Презентація книги у Львові відбудеться 11 вересня, у п’ятницю, о 17:00 в Дзеркальній залі ЛНУ імені Франка.

Уривок з третього розділу. "Андрій-Боксер"

Андрій-Боксер, хоч і відмовився від зйомки, проте покликав його на «завдання» разом із двома іншими товаришами по службі. Потім, звісно, виявилося, що ця нерозважлива ідея була не завданням, а самовбивчим навіженством, що закінчилося трагедією.

Минуло вже тижнів зо два, як українські частини залишили старий термінал, що на той час внаслідок постійних обстрілів перетворився на безформну димну груду руїн, яка нагадувала Олексію Спітак – вірменське місто, зруйноване страшним землетрусом у 1988 році (там, звільнившись з армії та серйозно зайнявшись фотографуванням, Олексій блискуче відпрацював своє перше відрядження в якості фрілансера Associated Press).

Після відходу кіборгів у новий термінал російські командос зі спецгрупи «Вимпел» ГРУ Генерального штабу РФ встановили над руїнами старого термінала два прапори – триколор Російської Федерації й недоладне багатоколірне полотнище ККНР, так званої Красно-Кам’янської Народної Республіки.

За даними розвідки, після цього «подвигу», прирівняного російським телебаченням мало не до встановлення червоного прапора над фашистським Рейхстагом у травні сорок п’ятого, російські спецназівці, що видавали себе за відморожених сепаратистів, колишніх шахтарів, відступили. І окрім двох прапорів жодної присутності ворога у понівечених обгорілих розвалинах старого термінала, за відомостями розвідки, не спостерігалося.

Проте «кацапський» і ККНРівський прапори викликали в Андрія, таксиста зі Львова, та двох його друзів несказанне обурення. Вони вирішили пробратися через нескінченну двохсотметрову смугу смертельних перешкод до старого термінала, скинути «ганебні ганчірки» й знову встановити там український синьо-жовтий стяг. Олексію сказали, що на те є наказ.

Раннього ранку в тумані всі четверо вирушили до старого термінала. Дісталися без пригод. Швиденько скинули два ворожі прапори, потім, скориставшись одним древком, установили на ньому свій. Зробили селфі для своїх подруг і друзів у Фейсбуці, а потім двоє Андрієвих друзів попросили Олексія «сфотать» їх разом.

Олексій, який, звісно, зняв усю цю героїчну епопею від самого початку в найдрібніших деталях, погодився без слова. Він узагалі мало говорив, виправдовуючи своє прізвище – Молчанов. У компаніях Олексій охочіше грав на гітарі, пив і співав, ніж розмовляв.

І цього разу він просто сказав: «No problem!» – і звів камеру.

***

У цей час за чотириста метрів від них товстожопа червономорда зірка російського кіно на ім’я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами «ПРЕССА» на них тулився своєю брезклою щокою до холодної сталі кулемета «Утьос». На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів.

У своєму останньому, шалено популярному серіалі він віртуозно зіграв провідну роль ретельно законспірованого фашистського шпигуна. Мав завдання: підняти фашистське повстання відразу після Другої світової війни в південному українському містечку, населеному переважно євреями, щоби допекти маршалу перемоги тов. Жукову.

Не минуло й трьох-чотирьох років, як нарешті улюбленець публіки, кіношний фашист стріляє сам у реальному житті з реальної великокаліберної смертельної зброї реальними патронами по реальних «фашистах». З тієї самої келії монастиря, що виходила єдиним вікном на злітне поле.

– Все чотко. Жми на газ, дядя! – весело загорлав колишній ростовський мийник машин, а нині борець за незалежність Донбасу від київської хунти, командир загону сепарів і герой російського телебачення на прізвисько Ламборгіні.

Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше, просто мудак на війні. Наче там бракує своїх з обох боків.

Що зробили терористи з донецьким аеропортом: