобітків, понюхати її парфуми. Це те, що зберігається зараз в музеї імені Квітки Цісик у Львові. Найяскравішим був момент, коли я побачила її сина Едварда-Володимира – копія Квітки, тільки хлопчик.

Думаю, що при зустрічі з нею ми б дуже довго мовчали. Я б хотіла її обійняти і помовчати з нею.


Оксана Муха на "Голосі країни" / Facebook / @Оксана Муха

–  Що для Вас є благодійністю?

–  Господь не може кожному дати все якнайкраще, в кожного з нас своя доля. Якщо ти маєш можливість комусь допомогти, то ні тіло, ні розум не дає відвернутися від цього. Це мій стиль життя. Я буду там, де мене потребують. Ми разом з Павлом Табаковим, Сашею Божиком взяли участь у близько двадцятьох благодійних концертах від фонду Revived Soldiers Ukraine. За виручені кошти Ірина Ващук відкрила у червні цього року в Ірпені реабілітаційний центр для наших військових, що є копією центру Next Step, який діє в Америці. Вона купила такі ж тренажери, відправила в Америку наших реабілітологів на навчання, де вони здобули досвід і тепер працюють з хлопцями.

Читайте також: Павло Табаков: "Я на своїх дітях перевіряю нові пісні, які написав"

Розумію, що стосовно військових, то нашою пожиттєвою позицією буде допомагати їм. Коли всі пішли на фронт, зібрати кошти на бронежилети було не просто, але зараз відновити тих хлопців значно складніше. Це потребує більше уваги, коштів і часу. Люди втомилися, їм хочеться більше радості. Можливо, наші діти не будуть знати вже, як це, допомагати військовим, а наш обов'язок зараз витягнути тих хлопців, які не мають де жити, яких покинули дружини, бо з поля бою військові повертаються із зовсім іншою свідомістю. Хлопці без рук, без ніг, без зору, багато хто без можливості спілкуватися і вони потребують нашої допомоги. Я не можу їм не допомагати. А також діти. В мене є син і я ні на секунду не хочу уявляти, в якому я була б стані, якщо йому було б так важко. Це не ангіна, не грип, а дуже важкі хвороби. Для того, щоб подолати ці недуги, треба прикласти дуже багато зусиль.

Ми всі можемо створити чудо. Мені здається, що більшого чуда, ніж подароване дитині життя, не існує.

–  У Вашій творчості був період, який змінив Вас та Ваше ставлення до своєї діяльності?

–  Це тільки втома. Іноді ти перестаєш насолоджуватися, перестаєш радіти і починаєш задумуватися: "Для чого все це?" Це єдиний момент, який справді проявляється і з'являється думка: "Може, цього не треба?"

А потім я розумію, що якщо, не дай Бог, я перестану співати, то, напевно, помру. Тому в мене все прекрасно.

Проходить декілька днів, я висипаюся і розумію, що треба далі робити все якнайкраще, що я на своєму місці.

–  Як вважаєте, яка роль пісні у народі?

Пісня об'єднує людей. Люди, які співають разом українську пісню – чи то народна, чи таких авторів, як Івасюк, Білозір, не сучасні, а ті які мають правильний зв'язок з Богом і землею – то ці пісні відкривають серце для добра і забирається з тебе все погане. Люди в той час, коли співають не думають про те, що було вчора чи позавчора, просто перебувають в дуже гарному стані.

Мені дуже боляче від того, що наша Україна є такою збідованою, знищеною, що століття працювали над тим, щоб ми були розділеними, виорювали нас голодом, вивозили, на ті місця заселяли росіян, які тепер кажуть: "Руccкий язык – это мой родной язык". Так, ваш, але не цієї землі. Боляче спостерігати, як люди іноді не хочуть почути і надзвичайно радісно спостерігати, як дехто намагається змінити себе і своїх друзів. І нас стає все більше і ще все попереду.

Оксана Муха – Шуміла ліщина: дивитись відео онлайн

–  Що було або є найважчим у Вашій кар'єрі?

–  Найважчим було стати собою. Для цього я пройшла сім кіл пекла і все до того моменту, поки не зрозуміла, що ніхто не може вказувати, якою мені бути. Якщо я є собою, то це на вагу золота. Розуміння таких речей приходить справді з досвідом і далеко не з лише позитивними моментами.

Кожен удар долі робить нас сильнішими, мудрішими, відкриває інше сприйняття світу. Я говорю те, що думаю і те, в що вірю, а це найскладніше і найцінніше, бо є дуже багато клонів навколо: люди однаково одягаються, однаково поводяться, співають однаково.

На радіо інколи не відрізниш чи почалася нова пісня, чи грає ще попередня. Допрацьовують собі губи, скули, вії, брови, роблять себе схожими на ту, яка є на якійсь картинці, втрачають своє лице, свою особистість. Стати такою, як всі – найстрашніше. До великої сцени доходять люди, які знають, чого хочуть і мають свої цінності.

Історії успіху вражають та захоплюють. У кожного з нас вона своя: не завжди легка, часом терниста, проте немає таких випробувань, які ми б не змогли подолати. Головне – вірити в себе і в те, що робиш і успіх гарантований.

Автор: Христина Кобак

Джерело: LifeStyle 24
powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук