"30 квітня адміністрація Сорбонни звинуватила студентів у підбурюванні до насильства і оголосила про припинення занять. Це викликало обурення. 2 травня у Парижі почалися демонстрації, які стрімко поширилися по багатьох університетах Франції. Наступного дня студентів підтримали робітники. Почалися страйки. 6 травня 20 тисяч студентів пройшли вулицями Парижа, викликаючи захоплення у Мешканців столиці. По дорозі демонстрантів атакувала поліція. У Латинському кварталі виросли барикади і почалися вуличні бої. Лише до 2 ночі поліції вдалося розігнати повсталих. Незважаючи на сотні арештованих, сутички продовжувалися. (...) 10 травня на демонстрацію вийшли 50 тисяч студентів. (...) 13 травня пройшли грандіозні маніфестації у Парижі та інших містах, в яких взяли участь 800 тисяч людей. Увечері студенти захопили Сорбонну і оголосили, що відтепер університет відкритий для всіх трудящих. Було створено самоврядні органи – Генеральні асамблеї та Окупаційний комітет для управління Сорбонною. Того ж дня робітники провели 24-годинний страйк, який паралізував усю Францію. Врешті влада змушена була відступити. Поліція покинула університет і звільнила усіх арештованих" (Іван Банах, "Повість чудових літ", Львів, 2013).


Ви — активний львівський євромайданівець. Згадаймо перші дні. Що, передовсім, Вас, як українця, як львів’янина, підштовхнуло до того, аби вийти на Майдан із прапорами України і Євросоюзу?

Мене спонукала до цього байдужість, яка панувала у суспільстві, несправедливість і засилля криміналу при владі. Дикий капіталізм і феодалізм: сімейні клани керують нашою державою. Це ж спостерігаємо і на рівні нашого міста, чи будь-якого іншого. Я приєднався до протестів 22 листопада (на наступний день після відмови уряду від асоціації, — "24"), вийшов на Майдан у Львові й намагався не пропускати жодного дійства, душею й серцем уболівав за усе, що відбувалося. І моя присутність на Євромайдані, як кожного громадянина, — потрібна і доцільна. Це означало проявити солідарність із такими ж людьми, як і я, яких гноблять, над якими знущаються і сказати владі "досить" бандитизму, розбою і рекету. Згадайте несправедливість у Врадіївці, коли виродки у формі зґвалтували дівчину, згадайте, як у Донецьку перед єврочемпіонатом із кийком поглумилися над чоловіком, бідні люди інвалідами стали. І таких випадків тисячі!

Якщо взяти до уваги дані 2-3-річної давності міжнародної організації за права людини Amnesty International, членом якої я був, то в Україні терор зашкалював міліцейський: за один рік у міліції через тортури, як силові, так і словесні, пройшли до 900 тисяч громадян. Фактично, мало не над кожною людиною, яку затримували, ґлумилися.

Такі органи нам не потрібні. Їх можна розформувати і організувати народні дружини. Погляньте, яка чудова самоорганізація Майданів, а особливо столичного: там є загони самооборони, які слідкують за безпекою, і все працює. Люди часто зневірюються в опозиційних лідерах, але й самі певною мірою винні, у своїй байдужості, коли складають руки.

За яким лідером Ви б пішли? Яким він повинен бути, аби за нього проголосувала країна?

Я би двома, трьома, десятьма руками голосував за ту людину, у якій би побачив самопожертву і відданість народу. Ви зараз скажете, що таких майже немає. А я скажу що є. От наприклад, 78-річний Президент Уругваю — Хосе Мухіка. Він ще у 1969 році вступив у партизанські загони, був учасником партизанського руху "Тупамарос", його затримали і за свої ідеологічні переконання він провів у тюрмах військової хунти 14 років. А у 2010 році народ обрав його президентом. І що я скажу, Уругвай став однією із найліберальніших і найдемократичніших країн світу. І народ довіряє Мухіка. Чому? Погляньте, які кортежі у Януковича, Путіна, а він їздить на старенькому "Фольксвагені" 87-го року, який сьогодні у них коштує до 2 тисяч доларів.

Коли він став президентом, то мав отримувати зарплату у 12,5 тисяч доларів — астрономічна цифра для небагатої країни. Він, розуміючи, що країна бідує, віддає на благочинність щомісяця майже всю зарплату, залишаючи собі у 10 разів менше. Має 2 охоронців, з палацу виїхав і живе на фермі. Окрім того, у них націоналізована газова, енергетична, паливна індустрія. Впевнений, що в Україні слід це також зробити. Іншого виходу немає. Окрім того, за Мухіки в Уругваї прийняли закон, за яким держава пропонує легально виробляти і продавати маріхуану. Чому? Бо це великий бізнес, на якому величезні гроші заробляють мафіозні клани. Окрім того, вважаю, що люди повинні мати право придбати зброю для самозахисту. Вибачте, але коли виникатимуть певні ситуації, людина повинна мати змогу захистити себе. От для мене Мухіка — приклад, на який повинні рівнятися політики.

Зараз в опозиції троє лідерів, рейтингових обертів набирає й Петро Порошенко. І кожен із них може сміливо балотуватися на пост президента. Чи є у вас підозра, що стосовно лідера не домовляться?

Я б віддав перевагу молодому освіченому й харизматичному лідерові, років 30-ти, якого б висунула громада. Але й над такою людиною потрібен контроль, реалізувати який допоможе повернення до парламентсько-президентської форми правління. Народних депутатів я б узагалі розігнав, а зробив би один законодавчий орган так званих "головастиків", які б лише розробляли законопроекти. Крапка. Бо зарплати у них і їхнього апарату такі, що людям можна пенсії по 10 років виплачувати. А вони ще й часами забувають приходити за тими зарплатами. Для чого депутатам службові авта і квартири? Як на мене, якщо в українців мінімальна зарплата 1000 гривень, то нардепи мають право отримувати максимум утричі більше, тобто у межах 3 тисяч гривень. Діяти потрібно радикально!

От ви зараз кажете — діяти радикально. Майдан сьогодні і Майдан до 19 січня — два різні за радикальністю Майдани. Ви, як хіпі, — людина, яка виступає за мирні вирішення будь-яких ситуацій, як ставитеся власне до таких радикальних дій, які відбулися і тривають на Грушевського у Києві?

Як людина миролюбна, пацифістичного спрямування, я не терплю насилля у будь-якому його прояві. Але винятком є певні обставини, коли потрібно зберегти гідність нації і свою власну, коли це відбувається у рамках оборони, у такому разі я погоджуюся на радикальніші дії. Звісно, палицю перегнули і влада, і радикали по інший бік. Опозиційні лідери думали, що вони вічні й навіть не могли уявити собі такого сценарію, який відбувається зараз. Свободівці думали, що вони радикальні, а виявилося, що є радикальніші за них, і їх уже близько 20 організацій, які мають свою платформу. З ними не змогли співпрацювати. "Правий сектор" — це неформали, вони не підконтрольні державі, їх не стримає влада.

Якщо ми повернемося до 30 листопада, побиття студентів. Як на мене, це була спланована провокація влади, де були задіяні очільники, які давали вказівки спровокувати насилля і діяти за "білоруським методом". Цього, на щастя, не вдалося.

1 грудня, я досі не можу второпати, чому влада поставила щитом 19-річних ВВшників (бійців Внутрішніх Військ, — "24"). Якщо є такі "беркутівці", що можуть у кількості сотень людей в амуніції розігнати дітей, то чого вони не протистояли на Банковій, а ховалися за спинами. А радикали, у свою чергу, увійшли в раж, подумали, що їм усе можна. Хіба це не спланована провокація? Це доводять і помічені хлопчики у фіолетових курточках, які безперешкодно проходили кордони міліції. Це — владна провокація, так звані "тітушки".

Звісно, я не можу одобрити того, що хлопці годинами робили із ВВшниками, коли ті без щитів стояли. Уявіть собі, ви три години стоїте і вас б’ють. Звісно, у них спрацьовує агресія. Але коли йде загроза вашому життю, коли у вас стріляють, то тут іншого виходу немає як оборонятися. Зараз міліція не кайданки вдягає і спокійно веде у райвідділ, а застосовує силу і зброю, стріляє у "Червоний Хрест", чого навіть німці під час ІІ Світової війни не робили. За такі речі повинне бути покарання. Найкращий вихід — розформувати усі ці підрозділи і сформувати під контролем громадськості, а керівником поставити цивільну людину, навіть правозахисника.

Як ви гадаєте, чому трапилися такі жорсткі протистояння на Грушевського? Що чи хто людей підштовхнуло/в до таких радикальних силових дій?

Це — два місці на морозі під балачки і євродискотеки. Людям набридло стояння без конкретних дій під крики «Ганьба!». І тим моментом скористалися радикали, які й пішли в наступ, а люди їх від душі підтримали. Тільки от біда в тому, що серед затриманих і вбитих — не радикали, а прості люди. Я не проти загонів Самооборони чи "Правого сектору", але повинна бути домовленість між цими групами. Яскравим прикладом такої неузгодженості дій стали епізоди із захопленням "Спільною справою" будівель міністерств і сутички із свободівцями. Люди це все бачать.

Те ж відбувається в регіонах, зокрема у Львові, коли не завжди узгодженими на Винниченка (вулиця, де знаходиться львівська ОДА, — "24") є дії "Свободи" і "Автономного опору". Це трохи нездорова тенденція, коли одні борються за посади, а люди у тій боротьбі просто ґвинтики, ними маніпулюють. Не обов’язково кудись вступати, аби відстоювати свої права. І героями, без пафосу, я вважаю таких людей, як Руслана Лижичко, Святослав Вакарчук, Сашко Положинський, Софія Федина і таких ще десятки, коли вони цілодобово були з Майданом.

Чи можна сказати, що Майдан певною мірою розколовся на 2 частини: мирних мітингувальників, які перебувають здебільшого на Майдані Незалежності і очікують компромісів і домовленостей, і людей, які готові до радикальніших кроків?

Думаю, так, поділився на поміркованих і непоміркованих. Але їм тепер (цим "двом Майданам") слід сісти за стіл переговорів і обрати провідника, який матиме авторитет, передовсім — моральний. Я, приміром, з деякими радикальними принципами можу погодитися. Але надто велика кількість об’єднань може створити на Майдані хаос, цього допустити не можна. Наразі ж надій додає те, що, приміром, анархісти і праві радикали, які між собою не лагодять, коли потрібно давати відсіч силовикам, — об’єднуються. Стосовно лідерів опозиції, то ми чудово бачимо, хто якими статками володіє, ми розуміємо, що це буржуазія, яка не проти закріпити владу. І тут важливо не повторити ситуацію 2004 року, коли ми довіряли одному лідерові.

Зараз у СІЗО сидять десятки невинних хлопців. Чому вони там і як їм діяти?

Коли ми утворили міжнародну організацію за права людини в Україні, то виступали у захист по сотнях фактів. Чого ми добилися на теренах України — відміна смертної кари, частково тортур. Приміром, Юрій Мозола, закатований у камерах СБУ у 1996 році, був помилково затриманим, на нього хотіли "повісити" справу вбивств Онопрієнко. Людина була настільки сильною, що попри усі ті тортури, зокрема струмом, він не хотів нічого на себе взяти і через три дні додому повернули бездиханне тіло. Після цього батьки сконтактувалися з нами і ми підняли шум. Згодом камери СБУ, де сьогодні музей "Тюрма на Лонцького", закрили, а на лаву підсудних посадили 40 СБУшників. Це був 2000 рік. Ми були позапартійними, нам не важливо було, до якої організації людина належить, якщо вона не винна. Вважаю, що потрібно відродити Громадські ради контролю над міліцією, до яких входили правозахисники різних груп. Такі ради діяли при Юрієві Луценку. Міліцію потрібно міняти повністю. Сьогодні навіть коли проходиш повз райвідділ, чуєш звідти одні матюки, розмовляють як гопники, бандити у формі.

Багато майданівців мають надію, навіть після усіх страшних подій, які трапилися на Грушевського, що із бійцями Внутрішніх Військ можна «домовитися». Упродовж революції їх вмовляють стати на сторону народу, кинути щити і зняти шоломи. Як гадаєте, у таких умовлянь є перспектива?

Я бачу там непогані обличчя і мирно домовитися цілком реально. Тільки люди потрібні впливові й такі, що викликають довіру. Приміром — Віталій Кличко.

Ну він уже раз спробував мирно врегулювати ситуацію і отримав вогнегасником в обличчя...

От! Що вони роблять? В такій ситуації потрібно бути дипломатом. Тоді на Грушевського Кличко намагався захистити звичайних людей. Хотів стати миротворцем — нарвався на радикалів, які просто люблять битися. Це — такі ж бойовики, як і по той бік барикад, тільки без форми.

Ви, як правозахисник, як можете охарактеризувати закон «про амністію» регіонала Юрія Мірошниченка, проголосований наприкінці січня у Верховній Раді і підписаний Президентом. Наскільки адекватним є "обмін активістів на будівлі та вулиці"?

Це — політичні заручники і їх потрібно відпустити без жодних обговорень. І до цього закликає європейська спільнота. Наступним етапом можуть стати переговори стосовно звільнення приміщень — після того, як випустять заручників, повернуться до Конституції 2004 року, переоберуть Верховну Раду і Президента. Тоді й Майдан розійдеться.

Але цього можна чекати ще рік...

Ну нехай бодай звільнять активістів, покарають винних у розгоні і розпустять "Беркут". Тоді можна звільняти усе, крім невеликого Майдану.

А що ви думаєте про Антимайдан?

Це — звезені бюджетники і їхні декласовані елементи, а серед них ще й алкоголики і "тітушки", яких звезли із пролетарських околиць. На деяких дивитися страшно. А хто такі оцей харківський "Оплот"? Це ж бандитське формування — бійцівський клуб без правил, це вже не "тітушки". Причому, вони відверто говорять: тих побили, тому вухо відрізали, тих— розсіяли. А ще зайдіть на їхні сторінки у соцмережах...

Як гадаєте, на Майдані ще реальні силові дії?

Якщо у когось є гарячі голови... Не виключено, що з обох сторін є багато амбітних людей, які готові втілити свої плани. Окрім того, є "Спільна справа", як приклад того, чого не потрібно робити. Такі люди можуть наробити дурниць.

Зараз, коли на Грушевського розставлені барикади, потреби у "коктейлях Молотова" немає. Але якщо це — відсіч, то й "коктейлі" будуть виправдані, але також не як регулярний спротив.

Майдан може тривати ще дуже довго, але я майже переконаний, що він має сили і терпіння мирно достояти до досягнення своїх вимог. Якщо працюватиме дипломатія, не виключаю, що Майдан стоятиме ще до місяця. Але важливо задіяти до перемовин міжнародних спостерігачів, аби усі питання вирішити якомога дипломатичніше. Звісно, як пацифіст, я хочу, аби все панував "мир, лад і спокій" як співали "Брати Гадюкіни". Але революції, як такі, час до часу потрібні і не завжди це мають бути силові протистояння, частіше – революції свідомості. Окрім того, навіть після успішного завершення Майдану, у чому я певен, Майдан повинен залишатися у кожному із нас, у кожному українському місті. Бо згодом нам доведеться боротися із корупцією уже не в Києві, а на місцях — у ДАІ, БТІ, паспортних столах, аби не допустити новим народженням місцевих феодальчиків, які допомагатимуть своїм братам-кумам. Саме тому необхідний тотальний контроль громадськості, а Майдан потрібен постійно.


Розмовляла Ірина Вовк,
Телеканал новин "24"

Фото: Fаcebook