Про безчинства росіян у тимчасово окупованому Херсоні, історію порятунку, пошук дому та майбутню перемогу розповіли подруги Ольга Гуруля та Надія Турицька у межах проєкту СВОЇ на 24 каналі.

Важливо Якщо я не стріляю, то маю подавати набої, – Дмитро з Херсонщини про допомогу ЗСУ і власну справу

Обидві жінки на момент повномасштабного вторгнення були у Херсоні. Ольга приїхала у місто випадково: в гості до друзів, але зрештою залишилася там надовго. Надія ж родом з Одеської області. У Херсон вона переїхала з чоловіком після одруження десь у 1999 році. Пара має 4 дитини. Найменшим – 8 і 5 років.

Разом жінки тікали з окупованого росіянами міста. Зараз і Ольга, і Надія знайшли тимчасовий прихисток у Львові. Але вони найбільше мріють повернутися додому, до українського Херсона.

Як для вас почалося повномасштабне вторгнення Росії? Що ви пам'ятаєте про ту фатальну ніч?

За день до початку повномасштабного вторгнення Ольга працювала, а 24 лютого якраз повинна була мати вихідний, тож планувала спати до обіду. Однак вже о 7:00 її розбудили крики куми, з якою вони тоді жили разом.

Ольга: це було жахливо. У мене досі мурашки по шкірі йдуть. Вона перелякана бігала по квартирі й кричала, що почалася війна. Стріляють. Було чутно вибухи. Вони були такими потужними, що в нас аж балкон відчинився.

Жахливо було. Я не знаю, як це передати, тому що це було страшно. Ми схопилися одна за одну, почали дзвонити знайомим, щоб зібратися в одній квартирі разом. Позакривали всі вікна чим могли: і дошки, і ліжка ставили. Заклеювали вікна скотчем, щоб скло не летіло.

Надію 24 лютого приблизно о 6:00 розбудила сестра. Вона сказала: "Надя, збирай дітей, війна почалась".

Надія: Я спершу не повірила. Діти ще сплять і я не можу зрозуміти, що мені робити. Зразу зібрала дітей, документи, не зібрала речей, звісно, нічого. Приїхала до сестри. Потім включили сирену, повітряну тривогу. Тоді я зрозуміла. Я ввімкнула телевізор і наш президент сказав, що почалась війна, на нас напала росія.

Життя змінилося, так… Знаєте, дивишся на це все… Боже, я б не подумала, що війна буде. Чесно.


Надія згадує, як для неї почалася війна / Фото 24 каналу

Ольга пригадала, що фактично одразу ж з аптек зникли ліки. Все через те, що люди ставали у черги й скуповували ліки на майбутнє.

Українці намагалися привозити в окуповане місто гуманітарку, але їх категорично не пускали.

Ольга: Вони (росіяни – 24 канал) свою завозили гуманітарку. Деякі люди брали, може, це й наші були, не знаю. Ми її не брали, ми проживали як могли. Там трошки, там трошки, там підпрацьовували.

Надія: Одразу ж була проблема з продуктами. Люди все скуповували. Потім вже в місто танки заїжджали, вантажні автомобілі, ще якісь машини, які угорі з автоматами стояли. Багато техніки.

26 лютого приблизно об 11:00 Надія пішла в аптеку біля гуртової бази. Але її зупинили наші військові і сказали: туди не йдіть, там вуличні бої.

Надія: Нас вернули, і наші військові кажуть: лягайте. І пішли обстріли. Ми просто лягли і розуміли, що люди, які йшли позаду, розбігались по кутках. Я зайшла у квартиру, залетіла. Я не могла зрозуміти, що це було. Вже потім почала відходити і зрозуміла, що могла попасти під кулю. От тобі кричать "лягай" і ти просто падаєш.


Діти Надії могли залишитися сиротами / Фото 24 каналу

9 травня Ольга разом зі своїми кумами вийшли на парад, щоб подивитися "де наші люди, а де їхні".

Ольга: Ми розвішували наші українські синьо-жовті стрічки. І попались. Нас оточили 4 чоловіки і забрали. Завантажили у машину і повезли в колишню СБУ, здається. Нас забрали за стрічки.

Оскільки вони міста не знають, то заблукали. І ми їхали хвилин 15, замість 2 – 3. Нам сказали голову вниз опускати, щоб вони бачили. Вже у будівлі нам на голову накинули щось і по різних кабінетах заводили.

Як минув цей допит?

Ольга: Нас (Ольгу і двох її кумів – 24 канал) протримали до 18:00. І вони нам говорили, що "можете забути, що Херсон – це Україна", щоб ми більше містом так не ходили, не розвішували стрічок. І дали свою колорадську, як ми кажемо, стрічку. Ми вийшли звідти – я взяла і викинула її. Ну, навіщо воно мені треба?

Вони багато що наговорили. Нам було дуже страшно, вони позабирали телефони й намагались нам погрожувати. Але ми агресії не подавали. Бо самі розуміли, що якщо дамо агресію, можемо звідти й не вийти.

Вони нам наговорили, що убивати треба всіх. Прямо в очі казали: "Якщо ми не втримаємо Херсон, то треба стерти його з лиця землі".

Яким було життя в окупації?

Ольга: Ми вже не витримували. Ми шукали різні шляхи, шукали людей, волонтерів. Після 9 травня росіяни почали закривати нам доступ: інтернет, мобільний зв'язок. Після 9 травня ми майже не виходили з дому. Лише на ринок на 5 хвилин, туди і назад.

Вони ж їздили, як у себе вдома. У них правил дорожнього руху взагалі немає. Вони якось наїхали на машину, залишили людину вмирати й поїхали далі. Що людям робити? Страшно, дуже страшно. Боялися навіть по ринку ходити. Ми дітей не брали нікуди. Зрештою сусіди запропонували виїхати. Ми погодились.

Як ви евакуювалися?

Ми нарахували 27 постів. Поки їхали, ми плакали, бо залишили своє, рідне. Виїжджали ми обманним шляхом: "Ви куди? Та, ми в Херсонську область." І так 27 постів. Хто перевіряв багажник, хто документи, хто просто дивився і пропускав нас. Ми швидко виїхали. А як з Херсонської області виїхали у Василівку (Запорізька область – 24 канал), то росіяни питали: "Ви куди?". Тоді ми сказали, що в Запоріжжя, у гості.


Ольга розповіла про евакуацію з Херсона / Фото 24 канал

Надія: Настільки важко було кидати своє. Нам сказали взяти мінімум речей, тому що ми не знали, якою дорога буде. І ти просто перебуваєш у квартирі, і розумієш, що ти їдеш, і можеш більше сюди не повернутись.

Ми їхали через два села, вони просто з землею… Ви навіть не уявляєте, наскільки це страшно. Я поклала дітей, щоб вони цього не бачили. Вся скотина ось так розстріляна, спухла. Коні, корови, собаки.

Думаєш, їдеш, і кожен блокпост: "Господи, аби пропустили, Господи, аби пропустили". Коли побачили наш прапор – видихнули. Після прапора зустріли наших воєнних. Ми їм подякували за те, що живі.

Ольга: Ми коли вже виїхали й проїхали Василівку, побачили український прапор і почали плакати. Навіть водій заплакав у машині, бо ми вже не в окупованому місті. Стільки машин там згорілих. І техніки. Не знаю, чия, звісно. Страшно було. Цюрупинський ліс згорілий, де ми гриби їздили збирати. Важко, звісно, полишати це все.

Що ви робили, коли виїхали у Запоріжжя?

Ольга: Ми приїхали спочатку в Запоріжжя, це було 5 червня. Декілька днів там побули і 10 червня виїхали у Львів. Приїхали на залізничний вокзал, трохи заспокоїлись. Бо ми всі накручені. Підійшли до волонтерів, зрештою вони нам дали адресу.

Це була адреса прихистку "Твоя опора", що розташований у Львові. Саме там зараз і живуть жінки разом з дітьми.

Що відомо про прихисток "Твоя опора"

Прихисток організований благодійним фондом "Твоя опора" разом з партнерами від початку повномасштабного вторгнення став для сотень українців другим домом. Наразі там перебувають понад 100 українців здебільшого з Донецької, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей.

Загальна місткість прихистку – до 180 осіб. Евакуаційні потяги регулярно привозять людей, які не в змозі залишатися вдома або ж узагалі втратили свій дім.

Нас поселили, оформили, записали, ми тут розташувалися. Щоправда, перших 7 днів було важко, оскільки ми людей взагалі не знаємо, міста – тим паче.

Перший час мені здавалося, що люди якісь злі. Недружні. Перші оці 7 днів, що нам здавалося, що все дико для нас, але потім я вже почала звикати. Зараз розумію: Львів – дуже гарне місто. Старовинне таке. Все так цікаво: туди хочеться піти подивитися, сюди.

Чи не думали ви виїхати закордон?

Ольга: Колектив прихистку дуже хороший, чесно! Дуже добрий, дружній. Тому ми вже звідси їхати не хочемо, вже не хочеться ніяких закордонів.

Надія також не хоче їхати закордон, бо тут – все своє та зрозуміле.

Надія: Тут я розумію, що я вдома. Тут я себе відчуваю вдома, а там я чужа. Я там тимчасово, а тут – постійно. Тут я мову розумію, діти розуміють. Тут свої правила я знаю, діти правила знають.

У Львові у мене є дах над головою, у мене є продукти, є дітям одяг, взуття. Вони скоро підуть у школу, а я влаштувалася на роботу.


Надія з дітьми починає нове життя у Львові / Фото 24 каналу

Зараз багато новин про контрнаступ ЗСУ на Херсонському напрямку. Цього чекає вся країна, а особливо ті, для кого Херсон – рідний дім. Чи вірите ви у перемогу України?

Ольга: Україна переможе. Це обов'язково. Перемога за нами. Я просто впевнена в наших хлопцях і дівчатах, у ЗСУ. У тих людях, які йдуть на захист України. Я дуже вірю в це. Сумнівів немає. Взагалі. Якщо треба буде – сама піду. Хоч і боюсь, але якщо треба буде, піду. Хоч окопи копати для людей, щоб захист для нас був.

Надія: Ми маємо перемогти, бо ми вперті, нахабні й бойові.

А ще – нам є за що боротися і ми знаємо, для кого виборюємо перемогу.