Перша частина інтерв'ю про хворобу, особливості навчання та спорт як психологічну реабілітацію – за посиланням.

Про силові показники

Станова тяга – це не мій максимум. Я показала 140 кг, але там така ситуація була, що росіянці до мене було далеко, а мені до світового рекорду не дуже близько. Тому не робила більше спроб. На чемпіонаті України була спроба на 150 кг. Я зірвала, але зробила подвійний рух і мені не зарахували спробу. У присіданнях 125 кг – це мій максимум. У жимі лежачи один підхід на тренуваннях був 75 кг, але тоді більше нічого не робила. Тому 70 кг на тренуваннях – це наразі максимум.

Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота

На чемпіонаті України тягу не зарахували, коли йшла на 125 кг через подвійний рух. А коли присідала 95 кг, то встала, але теж не зарахували. Все через звичку з легкої атлетики, де ми, коли вставали, то фіксували на носочки. І я тут теж саме зробила. Так легко вийшло. Тренер довго боровся з цими "носочками". Завжди на атлетиці, коли було важко, то спершу лівою дожимала, а потім правою. Тут так не можна, теж переучували.

На змаганнях я завжди краще виступаю, ніж на тренуваннях. Під час тренувального процесу ніколи не виходжу на великі ваги. На змаганнях, інколи, вдвічі більші ваги беру, ніж на тренуваннях. Не знаю, добре це чи погано. Методики тренуванні різні є. Хтось тільки на великих вагах працює під час тренувань. Мені добре так, як є, і тренер так план будує. Тому під час підготовки до змагань я працюю без травм і не маю проблем. Мені легше працювати на максимумі і на один підхід, бо витривалості взагалі немає.

Про тренера

Він і тато, і мама. Дуже розуміючий, ніколи мене не "жене", переживає, стежить, щоб якщо хвора, то спершу повністю вилікувалась, а тоді займалась. Тому за ці два роки в мене не було бажання "халявити". Розвиває відповідальність. Він дуже спокійний, приємно з ним працювати. Він на мене ніколи не кричить, навіть щоб завести під час спроби. На змаганнях всі емоції тримає в собі. У моєї подруги тренерка така підривна, дуже переживає, а він все дуже спокійно робить. З ним дуже добре. На мене раз тренер збірної під час змагань голос підняв, я аж розплакалась. Це так незвично було. (Сміється – прим. Авт.).

Мені нервів хватись, але тренеркою б не працювала. Подобається, коли мною керують, кажуть коли і що робити.

Про умови для тренувань

У мене добрі. Я тренуюсь на СКА у Львові. Там начальник залу кожного разу нові тренажери поставив та фікус посеред залу поставив, що скоро навіть ходити не буде де (Сміється – прим. автора). Є умови де переодягнутись, прийняти душ. Це один з кращих залів для силової підготовки.

Читайте також: Паралімпійці. Оксана Зубковська

Збори проходять тільки в Рівному. Нам багато місця не треба: невеличкий зал, пару гантель і три помости. Тому все добре.

Про свій день

Я рано встаю. О десятій в мене тренування. Люблю зранку тренуватись, бо після обіду – це якась кара Господня. Я спираюсь на тренажери та майже сплю. Після тренування йду на пари. Загалом тренуюсь тричі на тиждень по одному разу в день. Перед змаганнями ми теж тричі тренуємось, але більше навантаження. І додаються сауна, масажі. Вдома теж постійно чергуємо ваги, немає такого, щоб з однією постійно працювали.

Про дієти, харчування та вагу

Я їм багато (Сміється – прим. автора). В мене почалась біда, бо мене зважують, є розподіл по вагових категоріях. Коли була в легкій атлетиці, то могла не задумуватись і їсти коли і що хочу.

У категорій 82,5 кг важила більше, тому перед змаганнями не їла та обмежувала себе. Тепер мене перевели у категорію 90 кг, а я важу 81 кг. Не набираю, і перед змаганнями їла булки, щоб набрати вагу. Тепер себе краще почуваю, можу їсти що хочу.

Читайте також: Паралімпійці. Ілля Яременко

Солодке люблю. Минулого року себе мучила. Не їла солодкого, тільки зранку чорний шоколад. Відмовилась від хліба. Та я так страждала, але скинула. Бо колись ставала на вагу: "А то ще не біда".

Літом важила 76 кг, не знала, що в іншу категорію переводять. Тренер побачив і сказав: "Сиди наїдай". Дівчата в категорії 82 кг перед змаганнями мають більше на 300 грам, сидять і обмежують себе, а я прийду в номер ввечері і нормально поїм. Зранку теж добре харчуюсь. Так, що свій плюс в новій категорії є.

Харчуюсь по відчуттях, те, що хочу і коли хочу. Спеціальних дієт не маю. Правда, коли додається спортивне харчування (протеїни, креатини), то починаю менше їсти звичну їжу. Бо якщо все їсти, то і в двері можна не влізти.

Від мандражу перед змаганнями дуже сильно втрачаю вагу. Можу і два кілограми за добу перед змаганнями втратити. На самих стартах спокійна. Я ніколи не думала, що буду перейматись через втрату ваги. Бо коли втрачаєш перед стартом, то змушена наїдати і напивати потрібну вагу.

Про виступ із здоровими спортсменами

Ми виступаємо. Беремо участь у спільних змаганнях. Важливо отримати досвід. Ніхто не забороняє разом змагатись. Тренер завжди каже, що одне змагання заміняє сім тренувань. Потрібні будь які старти, щоб навчитись поводитись, контролювати мандраж.

Результат відрізняються, в мене кілограм на 20 менші. Дівчата в категорії 65 кг тягнуть 160 кг. Я, можливо, теж можу, але не знаю чи вийде. Хотіла б попробувати себе в змаганнях із здоровими спортсменами на серйознішому рівні. Але не спішу, в мене ще є час.

Про рекорди

Встигну дорости до вищого рівня і до рекордів. Не переймаюсь рекордами та високими показниками. Якщо не виходить – то не біда, головне поступово розвиватись. На чемпіонаті України у нас була сильна конкуренція, я програла суперниці 7 кг. Але я спокійно ставлюсь до цього, я розумію де і чого я програю. Головне, що не більше, з часом все дожену.

Про безбар’єрність міста

Проблематично ввечері ходити. Також важко користуватись громадським транспортом, бо світять фари і не видно номерів автобусів. А коли питаєш людей, яка маршрутка чи трамвай, то не допросишся. Але є і навпаки, що підкажуть, заведуть, проведуть. Тому мені краще пішки пройтись, ніж "ловити" маршрутку. Ти "тупо" стоїш перед автобусом і вдивляєшся який номер.

Те покриття, яке ставлять, воно для повністю незрячих, і це дуже важливо. Добре, що його роблять.

Про те, що змінив спорт

Зараз спорт – це сенс життя. Але на ньому світ клином не зійшовся. Якщо б відійшла від нього, то знайду чим зайнятись. Почну шукати роботу по спеціальності. Не хочеться, щоб потім два дипломи лежали, а ти картоплю підгортаєш.

Виховується характер. Ти починаєш дотримуватись графіків, стаєш відповідальнішою.

З приходом у спорт перестала себе шкодувати. Раніше сядеш вдома і жалієшся на погоду, свій стан, все погано. Зараз такого немає. Я стала менш плаксива, а до заліза по іншому і не можна. Підійдеш до нього як "шмата", то і не "зірвеш". Тут треба розізлитись, а я не можу. Мене важко вивести з себе.

Читайте також: Яскраві українки, які не мали часу на страждання

Бувають моменти, коли себе шкода. Але це не так, що я іду і хочу, щоб мене всі жаліли. Навпаки, не люблю, коли мене жаліють. Тоді розклеюєшся, стаєш сентиментальним. Ввечері вдома пошкодувала себе: "бідна, нещасна, завтра знову кудись вставати". По іншому немає.

Про гроші та забезпечення

Нас забезпечують триразовим харчуванням і платять добові. Спортивне харчування видають. На кожного спортсмена є певна сума. З тренером і спортсменом визначають, що треба і дають.

Маємо своїх лікарів, яких теж не так давно ввели в штат. Наш лікар дуже хороший, на змаганнях викладається, напевно, більше за нас. Він всіх розтирав, масажував, що був більш мокрим, ніж ми.

Читайте також: Паралімпійці. Дмитро Щебетюк

В нас почали платити більші призові. За перше місце дають 50 тисяч гривень, за світовий рекорд – стільки ж. А юніорські по шість тисяч гривень. Тепер і в нас можна відкласти на квартиру за рахунок перемог. У нас немає комерційних турнірів, тому тільки за рахунок призових.

Про страхи

Досі страшно присідати з штангою. Тебе ніби страхують з чотирьох сторін, але все одно страшно. Казали, що перший раз присядеш і полюбиш. Я присіла, полюбила, але страшно. Ще боюсь травми, бо можеш припинити кар’єру.

Про курйози

Коли здавала вступний в Інфіз, то чуть не втопилась. Плаваю, як сокира.

Про мрію

В мене "дрібненька" мрія, хочу Range Rover. Не знаю чого так, не знаю чи вийде, але хочу.

Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові"