Мабуть, коли машина була ще цілою, її майстерно заховали під крони дерев біля паркану. Значить, припаркувалися, горіла не на ходу. Машині маскування не допомогло у – буває і так. Але є надія, що екіпаж встиг покинути транспортний засіб до того, як у нього щось влучило. Сталося це надто давно, щоби хтось тут знав справжню історію, та і не запам'ятає їх усі, бо знищених автомобілів у Пісках багато.

Читайте попередній репортаж з Пісків: До перемир'я наш день починався з десятка ВОГів, – "Кузьмич" про удачу, ворога та війну в місті

Здавалося б, будь-хто у своєму розумі покине таке місце "першим же рейсом". Та життєві обставини бувають різні. Масляною фарбою, на всю висоту паркану на багатьох брамах напис: "Тут живе сім'я". Здебільшого українською і з тієї сторони, звідки його бачимо ми, але не бачить ворог. Це логічно: наші воїни не стріляють по цивільних. Для російських бойовиків мирне населення, як і червоний хрест, як і храми усіх релігій та конфесій – першочергова мішень. Класика російської пропаганди – порушити Міжнародне гуманітарне право і звинуватити у цьому противника. Місцеві на своєму гіркому досвіді переконалися у цьому. Тож повідомлення, що тут є люди, які можуть постраждати, пишуть лише для однієї зі сторін війни…

Три коротких слова – "Тут живе сім'я" – звернення до світу, який сказився одного дня, звернення до нашої людяності.

А тим часом нас зустрічає ротний з доволі промовистим позивним і характерними шрамами. Чоловік гостинно приймає кореспондентів. Запитує, хто з його людей готовий поспілкуватися з журналістами. Сам говорить неохоче, але після декількох ковтків кави нам таки вдається вивести його хоч на якусь розмову. Розумію, що слова щирі про те, чого не придумаєш і що необхідно зберегти для історії. Вмикаю диктофон і дістаю блокнот.

Командир роти "Скорпіон"

Тут немає чого особливо розказувати. Немає про що говорити. Вдома все одно не зрозуміють, особливо у цивільному житті. Навіть коли приїжджаєш у відпустку, люди, яких давно знаєш, не розуміють, тому особливо і не говоримо. Просто кажу, що "відбув", подробиці нікому не треба.

З 2015 року тиняємось по цій Донецькій області. Перший рік, коли приїхав додому, зустрічають куми, друзі, накривають стіл. Поки тверезі – нічого, потім починаються усі ці розмови: всі послухали, пообговорювали і добросовісно забули. Потім дивишся: рік проходить, другий, а хлопці з очима, що "світилися" за столом, реалізовувати свої "наміри" не збираються – на службу не йдуть. Ніхто з цих кумів та друзів уже і не дзвонить. Я приїжджаю додому тільки до родичів – до мами, до дружини, до бабусі, а кумів зараз нема. Друзі інші – ті, які тут, поруч.

Головне – ні від кого ж не просиш якоїсь допомоги, нічого не вимагаєш. Але й ніхто зі старих знайомих не дзвонить і не питає, як твоє здоров'я, чи живий? Після чергової пропозиції випити у відпустці і чергового типового питання "що там?" мене дістало. Кажу:
– Збирайся, іди зі мною. Покажу. Хто тебе тримає за руки, за ноги? Подивишся, як там.
– У мене жінка, робота, діти.
– А в мене хіба нема ні дітей, ні жінки?

Коли почалася мобілізація, я ж нікуди не ховався і чекав повістку. Добровольцем, чесно скажу, не хотів іти. Але як тільки прийшла повістка – зібрав речі і попрямував сюди. Ну і залишився, тому що робота ще не закінчилася, а ворог досі на нашій землі. Замість того, щоб ховатися, як деякі знайомі, а зараз розпитувати "що там?"… Тим більше, вони цього не зрозуміють. Поки не відчув на собі – я теж не зрозумів би. Кажуть: "Стріляють". Ну стріляють, і що? А коли ти бігаєш між цим "стріляють" – оце діло! Адреналін вище вух і не знаєш, куди подітись.

У боргу за ворожу стрільбу не залишалися?

Бойові дії не люблять зайвих слів, а особливо кадрів на фото чи відео, адже ворог ще на нашій землі і війна продовжується. Коли починається якась, головне завдання командира, – не просто втримати позиції чи зайняти рубіж, – а зберегти життя своїх людей.

Є різниця в "роботі", у тому, як по тобі ведуть вогонь. Є зони, які просто прострілюють для профілактики. Як лісосмуга, наприклад, її не подивишся ані в тепловізор, ані в пристрій нічного бачення. А якщо перед тобою вилізе ворог за 50 метрів – це вже зовсім нічого хорошого. Тому на "профілактичні" постріли ми не реагуємо. Відповідати на них – тільки даремно боєприпаси тратити. А от коли вже починають прицільно "кусати" тоді, звичайно, повинна бути нормальна відповідь. Але відповідь має бути адекватною, а не просто взяти усе, що є і валити з усіх стволів у білий світ, косити всі посадки. Трохи ж розуму треба: оцінити, де противник, хто стріляв, вирахувати точку, з якої відкривається вогонь. Тоді можна ворога придушити, насипати саме туди, звідки б'ють по тобі. Якщо не вдається з автомата – з крупнокаліберного кулемета, якщо не з крупнокаліберного – значить з АГСа (автоматичний станковий гранатомет – Прим авт.). Але спрацювати треба так, щоби противник уже більше не стріляв.

Якщо ж ти стріляєш, а ворог продовжує вести вогонь, значить, марно витрачаєш боєприпаси. Якщо хоча б близько десь щось попаде – в будь-якому випадку він "заткнеться", почне переміщуватися, вогонь припиниться. А це уже відносна безпека для твоїх людей. На війні необхідно або вразити ціль, або хоча б заглушити вогневу точку, щоби не стріляли по тобі.

Як тільки заїхали сюди перший раз – не повірив такому щастю. Попередня позиція була в полях, жили в землянках, осінь – дощі, весна – талий сніг. Як не крути – кілограм болота за взуттям вічно тягнеться. А тут хай побитий, але ж асфальт. І що найприємніше чудом уціліла душова кабіна. Думаю, хоч помитися люди нормально зможуть. Облаштували першочергові укріплення. На наступний день запланували зайнятися питанням "комфорту". І тут вночі характерний звук. Над головою купа осколків у стіні, крізь вікно залетіли. Що найобідніше – пластик душу розсипався на друзки. І з поліетилену сито…

Головне, що колектив хороший, зібраний. Люди знають, що робити, знають ділянк, на них можна покластися. Щоби усі були живими, а з іншим ми упораємось.

Про те, що не сфотографував офіцера, згадаю уже потім, за блокпостом, коли він виводитиме нас у безпечний тил…

А тим часом рух ходами сполучення знову нагадує про те, де ми знаходимося. Поміж будівельного сміття, якихось уламків та непотребу біля окопу лежить обгорілий фотоальбом, очевидно, викинутий вибуховою хвилею з чийогось будинку. Фото сім'ї на розкритій сторінці роздивитися неможливо. Там лише нечіткі силуети. Але хтось із бійців обережно підняв книжечку з болотистого рову окопа та поклав на траві поряд. Чи живі ці люди сьогодні? Чи змогли вони покинути небезпечне селище? Від цього нічого не зміниться об'єктивно, але, очевидно, ходити по чужих мріях, любові і щасливих спогадах комусь із наших хлопців або дівчат здалося кощунством.

війна
Нещадна війна / Фото автора

Воронки та ламані величезні пробоїни з гострими краями у будинках поруч яскраво свідчать про те, що ворогу на подібні "дрібниці" глибоко начхати.

У світі нічого не буває без причин і не проходить без наслідків. І, можливо, через це, склалося так, що селище сьогодні під надійним контролем саме українських військових – чоловіків та жінок, які навіть в умовах найжорсткішого протистояння з ворогом зберегли часточки людяності і добра, воїнів, які повернуть мирне небо над українським Донбасом та синьо-жовті прапори над Кримом.

Маневри військових ЗСУ: На землі, на воді і в повітрі: маневри бійців ООС: вражаючі фото