Леона Вишневская – чувственная и трогательная представительница современной украинской литературы. Ее сборники наполнены счастьем, уютом и теплом. После прочтения книг поэтессы хочется включить мелодрамы, слушать спокойную музыку, мечтать и любить все вокруг. Если вы еще не были знакомы с ее творчеством, предлагаем прочитать все строки, которые заставляют трепетать и влюбляют сердца миллионов.
Читайте также: 10 украинских поэзий о любви, от которых перехватывает дух
Поэзии Леоны Вишневской
Леона Вишневская
Кому?налка
Вона, як молоко, з конфорки твоєї душі
збігла.
Розчинилась на долоні, ніби бактерія.
Ніч стрибає до свого безпечного лігва
тихо й спритно пантерою.
У неї на шиї висять амулети: нефрит, переплетена
стрічкою кориця, кіготь яструба, декоративна пляшка,
в ній солодкі ефіри.
Час ховає власне обличчя під венеціанською маскою,
ти ще зовсім не лицар. Твоє перо повинно ще багато писати,
щоб стати гострим. Ти всього лиш
неотесаний лірик, який через кожну трагедію – відразу
біжить стрибати з мосту.
Хіба це любов – цілуватись очима через сусідній столик?
Він, мабуть, надто пізно збагнув,
що вона, як Колумб, однією з перших побачила його материк голим.
Так і живуть.
Від прихованих фобій до латентних істерик.
Вона стелить під ноги ворсистий палас, а він зводить
до стелі замість ліжка вігвам.
Один нічого не розповість, поки не запитають.
Інша нічого не запитає,чекає щоб сам.
Це ще зовсім не порно, це легка еротика писана
слиною на папері. Це як плем'я диких, невгамовних інків,
це як в дитинстві...Коли в тебе є яблуко:
"Сама з'їм половинку,а більшу йому віддам."
Читайте также: ТОП-10 цитат Лины Костенко: актуально, как никогда
Тому, хто носить годинник
Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.
Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,
немов молитви, читаєш напам'ять мої вірші.
Я знаю, коли ти до пізна малюєш історії,
чому не снідаєш зранку і не прасуєш одяг...
Ти мене, мов ескіз, у власній уяві створював.
А тепер я втомилась. Годі...
Ці спроби як ембріони, ще зосім не схожі
на впевненість.
Сидять у твоїх кишенях, марнують час та гроші.
Такі як ти давно не в моді, що виправдовують
неадекватність генами.
Ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.
Списую простирадла алкоглем і тишею.
Знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити...
Бо в такій любові – ні, не треті, другі бувають зайвими.
Проїзд до осені 2 грн
Лирика Леоны Вишневской
Уявляю себе поетесою, вдягаю старомодні сукні,
знаю, їх тепер називають ретро,
вони дешеві, тому доступні.
А ти й досі
носиш покудлачений светр
не вимикаєш приймач на кухні, там
кажуть, що сьогодні почалась осінь.
Якби ти мене теж так уважно слухав,
тоді тобі наврядче здалося б це дивним.
Ми пропустили декілька слів, тому розмови
стали незрозумілі й порожні.
Щоб зустрітись з тобою мені потрібні тільки дві гривні
в один кінець і багато пляшок пива.
Я бачу гнилі рештки сорому, людей, що на кожній
зупинці лізуть мені в душу. Хто поглядом, хто необачним дотиком,
а хто штовне з усієї сили так, що синці не сходять місяць.
Голова забита параноєю вщент.
Ви так печетесь, щоб неодмінно зайняти собі місце,
а я їду покищо стоячи. Роблю на своїй самодостатності
надто помітний акцент, у мене залізне серце Танатоса,
думки важкі та зношені.
Я виснажений пацієнт сьогоднішньої осені.
Тобі неймовірно важко згадати моє лице,
навіть якщо воно посміхається з кожного бігборду
цього занедбаного міста.
Я надто горда, щоб поряд з тобою сісти.
Знаєш,це...
Одна з сотні речей, які ми щоночі в молитві просимо.
– Господи, дай мені терпіння та сил до наступної осені.
І якби колись
Давай замовимо більше рому,
поки розмова не зупинеться на перехресті.
Поки ти мене ще хвилюєш, соромиш,
поки ти ще зі мною такий милий,такий відверто чесний.
Я б годинами дивилась як твій ніс сіпається від диму,
що кільцями виходить з мого рота,
як пітніють сильно долоні,
що можна з них вичавити у стакан півокеану.
Ти ж все, що хотів давно отримав.
Мене вполював, мов здобич, поранив...
Так завжди, свіжі газети зранку,
тости з повидлом на кухні.
Мені остогидла напівфабрикатна правда,
твої слова, наче повії, дешеві й доступні.
Я не вмію так щоб боляче,
так щоб вирвати гнів разом з нігтями...
Я не готова ще змінювати стан речей.
Це 9 балів за шкалою Ріхтера.
Це період коли надто потрібне поряд
міцне чоловіче плече!
Так як і більшість
Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.
Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти–іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.
Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне…
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.
Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам’ятати втомленим моє лице.
Є така любов…на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.
Стихи Леоны Вишневской
Gloria
Вона не розмовляла, вона читала на пам’ять Ахматову.
І ці три родинки на лівій щоці навскіс по діагоналі текстами набиті,
і ці орхідеї затиснуті пальцями міцно в руці,
і ці зіниці, наче з кориці, наче матові…
Ягідний пунш на мереживній скатертині тремтінням
в словах тихо розлитий.
Хребет у стільця сколіозом розхитаний…
Совість пришита до ліжка блідими нитками.
Вона вкрита лускою зовні, чекає, мов риба, свого поплавка.
Чекає, щоб місяць був у театральній повні…
Тоді вона еротично-легка, така іншомовна,
аристократично триматиме підборіддя…
У нього на плечах лупа, він декілька років поспіль носить
ганчір’я, пахне акварельними фарбами і щоранку п’є з-під них воду.
… Так невагомо виводить кожен контур, як алегорію, кожну лінію, малює її зніжену, сонну, малює її нетверезою, малює її океаном,
його хвилями…
Робить нариси обережними, пильними і в куточку підписує пензлем
"Gloria".
Lust
Дивишся як вона ніжиться у нього на плечі, як
обережно торкається щокою до шиї, засинає від
задоволення під
ритмічний стукіт його середньовічного серця...
Дивишся і тобі кортить запхнути їй у горлянку сотню мечів,
плюснути в обличчя кислотою, розірвати її милу, до нудоти
дитячу посмішку.
Господи, як нестерпно...Відчувати себе настільки
безпорадною, ніби це не просто ревнощі, а параліч душі.
Тобі насправді байдуже, що він зрадник.
Ти просто хочеш помститись їй.
Виїдаєш себе до живої плоті думками, хоча, усі
почуття давно як корозія на ключах від дому.
Неприємно пахнуть, мертві.
Якби можна було цю ненаситну пам'ять
знищити, остаточно стерти...
Це коли зайвий раз вдягаєш наперсток,
щоб дошити нитками день і не поранитись.
Ти ховаєш свою неповноцінну лють десь
між зношеною білизною та поламаним кухонним краном.
Зазвичай, так буває, що поряд з ним одна(тепла, зручна, смачно готує,
шкіра у неї – білий мармур, груди наповнені спокоєм),
а кортить кардинально іншу.
Щось на кшталт Лоліти Набокова, з якою він неодмінно погано кінчить.
Поэзии Леоны Вишневской
Ессе
Трохи млосно зранку давитись на сніданок
вчорашньою запіканкою
і пускати по легенях кип’ячену воду з крану.
Я була надто відданою коханкою
і зализувала всі твої минулі рани.
Вирвати б з-під нігтів мотузку,
якою ти мене ще й досі тримаєш…
Та в мені надто мало здорового глузду
тому поволі вона приростає.
До огиди брутально палити совість…
якби хтось навчив мене по-іншому,
я була б неодмінно зразковою,
хаотичною, як у Лінча, короткометражна повість.
моя різкість, на жаль, спадкова може, це знак?
Маєш часу до завтра, щоб піти…
Вся поламана місткість крові
на обпечених вилицях розтікає по вулицях,
як по Львові я… Коли хочу від світу втекти.
Читайте также: Сергей Жадан и Майкл Щур зачитали стихи Шевченко под электронную музыку: крутое видео
Найсмачніше – відчувати себе худою
Я завжди хотіла ідеальне тіло,
без жодних надривів, без аплікацій
на ньому свіжим воском…
Руки від того, що серце хворіло пітніли
і поміж земних прострацій я часто ходила боса.
Носила надто вузькі, кострубаті речі,
підбори для того, щоб бути стрункою…
Денний раціон складався з води і гречки,
а треба було всього лиш бути собою,
щоб відчувати себе безпечно.
Тоді солодке, більш ніж наркотик,
мучило шлунок і мозолило очі.
Я нюхала хліб не на смак, а на дотик.
карала себе, мов вбивця, за злочин.
Я завжди хотіла ідеальне тіло,
мов одержима, торкалась кісток…
Коли обвисала разом із душею шкіра,
коли я нудотно мліла, роблячи крок…
Хтось навчив не здаватись без бою,
вік богеми, зовсім не вік… всього навсього мить.
Найсмачніше – відчувати себе худою.
Найрізкіше – відчувати себе живою, коли
в грудях ще й досі щемить любов’ю.
Коли просто болить.
Wish you were here
– Я повертатимусь завтра в Берлін.
– … (мовчанка)
– Ти зі мною?
На вечерю в нас був героїн
і об ребра душі розбилась порожня склянка.
Не дихай, коли обіймаєш груди.
Мені неприємно чути твій голос…
Це не слова, це есенція з бруду
утворює в серці коло.
Утворює в серці дірку.
– Замовиш сусідній столик?
Запхнеш у вухо палець і виймеш звідти сірку.
Як доказ того, що ти мене все таки слухав.
– Не вистачає духу? Тепер ми з слона робимо муху.
Віск обпікає руку… Задмухай свічку.
– Хочеш – їдь. Залишатись знову не варто.
Навряд це все схоже на жарти.
Набуті інстинкти або ж просто банальна звичка…
Нас з тобою тримає не відстань,
нас з тобою тримають кордони.
Холодні стіни з бетону, пустопорожні валізи.
Мій маршрут від сьогодні не дійсний,
мені до тебе не відкривають візи.