young and tragic: молоді імена українського поетичного простору

1315
Вікторія Дикобраз
Вікторія Дикобраз / НеСталін

Кілька слів про кількох молодих літераторів України, кожен з яких намагається підійти з цілком різних, протилежних, а іноді й паралельних позицій до того, що люди звикли\зумовились\намагаються\хочуть називати Поезією.

Intro\

Поезія – це комунікація. Поезія – це метод самопізнання і дослідження світу. Поезія – це спроба (о)реальнити світ довколишній: зримий або уявний. Поезія – це завжди непотворність.

Словом, є дуже багато дефініцій та визначень для поезії, і жоден варіант, тим не менш, не може окреслити її цілком і повністю: ну як можна окреслити безкінечність?

Її можна лише спробувати уявити, розуміючи усю марність своєї амбіції, проте: саме в цих балансі й розриві, між усвідомленням неможливості й постійним намаганням досягти цієї недосяжної цілі, схопитись якусь певну току в просторі, – і народжується щось неймовірне.

Автор майже всіх фото: Йосип [неСталін]

І завжди будуть люди, які намагатимуться це робити. Вони підходитимуть максимально близько, або триматимуться на максимально безпечній дистанції, будуючи найрізноманітніші тактики та плани підступу.

Падатимуть в неї з головою і без голови, або відрікатимуться, як від сина чи від нудної\невірної\тоталітарної\надто розумної коханки: втім, вкотре і вкотре, завжди, тим не менш, повертаючись (щоб згодом знову піти), як до незмінної, поганої звички – або єдиної справжньої любові.

І якщо про мертвих (іноді й навіть живих) класиків хоча б згадують у підручниках і видають їхні безсмертні, або просто більш успішні в комерційному плані, твори в залежності від "потрібності та актуальності", зазвичай не згадуючи, якщо це не річниця смерті або народження.

Читайте також: Відомі українські митці написали відкритий лист до Авакова та Луценка

І якщо живих (іноді навіть мертвих) класиків ще можна зустріти вживу на фестивалях, лекторіях, в барах, або почути про них від "прогресивної молоді". То як щодо наймолодших поколінь?

Ну, з ними все начебто добре. Наскільки в молодого поета в Україні все взагалі може бути добре, або погано, або ніяк, або лікарі досі не можуть поставити діагноз, все ж, вони є – і це вже багато про що говорить.

Декотрі з них в ранньому віці здобули відносну "популярність", хоча це, насправді, не зовсім те слово, яке слід пускати в одну з поезією вену. Дехто ж, навпаки, живе фестивалями та мережею, залишаючись в певній, можливо, іноді навіть такій-собі тіньовій опозиції, бо не може все бути правильно та ідеально.

Але ось: хоча б кілька з їхніх імен, голосів, ідей, інтонацій, бачень – і цей список можна продовжити.

Мирослав Лаюк

Один з найцікавіших та найперспективніших поетів покоління 2010-ників. У свої 26 років Мирослав здобувся на 3 збірки, один роман і купу різноманітних премій. І це при тому, що автор не є постійним чи активним учасником фестивалів чи подібних масових подій. І це, в принципі, правильно, бо поезію Лаюка іноді краще читати самому собі і то кілька разів.

Лаюк розповідає історії. Буквально: іноді – дуже і дуже історичні історії, вдало переосмислюючи свої дитячі спогади, або навіть історії повстанського руху.

Все ж, в Україні надзвичайно мала кількість митців, які спроможні адекватно та якісно працювати з подібними "історично-націоналістичними" темами, аби це не перетворювалось у пропаганду, несмак або ж шароварщину.

сніг землі і сніг неба

коли померла прабаба корнелія
випав сніг такий що діватися було нікуди
хіба ходити з заплющеними очима

вона стояла над піччю варила бульйон
і щойно згорнулася куряча кров – прабаба упала
а потім пішов сніг

жінки шепталися про те як корнеля виходила надвір
і – сонячно чи хмарно – проклинала погоду
голосно на всі горби

і коли чоловіки до цвинтаря розчистили дорогу
то обернулися назад і зрозуміли
що нічого не розчистили
бо ішов не тільки сніг неба
а й сніг землі

але це таке – буває
головне – казав дід петро її син –
що сніг із того часу не зупинявся –
він кожного дня і кожної ночі йде – а ми й не помічаємо

а я питав: як це не зупинився –
глянь у вікно там же літо
а він відповідав: і нащо ти до школи ходиш?!
нічого ти не розумієш
байстре

Але в цих історіях стільки всього міститься, що складно навіть підійти до цього з якогось одного боку.

Сучасна (та й не тільки сучасна) українська (та й не тільки українська) література (та й не тільки література) звісно, що містить в собі такі незбутні компоненти як кліше, повторювання, банальності або й навіть безбожний плагіат ритміки\стилю\образів і взагалі всього, що погано лежить в автора, який хоча б одним "статусом" вище.

Читайте також: Помер популярний поет

Проте в Лаюка цього всього немає. Та й красти у нього навряд вийде, бо це не масова поезія. Хоча Лаюк пише і верлібри, так і римовану поезію, в кожному його тексті простежується вже свої, давно сформовані, голос та інтонація, і їх важко сплутати з чимось іншим.

Бо про що пише Лаюк? Ну, про померлих родичів, за якими падає сніг неба і сніг землі. Про шкільні дерева, які залишаються на шкільних фотографіях і зберігаються в пам'яті краще од деяких людей. Про красу, за яку можна вмерти. Про пам'ять, яка … словом, багато про що: інтонацією тихою, спокійною, почасти іронічною, але хто сказав, що поезія має бути голослівною і обов’язково про любов чи страждання?

Що почитати: "Осоте!", "Метрофобія".

Тим більше, коли навіть про них можна написати так, що не кожен спершу здогадається, а про що власне був той вірш?

Олена Герасим'юк

Герасим’юк, на рівні із Лаюком, Сергій Жадан свого часу назвав однією з найцікавіших молодих поеток України. Твердження, звісно ж, суб’єктивне, але небезпідставне. Взагалі, важко оминути тему "жіночої поезії": надмірні розмазування шмарклів, усталені образи, кохання-зітхання і от приблизно все в такому флаконі, тільки в кілька разів гірше.

"Чоловіча (маскулінна) поезія" нічим не краща, просто якось вона не так часто натрапляє на очі або й просто вже ні в кого навіть не реєструється, настільки всім обридла.

Суб'єктивність суб'єктивністю, але іноді приголомшує така масова тенденційність "молодих поеток та поетів", які як максимум взяли найпростішу ритміку, доримували "кров-любов" і ще й відсублімували свої комплекси\мрії\образи\дитячі травми.

А от з Герасим’юк цілком навпаки: це буквально, на вимову важкі, хоча неймовірно влучні, бронебійні рядки, з іноді перерубаними, іноді ж – чіткими, як тіні від дерев на лісосмузі під час сутінків наголосом та ритмікою, що найближчою аналогією можна згадати поезію Василя Стуса – його міцна, потужна, життєствердна поетика, яка виражалася й через мову й через стиль написання віршів.

Коли ти йдеш до мене по воді
легка як ліс
як сон тривка незрима...

так сторожко згинатимеш коліна
так ревно підібгаєш сорочки

я бачив корінь світу
у воді
він схожий на твої розвиті коси
глухе його тривожне стоголосся
не виб'є навіть камінь з голови

коли ти йдеш до мене по воді
бо віриш
бо шукаєш наші лиця
дивись у дно
у корінь

тільки сниться
мені
тобі

коли ти йдеш до мене по воді
ти вище
ти щодень нестерпно вище

ти
тишина
ти -
птиця
тонша
інша

твоїм рукам вже не топити лід
а грудям набирати білизну

що далі
коли ти про все забудеш
що далі коли я про все забуду
звільнюсь?
засну?

і вознесеться лід мов бог
і ти
немов царівна
ніби казка давня
востаннє
кожен раз іди
востаннє
по воді.

Кожен вірш сприймається як суцільна бойова одиниця, яка, тим не менш, часто містить в собі щось більше, щось вразливіше, щось ніжніше, аніж просто філігранна хвиля мови.

Насправді, іноді навіть важко окреслити, про що саме поезія Герасим’юк. З поетами взагалі так, що можна ходити довкола когось з них, але ні на крок не наблизитись, а можна мовчки постояти, приходити кожен день – і через деякий час авторова семантика сама починає відкриватись терплячому читачу.

Хоча, це не зажди так працює. Іноді – просто недоля.

В цих віршах не зустрінеш імен, не зустрінеш знайомих, достатньо побутових ситуацій, тут все начебто образно, все-через-образ-метафору, хоча навіть найабстрактніша метафора доволі часто може виразити собою те, про що мовчалося роками і ховалося під тоннами сирого снігу.

Що почитати: "Глухота", "Тюремна пісня".

Сама побудова кожного тексту, підбір слів, яким судилося разом пройти ось це конкретне поле бою читацької уваги та сприйняття, легко лягають на язик, хоча слід хоча б раз затнутися чи закашлятись димом – цілком вірогідно, що залишаться опіки.

Михайло Жаржайло

Стосовно цього автора виникає багато питань. Точніше, до текстів, які почали з'являтись на його Facebook за останні півроку.

Жаржайло ще в 2014 році випустив свою дебютну збірку "міліція карми", і вона відзначалась, як мінімум, цікавим візуальним оформленням, адже всі вміщені там вірші були надруковані під нахилом, наче в якийсь момент тексти "попливли" кудись вниз і вбік, або просто намагались втекти зі сторінок книжки.

Читайте також: The New Yorker опублікував досі невідоме оповідання легендарного письменника

Але візуальна частина – це просто перше, що впадає в очі. Жаржайла, мабуть, не те, що складно, а й не потрібно відносити до якогось жанру чи пробувати чітко схарактеризувати його (стиль? манеру?) письма.

Його тексти, досить часто – це самостійні ігрові одиниці, в яких класичне смислове навантаження майже завжди супроводжується цікавим, в ідеалі новаторським технічним виконанням.

*

я є вірш твій нехай не буде в тебе інших віршів крім мене

не роби собі кума з усякої подоби того що на сцені або у залі
і що у воді під землею в оркестровій ямі

не згадуй на даремне ім'я вірша твого

пам'ятай про четвер щоб у ньому писати
шість днів працюй
а день сьомий четвер
для верлібра вірша твого

шануй того хто вперше показав тобі таїнство віршування
літературного батька чи поетичну матір твою

не римуй

не читай римованого

не чини плагіату

не пиши про ближнього свого

не жадай зору ближнього твого
не жадай музи ближнього твого
ані риби його
ані горобини його
ані дельфіна його
ані оси його
ані доби його
ані всього що у ближнього твого

частка не не засвоюється свідомістю
отже просто

я є вірш твій
роби зі мною що хочеш

Свого часу, це було як ковток свіжого кисню: дуже мало хто з поетів може дозволити собі такі експерименти, живучи в загадковому, самодостатньому, самостійно створеному світі, не намагаючись "підлаштуватись під ринок" та тренди: спрощення або копірайт "під Жадана", чим грішна ледь половина літературного простору України.

Майже кожен останній вірш – це експеримент, гра з читачем (можливо, спершу гра з самим автором), спроба вийти за повсякденність образів, уводячи найрізноманітніші теми, вводячи найрізноманітніші об’єкти для метафор чи порівнянь, які покликані суттєво оновити технічний інструментарій автора.

Як би смішно це не було, але це саме той випадок, коли без іронії, висміювання та негативу можна цілком серйозно сказати багатьом випадковим читачам цих текстів: це справді розраховано не на всіх і не всі зрозуміють, для чого взагалі було робити те – так, а се – інакше.

Але тим цікавіше слідкувати за останніми віршами автора, які все далі і далі відходять від звичної назагал поезії, оперуючи сюрреалістичними та абстрактними сюжетами, деталями та ситуаціями.

Що почитати: "міліція карми"
Де читати: михайло жаржайло. вірші

Для скептичного читача це може виглядати як суміш епізоду з перерахуванням предметів у кімнаті в романі Пруста – і з нальотом сюрреалізму та магреалізму, коли ті чи інші "дивності", насправді, у світі тексту зовсім не дивності, а даності, з яких часто і потрібно виводити загальну логіку сюжету, якщо, звісно, є потреба заходити аж так далеко.

Вікторія Дикобраз

Про Дикобраз часто пишуть, що це поет доріг, автостопу, подорожей, або, якщо хочете, найдовших та найближчих відстаней.

Географія, вивчена не так за шкільною партою, як через власний, вичовганим берцями досвід нічних очікувань обабіч траси в жилетці, позиченої в сусіда-комунальника. Територіальна (цілісність) розгорнутість цієї країни, з рідкими виїздами за кордон, стали певним простором для розповідання історій, для нагоди й іноді необхідності ставити крапку в незакінчених з тих чи інших причин розмовах: від Росії до Польщі.

Страшно зізнатися: схід тобі дико ближчий, що означає тотальну зміну дислокації: із Західної України – до Харкова. Дико. Близько. Але в межах кордонів.

В цьому є певний сенс: в текстах проступають краплями дощу або зупинками плацкартних вагонів розділені Львів, Рівне, Харків, Одеса, в яку обов'язково потрібно їхати в січні або на весні, навіть хрестоматійний Здолбунів – назви, ніколи не випадкові, знайомих та не дуже міст, які так чи інакше створюють настрій та атмосферу.

Додають цифрам кілометражу реальної ваги, а пейзажам – додаткового об’єму. І вже самою своєю присутністю в тексті вони зачинають історію, можуть на щось натякнути поквапом, бо ж кому було б цікаво, якби поезія висловлювалась ясно, чітко і прямолінійно? Проте, це не є головним. Необхідним. Найнеобхіднішим.

Бо коли б хто спитав, то хтось би відповів, що Дикобраз – це скоріше поет історій, якщо не сприймати за абсолют це твердження, адже чіткі та граничні окреслення якогось предмету автоматично його обмежують.

Дикобраз часто з кимось говорить: якщо й не в житті, то, власне, точно в поезії.

Між нами різниця, як між вишніми і черешніми:
ти розповідаєш про колишніх
я про теперішніх.

Ти мені гостриш ножі
і я ріжу яблука.
Цей лист'опад
лютий зі смаком патоки.
Ти готовий приймати смерть і мені всміхаєшся.
Я кажу, Бог
це жінка, і Він зі мною погоджується.

Що я, дарма з твоїх рухів складаю азбуку?
Ну ж бо, ходи до мене, земля хитається.

[ ... ]

Можливо, договорюється щось не висказане. Можливо, згадується щось вже сказане, відновлене або незворотньо розтрощене. Можливо, щось уточнюється.

А можливо це щось звідти й переходить у нашу реальність, починаючи тут діалог. Або мовчання. Бо монолог природним чином з часом еволюціонує в історію.

Поезія як спосіб рефлексії та осмислення. Розказана історія, а, тим більше, написана і, ще більше тим більше, надрукована і видана книжкою, – це вже фактично "юридично" затверджена в цій реальності історія.

Якщо на мить справді припустити, що рукописи ніколи не горять, то історії – такі важливі, такі колючі, такі нестерпні – вже навряд коли-небудь куди-небудь зникнуть від свого автора та його жертв\катів\співучасників, навіть якщо мова більше ніколи нікого не слухатиме.

До них завжди буде шанс повернутися. Хоча б так. Хоча б у такому вигляді.

Коли текст це потреба виговоритись, вимовитись, виписатись? А коли можливість, поклик, талант і вміння розповісти: що є а.т.о.? Як дихає у потилицю Лисичанськ? Як можна сумувати – з потужністю 1986 року? Який з Google виявляється Бог і якої він узагалі може бути статі? Скільки від Львова до Рівного, від ОККО до ОККО?

Що почитати: "Семантика наших прикрас", "Необхідне підкреслити".
Де читати: D.kobraz | авт.

І чому в наплічнику неодмінно мають бути карта автомобільних доріг України та міцний солодкий тютюн? Хоча про останнє, насправді, краще спитатися в неї особисто вже при нагоді.

Женя Мори

Морі ж дещо вибивається на фоні інших поетів. Логічно, що насправді будь-який представлений тут поет відрізняється від інших, але саме Морі зайняв ту нішу, де література дуже тісно переплелась з живим виступом: шоу, стенд-ап, зрештою, навіть перформанс.

Є поети, яких краще читати про себе: тоді вони діють значно сильніше, зберігають свою магію, силу та впливовість. Поезію ж Морі куди краще слухати на фестивалі чи на літературному вечорі, в живому, харизматичному, надривному виконанні самого автора, спілкуючись з людьми в режимі "тут-і-тепер".

показалось,
что люди
молчат

говорят с алкоголем,
говорят с дюжиной сигарет,
говорят с хорошим настроением.

вот например
моё настоящее
"я" –
молчит.

холодные объятья
стеснительно опущенный взгляд
глупая улыбка.

не бары растопят лёд
не танцы зажгут огонь
только терпение
и доброта.

показалось,
что люди не способны
на это.

рад, что оказался
не прав.

Кожен виступ для Жені – це не просто вийшов на сцену, відчитав і пішов, це цілий фестиваль всередині фестивалю, до якого кожного разу потрібно ретельно готуватися.

Наче новий (або старий, кому як пощастило) знайомий, якого випадково зустрічаєш в нічному барі й він починає тобі розповідати химерні історії, які трапилися з ним в якомусь із міст чи під час поїздок.

Про людей, яких він зустрів, чекав або покинув. І вірші, наче секундні кадри, фотографії, відбитки спогадів, пейзажі, схоплені емоції або ідеї, раптові й короткочасні, як спалах сірника.

Емоції, щоправда, іноді настільки важкі, що наче весь сніг останньої зими випав лише на одні плечі – і аудиторія відчуває цей сніг на собі, вона розділяє цю ношу, перебирає собі замети, щоб відчути цей ефект, відчути емпатію – і розтопити його.

Історії про комплекси, сумніви, смерті близьких чи далеких, словом, буденне життя звичайної людини в іноді урбанізованому, іноді провінційному місті, схоплене в найяскравіших образах. Те, що близьке дуже багатьом, але те, що багато хто оформити словами й виразити не зміг би й ніколи.

Саме тоді їм, на щастя, – чи навпаки, на біду, бо ж від поганого знання дороги назад немає – і приходять поети, які формують в слова та речення те, що в кращому разі б лишилось десь на полицях спогадів нікому непотрібної дешевої крамнички пам'яті.

Де читати: женя мори

Воно б там так лежало і муляло, невиразно нагадуючи про якісь підспудні підлості й щоденні каторги цього буття: екзистенційні кризи, постійні почуття тривоги, невдоволення, паніки чи провини, які нікуди не зникли навіть з винайденням психоаналізу.

А, здається, навіть навпаки: чим далі все рухається, тим воно і гіршає.

Ско Рик

Психологи часто стверджують, мовляв, те, що ми говоримо іншим – ми в першу чергу говоримо для самих себе, навіть коли це абсолютно нас не стосується. Як терапія. Як новий, звуковий, вербальний аналіз для щойно подуманого: на звук тексти часто геть інакші, аніж на око. На звук, на око і навіть на текст думка часто буває зовсім інакша, аніж спершу здалось.

Бо звідки пішов цей перший творчий імпульс? І чому він переріс у поезію? Або не переріс? І звідки взагалі пішла та звичка тире потреба писати, і що воно, власне, таке – поезія?

=мігрант. =.

3. -вичленення-

хлопчик-втікач захлинається своїм голосом
давиться язиком, ніби давиться мовою,
котрої не знали його батьки
та слово за слово він виторговує
собі сенс і бачить що люди не кидають в нього камені
люди що слухають, люди, здається, люди що чують
і не розуміє хлопчик.
що люди чують його не тому що він хлопчик-втікач
а тільки тому, що він прокинувся у роялі на сцені карнегі-холу.
думають це перфоменс, не знаючи що це хепенінг,
думають що його вірші - це нове віяння у постмодернізмі
думають, що він їх пише тільки коли засинає в роялі
у відні, на фабриці з виготовлення, а прокидається на сценах мангетену чи лос анджелесу
думають це мистецтво, не розуміючи, що по залі розкидані нутрощі хлопчика.
а на сцені, на цій маленькій рояльній бенкетці залишаться сліди від китайських конверсів
а на клавішах вимазаних словами ніби це кров,
залишається битись маленьке
втікаюче із грудей
та гупаюче ніби молот у кузні

серце.

За самими тільки текстами Ско Рика можна отримати уявлення про те, що це приблизно за людина і що в ній зазвичай відбувається. І, що слід відзначити, цими текстами можна міряти чи знаходити не лише його, а й інших, доволі рідкісних, почасти непомітних, підкреслено зігнорованих суспільством людей: коли особистий досвід перестає бути лише індивідуальною "власністю" і стає немовби перекладеною з іншої мови книжкою.

І відтепер кожен може прочитати її, відчути й зрозуміти тих, хто це пережив не з власної волі. Це люди, які самітно й приречено переживали досвід підвішених, наче кульок за вікном на гілці, років, таких довгих, як коридори наркодиспансерів, як бланки та рецепти в різноманітних психотерапевтів, і ніколи не знати достеменно: що в тих ліках?

Від чого вони насправді лікують? І чи не лікують вони тебе насправді від тебе самого, тільки справжнього? Що втратиться при "перекладі" на мову здоров'я, притупленності та терапій?

Соціум надто просто розкидається вже спорожнілими словами й надто часто видає бажане за дійсне, особливо там, де чогось не розуміє, або боїться, тим більше, коли ці два стани спровоковані єдиним джерелом.

Тому "нормальністю" можна назвати мовчки схвалену більшістю норму поведінки та мислення, які доволі рідко обґрунтовані раціонально, не кажучи вже - справедливо. Будь-який вихід за ці межі означає вихід за межі соціуму і це тавром лягає на чоло чи зап'ясток того, хто наважився зійти з протоптаної стежини, хай якою б звивистою та тупиковою вона не була.

Особливо це стосується людей, якій свідомо або ні бачать, чують, відчувають, - іноді - знають більше. Ось ця почасти неконтрольована ширина зіниць і глибина райдужки лякає їх всіх настільки, що вони готові створювати закриті приміщення й території для ізоляції та повільного добивання таких людей, іноді називаючи це лікуванням.

Хоча ці лікарі надто часто лікують від здоров'я ін'єкціями вірусного захворювання. І тому дуже легко втратити себе, дуже легко втратити поезію, дуже легко – просто – втратитись, якщо вірити їм на слово і дозволяти усе. Саме хвороба привела мене до розуму, сказав колись Ніцше, хоча тут це не найкращий приклад для аргументації.

Ско Рик дивується, коли його останню наразі збірку "Масиви" називали і продовжують називати надто депресивною. На його переконання, вона цілком життєствердна і нічого депресивного в ній немає. Просто зображальні засоби та художні звороти не слід сприймати так буквально, як вони іноді пишуться: це ж поезія врешті-решт.

Зрештою, як не крути, а, можливо, щось є в цій дещо банальній, проте завжди актуальній сентенції, і піди розбери: чи це просто констатація факту, чи це гостре почуття провини, чи це певна "цехова" гордість чи просто собі поезія, яка буває будь-якою і її можна відшукати абсолютно в будь-якому місці.

1.

сочинять стихи это стыдно.
поэт хуже пид***са.
пока пид***с выкручивает лампочку в подъезде
или в лифте ссыт
поэт дописывает верлибр.
лучше бы мусор вынес.
или посуду помыл,
так нет, эта скотина пишет.

потом ещё другим читает.

фу.

Просто потрібно вміти це робити. Адже поезія, як якраз Ско Рик якось і видозмінив відому фразу Костенко, це завжди непотворність.

Що почитати: "Люстра", "Масиви"
Де читати: ско рик

Катерина Танчак

Кажуть, була колись така країна як Югославія, яка розпалася після І світової війни. Це не має стосунку до самої теми, проте стосунок до теми має світло, яке може проникнути будь-куди, якщо тільки є мінімальний простір, місце, шпарина, крізь яку фотони зможуть проникати, щоб вільно торкатись плавників коропів або людських спин, обох рівномірно погладжуючи.

Поезія Танчак могла б бути світлом, точніше, вона певним чином і є світлом, просто озвученим, оприсутненим, зафіксованим тут у вигляді слів та словосполучень: прямим, сильним, безпосереднім, яскравим і теплим світлом.

Навіть сама побудова текстів, кожен з яких фактично обходиться спартанським мінімумом в плані розділових знаків, проте набирає напруги електричного струму, якого не хотілося б торкатись без захисту, коли починаєш входити в текст, наче в стрімку гірську ріку, спонукає серце грітися і нагріватися.

*
я короп великий короп долоня-лід
око-вода легені-папір цигарковий
дай удихнути ротом.
увесь мій рід знає що я невдаха
мене не згадують

навіть в найбільші свята.
зелений хвіст
кажуть зелений хвіст і широкі вилиці
краще не помічати як він стоїть
де він як невмирущий стоїть і дивиться.

я ж короп великий короп мені б дощу
мені б обійняти всесвіт за мокрі панцирні
плечі й нічого. все чого я прошу -
дай удихнути ротом.
це їхнє раціо

каже що ти людина не цілий світ
каже не буду здатний у тобі рухатись.
короп я дужий короп живу в тобі
дивлюся з тебе чуєш мене

не слухай їх.

Авторка завбачливо дає читачам можливість перейти підозріле місце у відносній безпеці, але ніхто й ніколи не застрахований від непомітних глибоких місць та надто сильних течій, підступно непоказових, як дівоча образа. Якраз тоді, можливо, вглядання у так рівно посічені, як волосся, рядки стає подібним на читання мантр, проте без повного відімкнення свідомості й втрати процесу мислення.

Окрім чистого світла, в цих текстах можна знайти ще багато чого осяйного і хорошого: сестринські перегуки, що не так часто хтось із поетів міг би й описати й описати так прекрасно, що іноді й не розумієш: сестри вони одна одній – чи хто?

Мабуть-таки "хто", якщо розглядати це як щось, що виходить за межі звичайних взаємодій на побутовому рівні напівсліпоти та напівглухоти людського соціуму стосовно одне до одного. Проте, буває, і найкращі з нас глухнуть. Що ж у такому разі робити найгіршим?

Поезія Танчак заворожує, приворожує, навіть іноді гіпнотизує, змушує повторювати її знову і знову, настільки ідеально там прописаний і збережений ритм, настільки несилуваною виглядає й звучить мова: не просто як приручений звір, а як той голос, її власний голос, який давав усьому перші імена, тому слова самі лягають на язик і зісковзують з нього у простір, а не чекають приборкання.

Не так важливо, здається, що говорити, коли вмієш говорити так: якщо не чутимуть, то як мінімум слухатимуть, хоча навряд це б особливо щось та й змінило.

Де читати: [замість світла]

Але й слухати й, особливо, читати ці тексти стає невеличкою подією: наскільки вони відсторонені від сучасних, модних, зокрема західних течій і настільки майстерно, вишукано виписані образи, які разом складають жмути променів, що намагаються крізь струмкову воду торкнутись до великого коропа. Великого коропа у воді.

Матвєєв

Матвєєв, насправді, маловідомий поет. Ну тобто навряд в книгарнях вам щось про нього скажуть, та й на фесттвалях з цим буває туго. Але то тільки на початку так здається. Такою самою на початку і видається його поезія: начебто, здалеку, проста, невихована, подекуди "гопувата".

Один спільний знайомий, люблячи і жартома, схарактеризував це явище фразою "ну от уяви, що у Троєщини є свій поет".

В принципі, справедливо: Сергій Жадан писав про Донбас, романтизуючи кримінал в 1990 роках, Аттила Могильний писав про Київ різних часових періодів – чому б і Троєщині не мати свого неофіційного, умовно кажучи, оспівувача або хронікера?

Бо сюжети Матвєєвських віршів часто приблизно такі асоціації й викликають: "троєщинські", з напливом лірики і романтики, з соковитим антуражем неприбраних, провінційних вулиць, пролетарських райноів, сусідніх дворів, незрозумілих часом стосунків та кінематографічно абсурдних подій, які просто "оп!" – і стаються самі собою, доки герой вперто намагається зорієнтуватись, на що реагувати в першу чергу.

Звісно, можна виявити, де проживає Матвєєв, але читаючи про те, як управління таємної поліції вивозить в ліс "тишу", надягнувши їй на голову мішок, або про йогів, які розкурюють марихуану за рогом, про пекло, яке розверзлося під ногами містян – непідкупно замислюєшся, звідки й до чого тут весь цей магреалізм?

Але, якщо заглибитись у тексти, як в плані аналізу, так і просто пошукати давніші його речі, можна побачити широчезний арсенал тем та прийомів.

Тому що крім такого легкого (або не дуже) нальоту сюрреалізму, також можна знайти тексти, які б класично йшли по розрядах "соціалка", "лірика" "філософія", "знову-щось-невідомо-що", але ці терміни вже настільки набили оскомину, що краще сказати одне: в Матвєєва, якщо пошукати, можна знайти тексти на всі випадки життя, майже для будь-кого знайдеться хоча б кілька текстів-віддушин.

С.К.

зі святом
як ти там
розсипається ніч над світом
а я пам'ятаю твоє обличчя
в стиглому промінні квітня
і зелень літа залиту світлом

живу життя
знаєш це справді є праця жити
знаєш жити це теж такий арт-проект
це такий собі квест
і шукати тебе
гукати до тебе
це завдання у ньому
якщо не сказати потреба
втомлене передосіннє небо
вбере в себе кожне слово
і де би
ти не була
де би я не був
його чорну смолу
проріже хвостом комети
і зірка впавши тобі до ніг
скаже все те
для чого я так уперто
обирав невдалі моменти

зі святом
як ти там
сьогодні планети
лаштують для тебе парад
а зорі прозоро зі стелі висять
і кличуть в свої тенета

А це вже вигідно вирізняє автора на фоні тих літераторів, які одну нещасну тему експлуатують роками, до того ж – ще й не дуже успішно. Водночас, цікаво спостерігати за мовою, точніше, за двома мовами: українська та російська.

При тому, що й технічне виконання не можна назвати простим і зручним, тому що тексти цього поета іноді можна читати на одному подиху, як скоромовку (чого робити постійно, звісно, не треба).

Де читати: Матвєєв

А, іноді, це досить важкі для вимови шматки слів, дроблені на менші порції, які, однак, майже не полегшують процес пережовування міцно закільцьованих слів: це вже більше страви та забавки для гурманів та поціновувачів технічних ігор.

Ця стаття – не ТОП і не визначення найкращих. Це лиш спроба познайомити читача з частинкою чогось нового і прекрасного. Думка автора може і скоріш за все, що буде не збігатися з думкою читача, а редакція не несе відповідальності за думку автора.

Джерело: 24 канал
powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
Залиште відгук