Біографія Юрія Андруховича
Юрій Андрухович народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ) 13 березня 1960 року. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О.М. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-франківського часопису "Перевал" (1991—1995).
Читайте також: День народження Сергія Жадана: книги та пісні, за які ми любимо письменника
Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), яку критика зустріла загалом прихильно. Того ж таки року Андрухович разом із Небораком та Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск – балаган – буфонада"), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт "внутрішнього таємного ордена" до "прикладної квазіфілософії життя".
Юрій Андрухович/фото The Ukrainians
З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань "Зліва, де серце" – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна "захалявна книжечка", що поставала під час чергувань у вартівні.
Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він – автор п'ятого українського перекладу шексперівського "Гамлета" а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Р. М. Рільке, Ф. Ролер, Ф. фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Б. Пастернак, О. Мандельштам, А. Кім).
Читайте також: Топ-12 найвідоміших сучасних письменників України
Його твори західні критики порівнюють з роботами Умберто Еко, а в нас відносять до неоцинізму. Мало хто наважується екранізувати культового автора – це буцімто "ризиковано". Хоча спроби були. Зокрема, в основі фільму "Кисневий голод" (режисер Андрій Дончик) лежать оповідання "Зліва, де серце" та "Королівські лови" Андруховича.
Другий і останній на сьогодні повнометражний фільм за мотивами творів Андруховича було випущено у 1994 році під назвою "Амур і демон". Стрічка розповідала про хитрого колекціонера, що в післявоєнні роки збирав колекцію з конфіскованих КДБ-шниками цінних речей.
Юрій Андрухович/фото The Ukrainians
У 2010 році проза Юрія Андруховича ще раз з’явилася на великому екрані. Тоді була представлена збірка короткометражок "Мудаки. Арабески". Сюди увійшов один із епізодів першого роману письменника "Рекреації" за назвою "Рано вранці" (режисер Володимир Тихий).
Читайте також: 24 сучасних українських письменники, яких варто прочитати
Цитати Андруховича не втрачають актуальності. Нагадаємо про одну із найвідоміших: "Кращі часи самі собою не настають – їх слід викликати і накликати, причому не тільки інакомисленням, але й інакомовленням. Іноді – інакокричанням".
Юрій Андрухович/фото The Ukrainians
Вірші Юрія Андруховича
Вірші зі збірки "Листи в Україну"
***
Вулиця Єреванська
Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо на ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.
Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.
Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.
І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.
У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми –
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.
Юрй Андрухович/фото Ekaterina Pereverzeva
***
З циклу "Нотатки фенолога"
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла – цим вікнам, підземного тління – траві?
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?
Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап.
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
***
Зміна декорацій
У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря –
і виходиш, і ходиш по першій платформі.
А на ній – протяги, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.
У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.
У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.
У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі – від вуха до вуха.
У приміщенні неба відкрита тюрма.
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
У приміщенні духа відкрита розруха.
Юрій Андрухович на відкритті вуличної бібліотеки в Харкові, 2017
Вірші Андруховича про кохання та любов
Вірш Казкар
Я мiг би гнати тепле стадо –
мене б життя кудись несло,
або пiзнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
I так лiчив би добрi днини,
а дзиҐарi з високих веж
мене хвалили б щогодини:
Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!
А я – не той, бо родом з райдуг
i я махнув на похвали –
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в менi бринить як свято
земних iсторiй вiчний рух:
про серце, вiрне i завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне i прегарне,
про сонний сад i жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хлiба,
коли у небi вiщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне i в лiтах,
а я повiм коханiй так:
ти – достеменна як сльоза
найтонша лагiдна лоза
ти – океан для корабля
розкiшна маревна земля
ти – i колиска i труна
найчарiвливiша струна
в тобi живе моя луна
моя небесна борозна
я – просто пiсенька твоя
моє свiтило золоте
холодний i бездарний я
коли без тебе все не те
i свiт як плiд у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.
***
Дует
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп'яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…
Юрій Андрухович та Сергій Жадан на відкритті вуличної бібліотеки в Харкові, 2017
***
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! –
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) –
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху...
Ми надто близько – марний знак,
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж –
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова...
***
Нехай уже не нам – солодкі ягоди
й вода з ключа, шовкова і правічна,
і дві легкі долоні, спраглі злагоди
в тремкому палі, мов на вітрі свічка,
нехай уже не нам – ліхтарна вулиця
з нічним кафе, підсвіченим і теплим,
і все, що продається та купується, –
нехай уже не нам, а ми потерпим,
спокуси обійдемо, ніби торжища,
де на вагу оздоб – тіла мосяжні,
де радощі, немов цупкі полотнища,
купецтво переміряло на сажні,
ранкові небеса й луги незаймані,
і хліб, що голубам на площі кришим,
і надписи, полишені на камені,
нехай уже не нам – нехай мудрішим…
А все ж і нам принаймні мить дарована,
але така блаженна і тонка:
ця ніч на нас накинута покровами,
і ти течеш до мене, як ріка.
***
Юрй Андрухович – вірші про Україну
***
Україна ж – це країна бароко.
Мандрувати нею – для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,
але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
Це підпільне бароко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,
а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,
крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.
Юрій Андрухович/фото The Ukrainians
***
Повертаємся, всіявши зойком оази;
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
або клітка, в якій єхидна.
Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.
Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком не видна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.
Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.
Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти за твоєю труною,
рідна панно, стара Вітчизно.
***
Сумнів
Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
всього мене – до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.
О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія…
Матерія – первинна. Це – провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)
Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, -
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.
Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть…
Юрій Андрухович
***
Пісня мандрівного спудея
Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ –
туди, де кров з любов'ю черленяться,
де пристрастей i пропастей сувій…
Я – ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші –
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій –
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими – вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір) !
Або в поля, як на зелену прощу –
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..
Отож, – на світ, за діло – чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!