Софія Беруашвілі народилася 9 січня 1996 року. Комунікабельна, життєрадісна та наполеглива пауерліфтерка. Вперше взяла участь у світовій першості з пауерліфтингу серед спортсменів з вадами зору в листопаді 2018 року. Стала найкращою як серед дорослих, так і серед юніорів, та зробила свій внесок у тріумф жіночої збірної України, яка здобула золото у командному заліку.

Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота

Пауерліфтингом займається два роки. Не любить бігати. Виконала майстра спорту на першому ж чемпіонаті України. Зразу ж поїхали на збори і майже виконала майстра спорту міжнародного рівня. Вчилась у КЗ ЛОР "Львівська спеціальна загальноосвітня середня школа-інтернат № 100". Любить дивитись серіали "Доктор Хауса" та "Думати як злочинець". Улюблені книги: твори Джека Лондона, пригодницький історичний роман Вальтера Скотта "Айвенго" та про Гаррі Поттера. Раніше плела з бісеру; займалась сальсою та бачата, але покинула через брак часу і відсутність хороших партнерів. Любить футбол, вболіває за "Реал" Мадрид.

Про хворобу

Моя хвороба вроджена. Я дуже добре бачу перед собою, грубо кажучи – перед самим носом. Але проблем пересування по місту немає, добре орієнтуюсь. Я вчусь і постійно спілкуюсь зі здоровими людьми. Ніхто навіть не зауважує, що я маю якісь проблеми з зором, поки я не скажу, або не починаю читати дуже близько. Інколи здорові друзі мені кажуть "дивись, дивись, он там, бачиш" забуваючи, що не можу побачити. Я відповідаю "так, так класно" (сміється – Авт.).

Я вже є такою і великої трагедії з цього не роблю. Ми такі ж, як інші люди, а в дечому і кращі. Здорові люди бувають лінивими, і коли щось болить, починають себе шкодувати. А тут якщо щось болить, то не звертаєш увагу. Інколи з температурою 39 працюєш.

Читайте також: Паралімпійці. Антон Дацко

Ми з друзями, з якими вчились в школі, позитивно ставимось до проблем із зором. Постійно жартуємо один над одним. Але якщо хтось інший починає над нами жартувати, то можу і в ніс дати.

Інші люди жаліють, намагаються допомогти, хтось навпаки тікає, бо не знає, що робити. Як тільки я вступила в Університет фізичної культури, то інші не знали, як я ходжу, як читаю, як пишу. Складалось враження, що ніколи не бачили людини з інвалідністю. Тепер звиклось. У мене немає проблем з писанням чи читанням. Є багато книг в електронному вигляді, де можна редагувати масштаб.

Я не соромлюсь своєї хвороби. Для мене головне – щоб інші мене сприймали такою, якою я є.

Про Грузію

Я народилась в Грузії, але відразу після народження батьки переїхали до Львова. У мене дідо і тато грузини, бабця українка, мама на половину грузинка/українка. У бабці була ностальгія за Україною, тому і повернулись. Дідо можливо і шкодує в якихось моментах, хоче на Батьківщину. Але вже тримаємось Львова і нікуди не переїдемо. Після народження в Грузії не була. В нас є там родичі, можна їхати. Проте якось постійно не виходить.

Читайте також: Яскраві українки, які не мали часу на страждання

Особисто у мене знайомих грузинів у Львові немає, але мама, дідо мають багато знайомих, постійно спілкуються, знають мову. Навіть коли вдома не хочуть, щоб хтось розумів – то переходять на грузинську. Я не знаю мови, можливо кілька слів, але не більше. Проте якщо вслухатись, то суть розмови зрозумію.

Про школу і навчання

Це моя бабуся десь почула, що є школа для дітей з вадами зору та відвела туди. В мене була дуже хороша перша вчителька. Вона завжди шукала дітей. Не було такого – привели та й привели. Вона постійно давала рекламу. У нас є садочок "Левеня" і зразу школа для тих, хто погано чує. Але я зразу пішла у перший клас, відучилась 12 років і навіть успішно. Враховуючи, що це школа-інтернат, то всі, хто не зі Львова, мали можливість проживати тут. Мої однокласники з сіл та інших областей жили в інтернаті та залишались на вихідні. Я, як львівська, не мала права жити, але постійно залишалась, а інколи і цілий тиждень була в інтернаті. В нас були хороші умови, і зараз з кожним роком стає все краще.

Ми досі дружимо з однокласниками, постійно підтримуємо один одного і жартуємо над собою, навіть "стібемось". В школі ніколи не було конфліктів. Ми навіть мали проект, в якому вчились разом із ровесниками з інших шкіл, де були всі здорові. З ними теж не було конфліктів, з багатьма досі дружимо. Хоча було трошки так званої "дідовщини", коли приїжджали новенькі, то трохи над ними жартували, але це не переходило межу.

Про інклюзивні класи в школах

Я не підтримую. Діти жорстокі. Коли в клас потрапляють діти з інвалідністю, то завжди є якісь проблеми, що відбиваються на цих дітях. Нехай краще будуть окремо. А інклюзія все одно буде в університеті. Тоді вже ми всі стаємо свідомішими і по-іншому сприймаємо ситуацію.

Читайте також: Як подолати цькування дітей у школах: інтерв'ю з психологом

Про захист прав людей з інвалідністю

Готова захищати, але мене треба "штурхати". Не соромлюсь того, що маю ваду зору. Хочу, щоб інші розуміли нас… Бо люди думають, що в нас проблеми і ми профнепридатні. Нікуди нас не беруть. Не всі освіти нам дозволені. Ми не можемо вступити туди, куди хочемо. Було раніше заведено вважати, що незряча людина йде на масаж і філологію. Зараз вже почали йти на психологію та журналістику. Нас і в Інфіз не хотіли брати, бо боялись відповідальності.

Про спорт, як психологічну реабілітацію

Коли сиджу на парах, то думаю про те, щоб швидше піти в зал. Після п’ятої пари мене аж "гонить" туди. Хочу більше часу в залі проводити. Наразі мені спорт в задоволення. Я тільки потрапила в збірну, енергії багато, тому наразі тільки в "кайф".

Читайте також: Паралімпійці. Оксана Зубковська

Софія Беруашвілі

Ким мріяла стати

У школі хотіла бути міліціонером. Потім думала вчити іноземні мови. Але зрозуміла, що це не моє, і з 9-го класу чітко знала, що піду в Інститут фізичної культури. Я багато видів спорту поміняла. Але точно знала, що піду на реабілітацію та Інфіз. Спершу поступила туди, а потім вирішала ще йти на масаж (сестринська справа) і поступила в ВНКЗ ЛОР "Львівський інститут медсестринства та лабораторної медицини ім. Андрея Крупинського". Але в мене не допросишся масажу. Мама вже три роки просить, щоб я їй масаж зробила. Каже знайома, що це біда всіх сімей, де є масажисти.

Про навчання

Тяжко вчитись, бо багато зборів і виїздів. Деколи йдуть на поступки. Останній раз, як приїхала, то не знала за що братись. У нас спецгрупа з вадами зору – група масажистів 13 людей. У нас все це аудіо лекції. Навіть якщо їх немає, то дозволені диктофони, викладач начитує, а ми записуємо. Але то так тяжко, бо ти приходиш і куняєш. Є можливість на зборах слухати лекції, але не виходить.

Читайте також: Паралімпійці. Ілля Яременко

Про заняття спортом

В шостому класі почала займатись шахами. Чого мене туди "понесло" – не знаю. Я одну партію зіграю, а другу вже віддаю, щоб по швидше закінчити. Далі була на голдболі, десь років три. Є чоловіча і жіноча команди. Зараз я б під м’яч не стала. Ці вічні синяки…

А з дев’ятого класу пішла на легку атлетику – штовхала ядро і кидала диск. Це дуже спонтанно вийшло, стояв тренер Михайло Степанович, дивиться на мене і каже: "Ядро по тобі плаче". І так я шість років була на ядрі. А останні два роки займаюсь пауерліфтингом. Не знаю чого "не пішло" в легкій атлетиці. Під час тренувального періоду все було супер, а на змаганнях "зажималася", хвилювалася і ніколи добре не виступала (може 2-3 рази було непогано).

Спочатку все подобається. Я коли прийшла на атлетику, то раніше всіх приходила, остання йшла. А потім помаленьку почало щось боліти, десь придумала, хотілось відпочити. Тиждень дома сиділа і знову йшла тренуватись. Пам’ятаю, як Євген Федорович говорив: "Чого ти "халявиш", от скажи, що сьогодні не можеш – і все. Скажи, що не йде і будемо щось інше робити". А "халявити" дуже легко. Маєш 10 раз штовхнути, а ти 6 зробила, і доказуєш, що десять.

Читайте також: Паралімпійці. Дмитро Щебетюк

Якщо б зараз спитали, яким спортом займатись дівчатам, то я б рекомендувала плавання, єдиноборства, карате, а не залізо тягати.

З мене тренер в залі завжди сміявся, що буду по жиму виступати. Я відповідала, що "легко". А одного разу вирішила, а чого б і ні. Сила в мене є, тільки техніки не вистачало. Поставили техніку, і пішло – мені залізо легше тягати, ніж штовхати ядро і диск. Раніше я завжди любила більше ходити в зал, ніж на стадіон з ядром "волочитись".

Коли приїхала із Чемпіонату світу, то через два дні вже тренувалась. Бо якщо довго не займатись, то потім така кріпатура. Мені добре від тренувань. Якби я сказала, що хочу відпочити, то мене б відпустили. А так сама дзвоню і питаю, коли можна прийти і займатись.

Про виступи

Свій перший виступ пам’ятаю, це було з ядром. 7,2 метра, на які я його кинула, були гарним показником для мене. Це було в Запоріжжі під час зимового чемпіонату України. А з пауерліфтингу – це було в 2017 році на чемпіонаті України. Я тоді виконала норматив майстра спорту України. Було дуже багато емоцій. Всі підтримували, вітали, обіймали. За мене більше переймались тренери інших спортсменок, ніж я сама. Була дуже добра атмосфера, всіх гарно приймали, і "новеньких", і "стареньких". Хоча досі страшно робити перший підхід. Він найважливіший, треба його добре виконати, бо як не зарахують, то далі важче буде.

Читайте також: Як вийти заміж за принца та не зіпсувати собі життя: інтерв'ю з психологом

У мами серце боліло, коли мама моєї однокласниці, що була на перших змаганнях з пауерліфтингу в Рівному, писала їй про кожний підхід, що я роблю. І коли в мене був останній підхід на 150 кг, то добре, що її дома не було, бо напевно б інфаркт стався. А коли їхала на перший міжнародний виїзд у листопаді 2018 року, то дуже переймались, бо раніше літаком я не літала, плюс чужа країна. Контакт постійно підтримувала з мамою. Хоча, напевно, більше за мене переживав тренер, бо перші міжнародні змагання, щоб показала хороший результат.

На чемпіонаті світу виступалось спокійніше, ніж у Рівному. Бо тут ще дивляться, вибирають, поїдеш – не поїдеш. А на світі якщо ти вже є, то вже добре.

Коли їхала на чемпіонат, то навіть не знала, хто мої суперниці і з ким змагаюсь. В мене було за мету добре виступити, покращити свої рекорди і назбирати на міжнародного майстра. А коли нагороджували, то виявилось, що ще росіянка змагалась. Було приємно її перемогти.

Продовження інтерв’ю про тренера та умови тренування, мрію, рекорди та курйози – у другій частині інтерв’ю.

Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові"