Хто читає: той, хто втомився від невдач і хвороб.
Хто читає: книгу "Надприродний розум. Як досягти надзвичайного силою розуму", автор котрої – доктор Джо Диспенза – біохімік, нейрофізіолог, нейропсихолог та хіропрактик – був перекладений цьогоріч українською мовою, завдячуючи зусиллям видавництва BookChef.
Чому читає: тому що, як говорить слоган до серіалу "Секретні матеріали", "The truth is out there" – "Істина десь там". Хоча, може, вона десь тут. Словом, правда – поруч, варто лише не припиняти пошуки.
Звісно, те, що можна змінити життя, не міняючи пози на дивані, є певним перебільшенням. Потрудитися таки доведеться. Але всі труди будуть закільцьовані на самому собі. Так, принаймні, стверджує Диспенза.
І за це одна половина читачів його проклинає, вважаючи шарлатаном, а інша – нестримно любить, розповідаючи історії про чудесне зцілення та неймовірні зміни у житті, котрі мали місце завдяки заняттям по методу диво-доктора.
Читайте також: Умберто Еко: прокачай своє Середньовіччя, або Нетипова історія "темних часів"
А диво-доктор між тим не вчить "позитивному мисленню". Він вчить правильному мисленню. А правильне мислення, за Диспензою, це таке мислення, котре повсякчас варіює та уникає копій самого себе. І варіює в потрібному напрямку – не зациклюється на минулих, а тим більше – на негативних подіях, а творить нові й нові. Поки що – лише в уяві.
Словом, перефразуючи одного колишнього прем'єра, годі скиглити – треба діяти.
Річ у тім, що наш мозок трохи дурний. Або наївний. В кожному разі, його легко обманути. Мозок не відрізняє реальне від надуманого, –
каже Диспенза.
Це, так би мовити, його ключова теза, його базис, на якому стоїть усе дослідження. Під цей базис автор підводить складну доказову базу. Щоб оцінити правдивість такої доказової бази, треба добре орієнтуватися не лише у нейрофізіології, але й у квантовій фізиці.
Але авторка цих рядків не претендує на лаври покійного Стівена Хокінга. І не береться виносити остаточний вердикт "Надприродному розуму", називаючи книгу "довколанауковою маячнею" або ж проголошуючи її Біблією нашого часу.
Подекуди книга читається тяжко. Бо гуманітарію складно пробитися крізь усі термінологічні викладки Диспензи. А подекуди віддає шаманством, бо тебе не переконує, що написання літери "J" ("job" – "робота") і медитування над нею змусить середньостатистичного українського начальника перестати бути свинею і виплатити борги по зарплаті або радикально підняти її.
Автор стверджує, що людська пам'ять володіє надприродними можливостями
Втім, повернемося до наших надприродних можливостей. До їхнього розуміння Диспенза прийшов шляхом пізнання власного гіркого досвіду. Він потрапив в аварію і сильно пошкодив хребет. Лікарі пропонували йому операцію та вживлення імпланту, але Диспенза вирішив боротися з недугою силою думки. І вже за дев'ять місяців зіп'явся на ноги.
А відтак почав шукати "братів по розуму" (надприродному, певна річ), тобто налагоджувати контакт з людьми, котрі мали в своєму житті "спонтанну ремісію". Іншими словами, з тими, хто одужав силою самого лише самонавіювання, відкинувши традиційне лікування. Знайшовши цих людей, Диспенза знайшов й підтвердження своєму переконанню: думка, як точка опори, здатна перевернути світ.
Але як він довів свою теорему? Проживаючи який-небудь досвід (байдуже, негативний чи позитивний), людина активує величезну кількість нейронів головного мозку, пише Диспенза. Між нейронами виникають синаптичні зв'язки. Якщо одні й ті самі емоції раз у раз повторюються, ці зв'язки міцнішають і створюють нейронні мережі.
Кожна мережа – це спомин, на який тіло "заточене" реагувати тим чи іншим чином. Наприклад, оплакуючи якусь втрату, ми знову й знову змушуємо тіло переживати вже не душевний, а суто фізичний біль.
Таким чином, наше минуле прописане у нашому мозку, і цей інститут прописки скасувати не так-то й легко. Наші реакції не є спонтанними, мозок витягає їх зі свого "горища", тобто активує нейронну мережу, коли з'являється той чи інший зовнішній подразник – приміром, фізіономія нелюбого начальника, котра змушує нас злитися, а тіло – помалу руйнуватися.
Отже, в якості резюме: всі наші емоційні реакції є результатом хімічних процесів, обумовлених сформованими нейромережами, і ґрунтуються вони на минулому досвіді. Іншими словами, в 99% випадків ми сприймаємо реальність не такою, яка вона є, а інтерпретуємо її на основі готових образів з минулого.
Таким чином, наша пам'ять – наш найперший ворог і наш найбезжалісніший кат. Вона не дає нам рухатися далі, вона змушує повсякчас жувати одну й ту ж уявну жуйку.
У поетки Оксани Луцишиної є один прекрасний вірш, котрий майже напевно сподобався би Диспензі. Він – про Амфітріту, дружину Посейдона. Амфітріта, донька богів, кохала простого рибалку, але рибалка загинув. Посланець великого Посейдону, дельфін, вмовляє Амфітріту вийти заміж за свого пана. Зрештою, богиня погоджується:
Хай я вберу пурпурову зорю, хай я станцюю з вами!..
Тільки хай пам'ять мою зітруть, хай поконають пам'ять,
Хай розіб'ють уже й часоплин – інше-бо все розбито!..
…Добре, царице, сказав дельфін. Добре так, Амфітріто.
Отож, головне для тих, хто хоче бути щасливим, це – "подолати пам'ять". Не буквально, звісно. Але просто не дати пам'яті можливість панувати над людиною. Як це втілити на практиці? Заборонити собі думати про минуле? Не зовсім так.
В людському тілі кожна емоція має місце внаслідок викиду в тіло певного набору хімічних речовин, і наш організм просто стає в деякому роді "залежним" від цих хімічних сполучень. Ми можемо позбутися такої наркотичної залежності, примусово проживаючи щодня інші емоції.
А почати варто з простого. "Намагайтеся робити щось в іншому порядку, наприклад, якщо спочатку вмивалися, а потім чистили зуби, зробіть навпаки. Або візьміть і вибачте кого-небудь. Просто так. Ламайте звичні конструкції! І ви відчуєте незвичайні і дуже приємні відчуття, вам сподобається, вже не кажучи про ті глобальні процеси в своєму тілі і свідомості, які ви цим запустите", – стверджує Диспенза.
Так відбуваються спонтанні зцілення: з новою свідомістю хвороба більше не може залишатися в тілі, тому що змінюється вся біохімія організму (ми міняємо думки, а від цього змінюється набір хімічних елементів, що беруть участь в процесах, наше внутрішнє середовище стає токсичним для хвороби), і людина одужує,
– підсумовує він.
Прикладів таких зцілень в своїй книзі Диспенза наводить безліч, і це навіть трохи дратує, бо починає нагадувати молитовні зібрання в "нових" церквах, де вчорашні каліки підводяться на рівні ноги і славословлять Господа.
Але слово "бог" у Диспензи не фігурує. У нього – наука, а не віра. Хоча визнаємо відверто: те, про що він пише, складно визнати як доведений факт, але якраз можна прийняти на віру. Віру в те, що можливості людського мозку дійсно необмежені, і що керуючи мозком, ми керуємо своїм життям.
Все таки прикро думати, що ми приречені намотувати коло за колом – як карусельні коні – й ніколи не зістрибнемо з атракціону своїх страждань. Чи не так?
Читайте також: "Ми всі помремо, бо самі створили своїх убивць": про нову книгу Ювала Харарі