Серед завалів досі лежить частина кулемета – раритетного "Максима". Її діставати поки не ризикують, бо надто небезпечно. Дивом тоді травмувався лиш один вояк – його контузило, бо якраз перебував найближче у момент першого пострілу, на одному з постів.
Тут вояки звикли чути пересування важкої техніки, але використали його бойовики вперше за тривалий час.
Читайте також: Бойовики цинічно обстріляли Попасну, постраждала дитина: опубліковані фото
Останні кілька днів тут напрочуд тихо. Десь щось вибухне, чи одиничні черги зі стрілецького озброєння. Але для військових це і є тиша – тиша, яку навряд зрозуміє той, хто не брав участі у постійних воєнних діях та боях.
Але це зовсім не привід розслаблятися – до ворога лише кілька сотень метрів. А якихось 5 кілометрів – і вже окупований Донецьк. І навіть на четвертий рік війни тут залишається нагадування про те, як все починалось.
Та тепер на вулицях колись двотисячного міста читати і розклеювати оголошення просто нікому. У місцевій школі більше немає випускних.
А у місті залишилось менш як десять жителів. Все завмерло і нікому невідомо, скільки часу це триватиме. Іноді, мабуть, здається, що завжди, раз так довго уже протривало – і тривати собі просто продовжує, наче "нічого й не сталося".
Чи багато хто міг подумати, що з Україною станеться щось подібне? "Тільки не в нас", "тільки не з нами", "тільки не зі мною". А коли воно стається, то згодом стає також зрозуміло, що для світу нічого "особливого" і не сталося – особливим це стає для безпосередніх учасників ситуації.
Але навіть "до такого", з часом, з великим часом, але навіть звикається, принаймні для багатьох, яким би неймовірним усе це не видавалося раніше.
І ще одне питання, яке так чи інакше виникає, спілкуючись із іншими: як це пояснити усім тим, хто ніколи із цим не зіштовхувався? Хто не переживав подібного досвіду?
З Донеччини...