Ви маєте значний досвід роботи в різних сферах: Ви є співвласником Creative Quarter, були радником мера Львова, працювали в Реанімаційному пакеті реформ, маєте досвід роботи керівником на порталах і сайтах. Що Ви отримали від кожної посади? Чи дійсно так необхідний цей досвід (в тому числі, найнезначний) людям? Де було працювати легше, а де важче?
Окремо по кожному проекту говорити складно. Адже кожен дав мені цілий діапазон абсолютно різних навичок, які, безумовно, в сумі перетинаються одна з одною. В цілому, якщо резюмувати все, можу сказати, що завдяки участі у всіх цих проектах я отримав таке відчуття сміливості, відсутності страху падіння чи вчинення будь-яких помилок.
Читайте також: Кенігштейн: Моя кар’єра в ІТ розпочалася в корівнику
Ця сміливість, відповідно, проектується на той самий досвід, який дає можливість використовувати ті помилки, і ті перемоги, які були вчинені протягом усього життя. Відповідно, тепер я не допускатиму повторення цих помилок в майбутньому у вирішенні тих чи інших завдань, які виникають в більш професійному контексті.
Друге, що дуже важливо – я перестав сприймати проблеми в компанії, які безумовно є у всіх, як проблеми, а став сприймати їх, як виклики. Тому це, безумовно, дуже позитивний досвід, який я здобув.
Відповідаючи на головне питання, наскільки досвід сьогодні необхідний – він безумовно потрібен, але при цьому бажано, щоб людина могла не вчитися тільки на своїх помилках, а також і на похибках оточення.
Отже, в першу чергу, досвіду необхідно вміти вчитися. Це те, що, на жаль, наша радянська влада, за часів якої ми всі дорослішали, нас не навчила, і ми в результаті цього припускаємося дуже багатьох помилок.
Більшість наших упущень якраз і полягає в тому, що ми не вчимося на прикладах інших, а виключно на своїх. Досвід, який накопичується, – в результаті це не тільки навички, які створюються завдяки власним перемогам або поразкам, а, в першу чергу, людина стає з віком мудрішою і, відповідно, розуміє, що їй набагато правильніше вчитися не тільки на своїх помилках.
Говорячи про те, що потрібно постійно вчитися... Наскільки я знаю, Ви працювали над одним із проектів з компанією Nravo у Львові...
Насправді, я не працював з ними, а в якійсь мірі допомагав їм. На мій погляд – це одна з найяскравіших позитивних компаній, яка, безумовно, домоглася дуже великого успіху і суттєвих результатів, що дійсно вражають.
Це два брати Табачини: Андрій та Юрій. І, відповідно, коли у них в компанії у певний момент сталася криза, викликана, в першу чергу, падінням ринку, на якому вони працювали, я частково допомагав їм своєю присутністю та мотивацією знайти самих себе. В результаті вони, завдяки спільним зусиллям, знову вийшли на ринок зі своїм новим проектом, який зараз є революційним.
Зараз вони створюють цілий симбіоз, який в цілому можна назвати освітнім проектом. Він складається з величезних телевізійних мультитачевих панелей, в які вбудовані комп'ютери. Компанія розробляє це все у Львові, виробляє в Китаї. По суті, це є такою енциклопедією, яку вони українізували і зараз активно впроваджують у львівські школи. Це, безумовно, один з найбільш яскравих проектів, який я побачив у минулому році. Вони змогли перетворити маргінальну галузь, в якій ніколи не було ніяких грошей, в ефективний бізнес з досить непоганою маржею. Але при цьому продовжують займатися своєю роботою з людським обличчям.
Це, до речі, нині найголовніше – займатися бізнесом з людським обличчям, щоб він не був маргінальним, щоб була людяність, як у відношенні до своїх співробітників, до клієнтів, так і до тієї сфери, яку ти розвиваєш. Ми точно так само робимо наш "Креативний Квартал".
Ілля Кенігштейн (праворуч) та Роман Хміль (зліва) в "Креативному Кварталі"
До речі, я чула щодо компанії Nravo, яка Вам так подобається, що вони зайшли в нову приватну школу "Вільних та небайдужих" у Львові. Тож попередній фідбек нібито дуже позитивний як у дітей, так і у вчителів у використанні цих мультимедійних дошок.
Ви знаєте, ця школа – це теж черговий феномен. Взагалі, Львів є одним з найбільш прогресивних міст країни з чіткою стратегією розвитку, яка серед іншого була націленою на використання сучасних IT-рішень у різних сферах суспільного життя, освіти, системи охорони здоров'я, енергозбереження, транспортної інфраструктури, системи адміністративних структур і багато чого іншого. І на відміну від багатьох інших, саме мер Львова підтримує подібні ініціативи не тільки на словах, а й на ділі. Я би хотів, щоб подібні ініціативи почали розвиватися не тільки у великих містах, але всюди в Україні, тому іншим все-таки варто брати приклад зі Львова в цьому плані.
Ось цю школу, яку запустила компанія "Фест", там, де Андрій Худо та Юрко Назарук... Якщо чесно, Назарука я взагалі вважаю генієм. У них дуже хороший тандем, вони правильно вміють менеджерити всередині самих себе партнерські взаємини, що є великою рідкістю на сьогоднішній день в українському сучасному бізнесі. Велика частина з того, що вони створюють – це проекти яскраві, інноваційні. Тому я вважаю, що майбутнє якраз за такими людьми, як вони.
У школі "Вільних та небайдужих"
Будемо сподіватися, що таких буде більше, і не тільки у Львові, а по всій Україні.
– Ви знаєте, таких не може бути багато. Це такі собі білі ворони, за рахунок яких наша країна рухається вперед. В результаті, таких людей дуже мало. У якихось країнах їх більше, але все одно, у співвідношенні із загальною кількістю населення, таких людей завжди небагато. І дуже добре, що їх небагато, тому що якраз вони і є лідерами, а всі інші вже йдуть за ними і повторюють те, що створюють ці кілька людей.
Але ж у хороших виконавцях теж нічого поганого немає, особливо коли вони є...
– Абсолютно... Одна західна хайтек-компанія навчилася менеджерити всередині самих себе закон Паретта, за яким 80% складу співробітників – це якраз та основа, фундамент, на якому стоїть вся компанія. Вони роблять свою роботу, і роблять її більш-менш якісно. Але вони приходять в 9 ранку, а в 6-й вечора йдуть і забувають про неї, оскільки головним у них є особисте життя, сім'ї, діти і так далі. І 20% людей у компанії, які фактично є інноватарми, саме вони рухають кампанію вперед, вони створюють. Але при цьому вони перебувають у перманентному конфлікті з цими 80-ма відсотками і, відповідно, приходять на роботу не в 9, а, скажімо, в 11, а йдуть в 10 вечора. І великі сучасні компанії навчилися це менеджерити всередині самих себе. Вони навчилися працювати з такими людьми: і з тими 80-ма, і з цими 20-ма.
В іншому інтерв'ю ви говорили, що Львів – місто, яке позиціонує себе, як відкрите для світу – цитую "является одним из самых закрытых городов в Украине, где внешним идеям – без договорняка с местными феодалами делать нечего." А зараз Ви сказали навпаки, що Львів є найбільш прогресивним містом. Чому так? Змінилася думка?
Але ж одне іншому не суперечить, нічого не змінилося.
З одного боку, ті ж Худо та Назарук – львів'яни. Народилися і виросли там, тому, будучи львів'янами, людьми, які розуміють менталітет ринку, механізми внутрішнього бізнесу, вони вміють адаптуватися самі й адаптувати свої ідеї під те, що відбувається в рамках міста.
Але, на жаль, при цьому Львову, як я і говорив раніше, необхідно позбутися провінційних болячок, які покосили міський істеблішмент. Іноді мені здається, що Львову просто бракує здорової та якісної критики.
Так, звісно, тут постійно запускається багато інноваційних і цікавих проектів, які ззовні мають хороший вигляд. Але при цьому комусь, скажімо, з-за кордону досить важко приїхати і відкрити без зайвої бюрократичної тяганини новий бізнес, хоча часто це вдалі і цікаві ідеї. Хоча, ще раз наголошую, тому, хто живе всередині міста і розуміє правила гри – це зробити досить легко.
Чи можна сказати, що таке зауваження стосується більшості великих міст України?
Скоріше, це стосується більшості маленьких міст України, тут мається на увазі не кількість населення.
Що робити, щоб змінити цю закритість до зовнішніх ідей? Потрібно перестати боятися конкурентів, перестати боятися когось, хто робить щось краще за тебе. На сьогоднішній день, якщо говорити мовою бізнесу, то конкуренція, яка прийнята у нас, насправді, далеко не ідеальна. Вона у нас досить слабка між компаніями, оскільки вони не створюють якусь додаткову цінність у боротьбі за клієнтами, а навпаки, намагаються якимось чином створити перешкоди для конкурентів, таким чином пропонуючи досить примітивний продукт. Звідси у нас всі проблеми.
Відповідно корупція – це прямий наслідок того, що відбувається з конкуренцією. Місцеві бізнесмени, знаючи всі входи і виходи, використовуючи певні аспекти української ментальності, домовляються з митниками, домовляються з якимись органами влади і так далі. В результаті з'являється така недобросовісна конкуренція.
Є дуже хороша цитата: Недобросовісна конкуренція – це придбання переваги у підприємницькій діяльності, яка суперечить закону нормального ділового обороту, вимогам добропорядності, розумності та справедливості і завдає збитків конкурентам, завдає шкоди їхній діловій репутації.
А в наших реаліях недобросовісна конкуренція тісно пов'язана з корупцією, базуючись на видачі дозвільно-заборонних документів, що наділяють того, хто заплатив хабар, ексклюзивними правами. А контрабанда дає можливість зниження ціни.
Фішка тут якраз в тому, що при масовому попиті ексклюзив має не один такий бізнесмен, а всі, що в свою чергу анулює ефект унікальності товару або послуги, призводячи всіх ось таких бізнесменів до того, що вони шукають більш дешевої закупівельної ціни для отримання максимально можливої маржі. Контрабанда дає окрему перевагу, але несе в собі купу ризиків, змушуючи такого бізнесмена отримати прибуток тут і зараз, бо завтра може не настати. Звідси і формується традиція введення в оману споживача щодо властивостей і якості товару.
У підсумку, що у нас відбувається: ринок, в якому море низькоякісних товарів і послуг незрозумілого походження, завезених нелегально, що продаються по-чорному, і споживачі, які схожі один на одного, як дві краплі води, і, відповідно, ненавидять один одного за це. Це все в результаті дає недобросовісну конкуренцію.
Коли ж мова йде про добросовісну конкуренцію, там якраз йде боротьба за споживача за рахунок того, що ти збільшуєш ціни для нього, але не завжди повинен зменшувати ціну на товар.
Не завжди конкуренція – це демпінг. Як правило, конкуренція – це розширення діапазону власних пропозицій споживачеві. І оце у нас взагалі відсутнє, тому, на жаль, маленькі міста закриті. Там простіше домовитися один з одним і не пускати тих, хто хоче зайти ззовні. Таким чином це нічого цінного не дає: ні для того, хто закрив, ні для того, хто хоче зайти. В результаті цього страждає кінцевий споживач.
Тому, говорячи простою мовою, в тому ж Львові, в місті, яке декларує свою відкритість навіть на рівні слогана "місто, відкрите для світу", необхідно, щоб конкуренція з'явилася на ділі. І найкращим підтвердженням цього стане заходження на внутрішній ринок Львова дійсно великих компаній.
Крім конкуренції, є щось ще таке, що могло б залучити іноземні інвестиції в українські стартапи?
Гарантія того, що в разі, якщо щось піде не так, держава за тебе заступиться, ти не залишишся один. Якщо раптом навіть та ж держава почне тебе штормити, як бізнесмена, то суд за тебе заступиться.
На жаль, у нас поки суди вимкнені, тобто у нас не існує оборотності або невідворотності покарання, тому простіше завжди недоброчесним бізнесменам домовитися і заплатити хабар, тому що в результаті це завжди більш вигідно для них, ніж платити штрафи.
Тому поки в Україні відсутні нормальні суди, у нас, на жаль, великих інвестицій в той чи інший регіон чекати не доведеться.
Тобто фактично реформа бізнесу, яку намагаються ввести, марна без реформи судів?
Так, абсолютно правильно. Насправді, у нас які головні реформи саботують? Приватизація, антикорупційний суд, служба фінансових розслідувань – це все реформи, які необхідно створити. Все інше – це якась косметика. Тобто спроба пофарбувати стіну, яку в першу чергу треба шліфувати. У нас цього нічого немає, тобто у нас в кращому випадку це спроби займатися якоюсь косметикою.
Читайте також: Цінність розуму, або Чому Україна програє війну за таланти
Вже кілька років у суспільстві обговорюється книга про інтровертів Сьюзен Кейн, яка змусила людей інакше подивитись на це явище. Ви інтроверт чи екстраверт? Як Ви думаєте, який стан ефективніший для досягнення успіхів у житті?
Ви знаєте, незважаючи на цю книгу, я вважаю себе екстравертом. Я вважаю, що людина – істота соціальна. Як говорив німецький філософ Ерік Фромм, людина істота соціальна і на сто відсотків залежить від тих 100 людей, які її оточують в житті. І йдеться, в першу чергу, не тільки про її родичів, а й про тих людей, з якими вона зустрічається, коли виходить з дому, кого вона, наприклад, бачить щоранку або щодень на роботі. В результаті, чим більше серед тих людей, з якими вона зустрічається протягом свого життя, хороших, тим, відповідно, більше позитивною є сама людина.
Тому, кажучи про екстравертів та інтровертів, я себе відношу до перших, але безумовно допускаю ідею про те, що людство зараз все більше і більше прагне до статусу інтровертів, оскільки завдяки технологіям і світовій діджиталізаціі, людина все більше і більше воліє залишатися сам на сам зі своїм електронним девайсом, і спілкуватися з людьми через нього, забуваючи про ті якості, якими вона наділена як істота розумна. Тобто з точки зору якихось зовнішніх емоцій, пропускається все через якісь смайли, імотікони і так далі.
Тому, безумовно, має бути і те, й інше в рівній мірі. У мене відчуття, що в майбутньому інтровертами буде більшість населення світу. Екстравертами якраз будуть люди, які не можуть жити інакше. Тобто таких людей буде меншість.
Яка риса українців є найбільш негативною і як її подолати?
Найбільш негативна риса українців – заздрість. Це насправді така досить болюча риса. Хоча це одне із найсильніших людських почуттів, саме заздрість часто стає рушійною силою найнижчих вчинків і страшних злочинів. Заздрість своїм існуванням робить українців нещасними тільки тому, що десь хтось живе краще, ситніше і багатше, ніж інші. Тому повне моральне задоволення вони отримують тільки тоді, коли комусь в результаті стало гірше.
Я, чесно, ненавиджу заздрість. Вона руйнівна, як радіація. Веде до повного знецінення власного я, і вона ніколи не буває білою, вона завжди чорна, як чума, заражаючи нормальних адекватних людей, наповнюючи їхні душі чорною імлою.
Єдиними ліками від заздрості є прагнення усвідомити, що хорошого є в житті людини, які можливості у неї є. Я не знаю, як від цього вилікуватися. Мабуть, потрібно побачити проблеми інших людей, усвідомити, що у них теж є труднощі, часом навіть більш серйозні, ніж у тебе. І тільки після цього, може, з'явиться якийсь позитивний погляд на життя. Або ж пропаде зловтіха від того, що комусь гірше, ніж тобі, а з'явиться якесь прагнення зрозуміти, які аспекти мого життя зараз дуже хороші, що у мене в житті є хорошого, які є можливості. І тоді, напевно, починає відпускати. Тоді все не так погано, з'являється якийсь позитивний погляд на життя.
Від заздрості потрібно позбавлятися, це одна з найбільш негативних рис українців.
Знаєте, можливо, якби люди частіше постили правдивіші історії в Інтсаграмах і Фейсбуці, інші б менше заздрили?
Ні, я думаю, що це від бідності, від злиднів, слабкого духу, які у нас є. Убогість духу – це якась похідна від невпевненості в собі, невпевненості в завтра. Я б сказав, що причиною цього є в певній мірі історія, яка змушує наше суспільство так себе вести.
Але я ще раз повторю, що все це не через те, що у нас є якась там відсталість мислення, навпаки, я вважаю, що українці можуть стати такими собі новими євреями Європи, у позитивному сенсі цих слів. Потрібно просто якимось чином зрозуміти, що українці – це не тільки ті, хто живе всередині країни, а й величезна кількість людей поза її межами.
Наприклад, як це відбувається у ірландців: коли питаєш, скільки їх всього, вони говорять 50 мільйонів. Я одного разу так запитав і не повірив відповіді, бо якщо така кількість стане навстоячки на цьому острові, то вони туди не помістяться. В результаті ірландці кажуть, що вони не вважають ірландцями тільки тих, хто живе на острові, вони рахують всіх разом. І це унікальна історія. Це потрібно зрозуміти.
От і в нас є колосальна діаспора. І їм дуже важливо, що відбувається в Україні. І Україна ніколи не зможе вибратися без підтримки діаспори, так само, як і діаспора не виживе без зв'язків з Україною, тобто, звичайно, виживе, але по-окремо, роз'єднано, перетворившись в духовного інваліда без коренів і пам'яті.
Нам треба навчитися бачити, чути і цінувати один одного. Тому що діаспора – це велика сила, яка може зіграти ключову роль в процесі реалізації тих же реформ.
А що може зрушити нас всіх українців з мертвої точки, щось таке глобальне?
Я займаюся бізнесом, тому я вважаю, що нас почне зрушувати в першу чергу зростання ВВП, відповідно зростання добробуту людей. Тоді вони почнуть менше переживати про те, що у них буде завтра. І, відповідно, всі погані звички будуть нівеліюватися.
Також може зрушити розуміння, куди ми йдемо, що у нас є якийсь шлях, нехай він досить довгий, але ми рухаємося, а не стоїмо на місці. Адже стояти на місці – це найгірше. Необхідно рухатися вперед і туди, де існує велика мета, для досягнення якої необхідно всім старатися. Засукати рукави і якось рухатися, а не просто стояти на місці.
Тому, мені здається, зростання добробуту за рахунок того, що у нас все-таки будуть якісь реформи, почнуться якісь інвестиції в країні, всі побачать, що це можливо, почнуть міста відкриватися, люди все менше і менше будуть заздрити один одному.
В результаті ми з цієї мертвої точки і зрушимо. І нічого іншого. Я не вірю в новий Майдан, бо новий Майдан – це якийсь символ, який може нас привести до того ж, що вже було. Українці знову виберуть нового лідера, який в черговий раз всіх якимось чином зрадить. Я вважаю, що час таких руйнівних подій для України вже в минулому. І тепер треба робити такий собі Майдан всередині себе, зробити переворот у свідомості кожного. Тут безумовно багато що залежить від влади, потрібно називати все своїми іменами, адже на сьогодні наша влада порочна, абсолютно без жодних сентиментів, обіцяли реформи, але їх ніхто не робить, саботують реформи і т. д.
Тому, безумовно, влада може бути консолідатором, якщо ця влада почне думати про свій народ, а не тільки про себе. І перестане наївно розглядати країну, як якийсь дійний апарат, завдяки якому вони можуть вирішувати власні проблеми.
Адже насправді бути правителем, чиновником – це дуже велика жертва. А не так, що один заробляє в бізнесі, а інший у владі. Ні, це жертва. Ти повинен розуміти, що ти, коли приходиш до влади, йдеш на певну жертву.
Ще у нас гіпертрофоване уявлення про те, як жити в Україні. У людей формується помилкова думка, ніби справжня підтримка формується виключно з подачок, а не в реальній співпраці. Ось це насправді дуже шкідлива думка: нам ніхто нічого не винен у світі. Взагалі, ніхто нічого не винен. Ні за ядерну зброю, ні за її відсутність, ні за що. З цією думкою потрібно завтра прокинутися і почати свій робочий день – це вже буде великий крок вперед.
В одному з інтерв'ю для сайту "24" Ви сказали: "Не треба боятися впасти". Але питання: як потім піднятися, не здатися?
Не боятися впасти – це досить свіжа ідея з області венчурного інвестування. Хтось скаже, що це така заспокійлива пігулка для всіх венчурних інвесторів, які хочуть інвестувати в стартапи, які вже завтра можуть схлопнутися. А на практиці з 99% всіх стартапів саме це і відбувається.
Так само варто розуміти, що інститут фінансування та інвестування у світі на сьогодні є похідною від економіки достатку, в якій є величезна кількість розвинених країн, де люди дійсно мають надлишкові капітали, і вони готові інвестувати свої гроші. І в разі, якщо ці гроші згорять, їм не буде боляче від того, що так сталося.
Не можна інвестувати останнє, що в тебе є. Якщо можеш не інвестувати, то не інвестуй – це перша порада, яку я даю всім, хто приходить до мене з питанням, чи варто вкладати в ту чи іншу компанію.
Не боятися впасти – це означає не боятися відкрито визнати свою поразку тоді, коли це необхідно, тоді, коли якісь залишки можна ще захеджирувати, в результаті зупинити нескінченне падіння внікуди. З іншого боку, це дає тобі сміливість і розуміння того, що так, ти зробив помилку, але ти навчився і в результаті розумієш, що ти цю помилку більше не повториш, тому що ти вже знаєш, що потрібно робити, щоб вона не сталася знову, адже ти вже один раз впав. Ось це в результаті дає певну сміливість у прийнятті рішень.
Зрозуміло, що потрібно дуже дбайливо ставитися і до грошей, і до хвилин людського життя, і до професіоналізму, і до енергії, яку людина вкладає у ці інвестиції. Але я не бачу якоїсь трагедії в тому, що якась людина падає... Безумовно, якщо людина націлена на успіх, то рано чи пізно вона його доб'ється.
Які Ви можете надати практичні поради, щоб змінити життя на краще?
Складно, звичайно, відповісти на це, тому що все змінюється постійно. Якщо кілька років тому ти давав одні поради, то зараз вже інші. Ну, напевно, в першу чергу знову ж таки не боятися впасти. Для мене це дуже важливе побажання завжди, особливо молодим підприємцям.
Вкладати цілком і повністю самого себе без якихось компромісів в ту справу, якою ти займаєшся. Незалежно від того, яким професіоналом ти себе вважаєш, все одно себе вкладати по максимуму, тому що сьогодні в сучасному світі перемагає тільки емоційний підхід до свого бізнесу, а не практичний на основі тих книжок і того всього, що ти прочитав. За рахунок того досвіду, який ти придбав і в симбіозі тих знань, які ти отримав, і помноживши це все на певний рівень емоцій, які ти вклав у свій продукт, в результаті ти можеш домогтися успіху.
Але в першу чергу ти повинен безумовно вкладати всього себе. Ти повинен розчинитися у своїй справі, ти повинен стати нею, тобто твій проект – це ти. І більше ніхто, це не твої співробітники, не твої підлеглі, а в першу чергу ти. Ти повинен себе проявляти. Це дуже важлива порада, яка на сьогодні просто необхідна, якщо хто-небудь хоче почати будь-яку справу, не обов'язково у сфері високих технологій, у будь-якій.
І третє – це позитивно мислити. Це, насправді, сьогодні те, чого не вистачає.
Що таке позитивне мислення? Я вже теж на цю тему говорив. Позитивно мислити не означає надіти рожеві окуляри і дурити себе, називаючи чорне білим. Позитивно мислити – в першу чергу адекватно оцінювати ситуацію і позбавлятися від негативних думок, які безглузді і на 90% займають мізки.
Західний світ вже давно прийняв цінність позитивного мислення, вважаючи за краще не тільки мати вигляд, але і бути успішним. Тому що для середньостатистичного жителя, наприклад, Каліфорнії, невдача – це щось короткострокове, що проходить, а не родове і незмінне, як у нас прийнято вважати. Позитивне мислення є не тільки джерелом комфорту, але також є величезним рушієм внутрішньої енергії, якої нам всім так не вистачає.
Якщо робити висновки, то ми, звичайно, сильно відстаємо від розвиненого світу, світу, в якому є ліберальний індивідуалізм, суверенітет особистості над державою. Але такий світ навіть для розвинених країн сьогодні швидше майбутнє, ніж сучасне. Емоційний інтелект, наявність душі, уміння надихати і емпатія в повній мірі присутні в свідомості окремих людей, а не мас. Тому те суспільство, в якому такі люди є лідерами думок, проявляють активну життєву позицію, навіть всупереч обставинам, згодом трансформується у суспільство з міжнародними амбіціями, з правильними прагненнями. Це те, що вже відбувається у інших і те, до чого ми повинні прагнути в нашій країні.
Читайте також: Майбутнє відбувається вже зараз: дуже скоро багато країн вимруть